спектакль Варшавська мелодія Київ Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки
- Режисерка – Ольга Гаврилюк
- Сценографія і костюми – Олена Дробна
«Варшавська мелодія» — вистава про кохання, якому не дали шанс
У стінах Київського театру імені Лесі Українки оживає історія, яка могла б стати простою романтичною казкою, якби не реальність, що втрутилася у саме серце почуттів. «Варшавська мелодія» — це щира, світла і водночас болісна оповідь про двох людей, яким не судилося бути разом.
Післявоєнний Київ. Він — Віктор, фронтовик, який повернувся з війни й почав нове життя як студент, мріє про виноробство, про спокій, про завтрашній день. Вона — Гелена, полька, молода вокалістка, що навчається в консерваторії, мріє про сцену, про музику, про любов. Випадкова зустріч стає початком ніжного почуття, яке з кожним днем росте, глибшає, набуває сили. Вони щиро вірять у майбутнє, у право на щастя.
Але в один момент усе руйнується. Не з їхньої вини. Не через зраду чи байдужість. Просто тому, що держава — та, що мала б берегти своїх громадян, — приймає закон, який забороняє шлюби з іноземцями. Постанова, яка розбиває не лише мрії, а й людські долі.
Минають роки. Обоє проживають життя, яке не обирали. У кожного — родина, спогади, досвід, втрати. І ось — випадкова зустріч знову. Здається, все ще можна виправити, почати спочатку. Але щось уже зламано — у часі, у душі, у світі. Політика, чужі рішення, ментальні кордони та етнічні відмінності — все те, що не мало б стосуватися особистого, безжально втручається у внутрішній простір людини. Вони більше не ті юні закохані. Вони — люди з історією, які пам’ятають, але вже не можуть змінити хід подій.
«Варшавська мелодія» — це не просто історія про заборонене кохання. Це вистава про невиправдані втрати, про біль, що не зникає з роками, і про світ, у якому щастя іноді стає заручником політики. Тут немає зайвого пафосу, лише жива правда про двох, яким не дозволили бути разом.
Це спектакль, після якого ще довго хочеться мовчати. І водночас — дякувати за ті миті, коли любов усе ж перемагає. Навіть якщо не у житті, то принаймні на сцені.
