спектакль Полковник і птахи Київ 2025-12-08 18:30 Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки
- Режисер-постановник – Андріюс Дарела
- Художник-постановник – Олена Дробна
- Відеоарт – Олександр Шабанов
Деякі теми настільки болючі, що пряме слово безсиле — надто велике в ньому горе, занадто глибока прірва. У таких випадках на допомогу приходить театр абсурду — єдиний жанр, здатний сказати правду про безумство, що не піддається логіці, і вразити серце, минаючи обхідні шляхи моралі чи патетики.
Саме через призму абсурду режисер Андріюс Дарела показує глядачеві війну — таку, якою вона є для тих, хто опинився на самому її дні. П'єса болгарського драматурга Христо Бойчева переносить нас до психіатричної лікарні, яка розташована в стінах колишнього монастиря високо в горах. Цей заклад — відлюднений, забутий, втратив зв’язок із зовнішнім світом. Ні їжі, ні ліків, ні електрики, ні медперсоналу. Лише група пацієнтів, яких доля кинула на узбіччя реальності, — вони залишені самі на себе в час, коли за межами клініки лютує війна.
Молоду лікарку, яка прибуває туди за призначенням, зустрічає світ, де стерлися межі між здоровим глуздом і божевіллям. І раз за разом виникає питання: а хто тут насправді хворий? Чи не є вся ця система, вся реальність за межами лікарні — глибоко психотичною? Можливо, стіни цієї клініки — не ізоляція, а захист?
У центрі сюжету — поява загадкового полковника, що перевертає хід подій. У ньому — наївна віра в силу дисципліни, честі та військового порядку. Він проголошує місію — створити загін з пацієнтів та вивести їх із прірви до світла, надавши сенсу їхньому існуванню. І вони вірять. Бо людині завжди потрібна надія, навіть якщо вона має форму марення.
Образи вистави межують з гротеском, але за ними — глибокі людські драми. Тонка, болюча межа між реальністю і фантазією, між свободою і покинутостю. А ще — відчуття, що весь світ, охоплений війною, сам потребує лікування, сам втратив розум.
Художнє рішення Олени Дробної — гранично лаконічне, атмосферне. Простір сцени — мов порожнеча після катастрофи, де предмети нагадують про колишнє життя, але вже не мають функції. Відеосупровід Олександра Шабанова доповнює цю атмосферу втраченого часу і простору, створюючи відчуття, що ми спостерігаємо не стільки за подіями, скільки за маренням, у якому розмита логіка, але виразні емоції.
Це вистава не для розваги. Вона вимагає внутрішньої тиші, відкритості, здатності слухати і бачити крізь символи. Вона — про тих, кого суспільство не чує. Про те, що війна калічить не лише тіла, а й душі. І про те, що справжнє безумство — не у психлікарнях, а в самій реальності, яку ми звикли вважати нормальною.
У виставі використовується ненормативна лексика та сценічний дим.
