спектакль Ой не ходи, Грицю… Київ 2026-06-08 19:00 Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки
«Ой не ходи, Грицю…»
Київський театр ім. Лесі Українки
У рамках створення та реалізації творчого проєкту «ПОШУК 2025-2026»
Інтерпретація п’єси Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю…» переносить добре відому історію про кохання, ревнощі й зраду в інший, ближчий до сучасного глядача простір. Це вже не віддалена в часі драматична легенда, а впізнавана ситуація сьогоднішніх міських околиць — місць, де люди живуть поруч, постійно перетинаються, стежать одне за одним і дуже швидко починають плутати справжні почуття з бажанням володіти, перемагати або довести власну значущість.
У цій версії історії кохання не виглядає спокійним чи безпечним. Воно легко перетворюється на спосіб тиску, на боротьбу за увагу, на спробу втримати біля себе людину будь-якою ціною. Тут правда часто відступає перед образою, гордістю, страхом бути відкинутим. І саме тому знайомий сюжет починає звучати не як щось давнє, а як історія, яку можна впізнати у дворі, у під’їзді, у випадковій розмові, у чиємусь погляді.
У центрі подій — Маруся. Вона стає точкою, навколо якої обертаються чужі бажання, надії, претензії й болючі очікування. Поруч із нею кілька чоловіків, і кожен приходить зі своєю правдою. Один намагається довести любов наполегливістю, інший — силою присутності, ще хтось ховає слабкість за бравадою або жартом. У кожного є власний спосіб говорити про почуття, але не кожен здатен почути іншу людину.
У цій історії немає героїв у простому, звичному розумінні. Ніхто не виглядає безумовно правим, ніхто не залишається цілком невинним. Перед глядачем — люди, які намагаються керувати ситуацією, іншими людьми й собою, хоча дедалі очевидніше, що контроль вислизає. Вони говорять про любов, але часто діють із болю, страху, образи або самотності. Через це деякі моменти можуть здаватися смішними, майже побутовими, навіть незграбними. А потім раптом стає не до сміху, бо за цією впізнаваною людською поведінкою проступає щось значно гостріше.
Камерний простір сцени ще сильніше збирає напругу в одну точку. Дія концентрується навколо фотокабіни — предмета, на перший погляд, буденного й навіть трохи випадкового. Але поступово вона набуває іншого значення. Фотокабіна стає місцем, де люди хочуть зафіксувати себе, отримати підтвердження власної присутності, залишити слід, побачити себе такими, якими вони прагнуть здаватися. Водночас це простір ховання, напівтемряви, короткої близькості й незручної правди.
Цей образ працює не тільки як деталь сценографії. Фотокабіна нагадує про ілюзію близькості: здається, що людина поруч, що її можна роздивитися, зрозуміти, утримати в кадрі. Але знімок не гарантує правди, як і увага не завжди означає любов. Бажання бути побаченим тут поєднується зі страхом бути впізнаним до кінця — без захисної пози, без удаваної впевненості, без ролі, яку кожен обирає для себе перед іншими.
«Ой не ходи, Грицю…» у цій постановці звучить як історія про потребу бути потрібним. Про страх залишитися ніким у чужих очах. Про людей, які так сильно хочуть значити щось для іншого, що перестають помічати межу між почуттям і насильницьким бажанням привласнити. І ще — про той момент, коли назад повернутися вже неможливо, бо слова сказані, вчинки зроблені, а кожен вибір починає мати свою ціну.
Це не спроба віддалити класичний сюжет від його першоджерела, а спосіб подивитися на нього з теперішнього часу. У міських околицях, серед побутових жестів, різких інтонацій і напружених пауз стара історія відкривається по-іншому. Вона стає ближчою, нервовішою, іноді незручно впізнаваною. Бо в ній ідеться не лише про Марусю, Гриця чи тих, хто поруч із ними. Вона говорить про те, як люди гублять себе в бажанні бути обраними — і як легко почуття, якщо його не чути й не берегти, може привести до точки, після якої вже запізно щось виправляти.
