спектакль 1111 Київ Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки
Що здатна сказати стіна, якщо вона пам’ятає не лише появу вистави, а й час, коли було зламано життя цілого покоління митців? Чи може театр говорити після пострілу — не як спогад у підручнику, а як жива присутність у просторі, де все ще відчувається напруга минулого? І що лишається з країною після 1111 пострілів, коли кожен із них звучить не тільки як факт історії, а як запитання до тих, хто живе далі?
Вистава «1111. ТЕАТР Лесі та КУРБАСА» звертається до реальних подій, болючих міфів і культурної пам’яті доби «Розстріляного Відродження». У її центрі — не сухе відтворення історичного матеріалу, а спроба наблизитися до часу, коли театр був простором ризику, свободи, пошуку й водночас небезпеки. Однією з важливих точок цієї історії стає створення Лесем Курбасом вистави «Газ» — роботи, що свого часу прозвучала як сильний мистецький жест і залишила по собі значно більше, ніж просто згадку в театральній хроніці.
Дія розгортатиметься на ар’єрсцені театру. Це не випадковий вибір місця і не просто сценографічне рішення. Глядач опиниться перед сірою цегляною стіною колишнього театру «Бергоньє» — саме там, де колись відбулася прем’єра Курбасового «Газу». Цей простір уже має власну пам’ять, і вистава працює з нею напряму. Стіна не буде лише фоном, на якому відбуваються події. Вона поступово набуватиме нових значень: спершу як театральна поверхня, що приймає дію, потім як мовчазний свідок часу, а згодом — як образ розстрільної стіни, перед якою історія перестає бути віддаленою.
Саме тому простір вистави важливий не менше, ніж слово, рух чи звук. Він стискає дистанцію між минулим і теперішнім, між документом і сценічною дією. Тут не хочеться говорити про умовність театру в звичному сенсі: усе влаштовано так, щоб глядач не спостерігав збоку, а відчував власну присутність усередині події. Люди в залі перебуватимуть поруч з акторами, в одному спільному просторі, де погляд, дихання, пауза і звук стають частиною загального механізму.
Глядачі не залишаться відстороненими свідками. Їхня присутність буде вбудована в саму структуру вистави, у її ритм і напруження. Вони опиняться всередині живого обрядового дійства, де межа між сценою та залом поступово втрачає чіткість. Те, що зазвичай розділяє акторів і публіку, тут майже зникає: простір спільний, близькість відчутна, а події не дають сховатися за комфортною дистанцією театрального перегляду.
У виставі звучатимуть гучні звуки та постріли. Це важлива частина сценічної мови постановки, тому глядачам варто бути готовими до різких акустичних моментів. Тут звук працює не як зовнішній ефект, а як елемент пам’яті, напруги й драматургії, що повертає до теми знищеного покоління та до питання, яке вистава ставить із самого початку: що залишається після пострілу — у театрі, у країні, у людській пам’яті.
