спектакль Украдене щастя Київ 2025-12-14 18:00 Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки
- Режисер – Євген Храмцов
- Сценографія – Ліза Скурська
Драматургія Івана Франка — це завжди більше, ніж просто сюжет. Це дзеркало, в якому кожен бачить своє. А «Украдене щастя» — з тих творів, що не дають спокою. Вже понад століття ця історія розриває глядачеві душу, бо в ній — не відповіді, а запитання. І кожне з них болить.
Хто винен у трагедії трьох людей, що колись просто любили? Анна, котра змирилася з тим, що її віддали не тому, кого вона чекала? Чи Михайло — її перше, справжнє, але пізнє кохання, котре повертається, коли вже нічого не можна змінити без болю? А може, винен Микола — законний чоловік, який просто хотів утримати те, що вважав своїм? Франко не дає чітких відповідей. І саме в цьому — велика правда життя: у складних почуттях немає чорного і білого. Є тільки жива, нестерпна реальність, де всі мають право на щастя — але не всі його отримують.
Режисер Євген Храмцов говорить, що його зацікавила не так любовна лінія, як остання фраза Михайла перед смертю. Цей момент — мов холодне лезо: «Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе…» У цих словах — не любовна поразка, а щось глибше. Втома, відчай, порожнеча. Це не історія про любовний трикутник. Це про війну всередині кожного з нас. Про ту боротьбу, яку людина веде із собою, із Богом, зі своєю провиною, зі своєю слабкістю.
У цій постановці класичний текст Франка набуває надзвичайної сучасної глибини. Бо війна — не лише за вікном. Вона йде і в середині кожного, хто втрачає опору, хто живе у світі, де любов не рятує, а руйнує. Де щастя — річ така крихка, що його можна зламати одним неправильним словом, одним вибором, зробленим не вчасно.
І саме через це вистава звучить так актуально. Бо ми сьогодні — у точці, де звичні цінності похитнулися. І питання до Бога — ті самі: якщо ти є, де ж ти був тоді, коли загинуло стільки невинних? І чому любов, замість зцілення, приносить біль?
Сценографія Лізи Скурської — мінімалістична, але влучна. Вона не кричить, а підкреслює. Простір вистави — мов внутрішній світ героїв: холодний, напружений, з натяками на колишнє тепло, яке вже не повернеться.
Режисура Храмцова — глибоко особиста. Він не диктує, що глядач має відчути. Він відкриває двері — і дозволяє кожному увійти туди зі своїм болем. І в цьому — справжня сила вистави. Вона не викладає істини. Вона питає.
Як довго людина може терпіти внутрішній дисбаланс? Чи є шанс знайти гармонію, коли любов поранена? І чи справді хтось вкрав у нас щастя — чи ми самі від нього відмовилися?..
У виставі використовується стробоскоп та сценічний дим.
