спектакль Реквієм Київ Театр ім. Івана Франка
«Реквієм»
Київ, Театр ім. Івана Франка
«Реквієм» Вольфґанґа Амадея Моцарта у постановці Євгена Лавренчука — спільний проєкт Національного будинку музики та Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Це зустріч великого музичного твору з театральним простором, де партитура перестає існувати лише як концертне виконання і набуває іншого виміру — сценічного, візуального, майже тілесного.
Вперше в Україні «Реквієм» звучить у редакції американського музикознавця та композитора Роберта Левіна. Його версія не просто доповнює відомий твір, а намагається уважно відновити внутрішню логіку Моцартового задуму — його драматургію, послідовність напруження, рух думки й емоційний каркас. Саме тому ця редакція важлива не як формальна музикознавча деталь, а як спроба наблизитися до того, яким міг бути «Реквієм» у своїй первісній художній природі.
На сцені Театру Франка цей твір постає не у звичному для багатьох форматі, де хор, оркестр і солісти виконують партитуру перед слухачами. Тут «Реквієм» розгортається як візуальна оповідь, що постійно взаємодіє з музикою. Звук не ілюструє сценічну дію, а сцена не підміняє собою музику. Вони існують поруч, впливають одне на одного, вступають у напружений діалог і разом створюють образ, який неможливо звести лише до слухового чи лише до театрального досвіду.
У цій постановці рівноправними стають різні елементи: звук, рух, голоси, світло, простір і час. Кожен із них працює не як окрема прикраса, а як частина спільної конструкції. Світло змінює відчуття сцени, рух надає музиці видимої форми, голоси проходять крізь простір, а сам час ніби ущільнюється, змушуючи глядача уважніше вдивлятися й вслухатися в те, що відбувається.
Режисер Євген Лавренчук разом із Liatoshynskyi Capella: Orchestra and Choir та диригентом Теодором Кухарем переосмислюють Моцартів шедевр не як віддалений монумент класичної музики, а як історію людини, яка опинилася всередині великого і невблаганного світу. У центрі цього сценічного прочитання — маленька, випадкова людина, занурена в конкретний час і простір. Не абстрактний символ, не узагальнений образ, а людська присутність, вразлива й крихка на тлі сили музики та масштабу теми.
Таке рішення змінює оптику сприйняття. «Реквієм» перестає бути лише розмовою про високе, недосяжне й урочисте. Він наближається до глядача через просту, але дуже сильну думку: велика музика говорить не тільки про вічність, а й про людину тут і зараз. Про її страх, пам’ять, самотність, надію, втрату опори й потребу знайти сенс у просторі, де все здається більшим за неї.
Саме в цьому поєднанні музики й театру виникає особлива напруга постановки. Оркестр і хор не просто виконують Моцарта, а стають частиною сценічного дихання. Театр, у свою чергу, не пояснює музику прямими жестами, а відкриває для неї новий простір — той, де партитура може бути побачена, прожита й відчута інакше.
«Реквієм» у Театрі ім. Івана Франка — це спроба подивитися на один із найвідоміших творів Моцарта через сучасну театральну мову, не руйнуючи його музичної сутності. Постановка працює з тишею і звучанням, з масштабом і людською крихкістю, з пам’яттю і присутністю. Вона не віддаляє глядача від твору, а навпаки — наближає до нього, залишаючи простір для власного переживання й власних запитань.
