спектакль Брати Київ 2026-01-06 18:00 Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки
- Режисер-постановник – Олександр Кобзар
- Сценографія та костюми – Сашко Білозуб
- Композитор – Олександр Кохановський
- Пластичне рішення – Ольга Голдис
- Звукорежисерське рішення – Алла Муравська
- Художник зі світла – Ігор Головачов
- Помічниці режисера – Ольга Власова, Єлизавета Посполітак
- Суфлерка – Лілія Пась
- Розробка макета – Андрій Фішер
Переклад з італійської Олени Славінської
«Брати» (за мотивами Лукіно Вісконті) — Київ, театр імені Лесі Українки
Ця історія починається з надії. Вдова Розарія — жінка вже немолода, але міцна духом, рішуча й цілеспрямована — залишає рідне село разом із чотирма синами, щоби почати нове життя в Мілані. Там, у великому місті, вже влаштувався її старший син — Вінченцо. І вона твердо вірить: якщо коріння — міцне, його можна пересадити. Що сім’я, як квітка, розквітне і в місті, якщо правильно поливати, піклуватися, триматися разом.
Але місто — це не сад. Воно не приймає з розкритими обіймами. Воно вимагає боротьби. У ньому немає ґрунту — лише бетон і асфальт. Йому байдуже, хто ти, звідки і з якими мріями приїхав. Місто — це виклик. І воно роз’єднує.
Розарія вірила, що п’ятеро синів — це сила. Що разом вони стануть непереможним кулаком і відвоюють собі простір для щастя, для майбутнього. Але реальність не знає сентиментів. Один із синів — Сімоне — спивається, поступово втрачає контроль над життям і опиняється на межі злочину. Інший, Рокко, прагне зберегти родинну єдність і ладен пожертвувати власними почуттями, але його жертовність зрештою обертається трагедією. Третій — Чіро — шукає справедливості, але дедалі більше розчаровується у можливості її досягти без конфлікту. А наймолодший — Лука — ще не встиг обрати шлях, та вже відчуває, як розпадається на очах те, що мало бути вічним — родина.
Постановка Олександра Кобзаря за мотивами сценарію фільму Лукіно Вісконті «Рокко та його брати» — це не просто театральна версія знаменитої кінострічки. Це глибоке осмислення архетипів, знайомих кожному: матері, яка ревнує синів до зовнішнього світу, братів, що поступово стають ворогами, боротьби за любов, за увагу, за місце під сонцем. У центрі — не лише сімейна драма, а сутичка світоглядів, зіткнення двох правд, двох способів існування в жорсткому й байдужому світі.
Це історія не лише про жінку, що хотіла для своїх дітей кращого життя. Це — про глибоко вкорінене бажання залишатися разом навіть тоді, коли обставини розривають зв’язки. Про нездатність зрозуміти, коли любов стає не порятунком, а в’язницею. Про те, як важко визнати: не кожного, хто носить твоє прізвище, варто називати братом.
Вистава рясніє літературними відлуннями — тут і біблійна історія про Йосипа та його братів, і байронівська тема Каїна та Авеля, і пристрасний слід французької класики. Але за всією цією алюзивністю — щось дуже конкретне й наше: Україна теж сьогодні проходить крізь подібне випробування. Коли близький стає чужим. Коли обирає насильство, зраду, маніпуляцію. Коли доводиться ставити питання вголос: а чи варто прощати? А чи завжди?
Бо добро — терпляче. Воно виправдовує, переконує, прощає знову і знову. І саме тому часто виявляється беззахисним перед злом, яке не сумнівається, не вагається, не жалкує. І врешті — перемагає. Тимчасово, але жорстоко.
«Брати» — вистава про те, наскільки глибоко може проникати розлад, якщо його вчасно не зупинити. Про те, як тонка межа між любов’ю і зневагою. І про біль, який відчуває той, хто все ще тримається за слово "родина", навіть коли це вже не рятує.
Це історія про нас. Про тепер. Про те, що ніколи не перестає бути болючим — і, можливо, саме тому варто знову і знову ставити її на сцені.
— Театральний критик Сергій Васильєв.
