спектакль Троянство Київ 2026-03-28 15:00 Театр ім. Івана Франка
Троянство, Київ, Театр ім. Івана Франка
Події цієї п’єси розгортаються ще до початку повномасштабного вторгнення — у момент, коли багато речей здавалися зрозумілими, звичними, майже непорушними. У центрі історії — сценарист, який отримує, на перший погляд, цілком зрозуміле творче завдання: зробити сценічну адаптацію відомої «Енеїди». Здавалося б, матеріал давно знаний, сюжет упізнаваний, образи міцно вкорінені в культурній пам’яті. Але щойно автор намагається подивитися на цю історію не за інерцією, а по-справжньому уважно, все починає змінюватися.
Його цікавить уже не звична постать Енея, не герой, навколо якого століттями вибудовували сюжет, а ті, хто зазвичай лишаються на узбіччі великої історії. Ті, кого не запам’ятовують, кому не дають слова, кого легко прибрати з тексту, не зруйнувавши «канон». Саме їм він хоче дати голос. Саме на них прагне спрямувати увагу — на людей, які не ввійшли повноцінно ні в поему Вергілія, ні в українське переосмислення Котляревського. Так знайомий міф починає звучати зовсім інакше: не як урочиста оповідь про подвиг, а як спроба почути тих, кого героїчний наратив зазвичай відсуває в тінь.
Але такий підхід виявляється некомфортним. Погляд убік другорядних, забутих, незручних персонажів викликає настороженість у творчої команди. Поступово автор опиняється в ситуації, де його внутрішня логіка стикається з чужим очікуванням. Замість складної, неоднозначної, живої історії навколо нього дедалі наполегливіше намагаються зібрати щось більш звичне, упізнаване й безпечне — формат народного бурлеску, де є знайома інтонація, зрозумілий сміх, традиційна маска й комфортна дистанція між сценою та реальністю. Те, що мало бути чесним переосмисленням, починає поволі втрачати гостроту.
У цій напрузі й народжується головний нерв вистави. Автор розривається між двома потребами: бажанням залишитися вірним собі й одночасно спокусою — або навіть необхідністю — догодити, вкластися в очікуваний формат, не конфліктувати із системою театрального мислення, яка звикла до певних художніх правил. Це дуже впізнавана ситуація не лише для митця, а й для будь-кого, хто хоча б раз намагався говорити не так, як заведено, а так, як болить. І саме тому ця історія виходить далеко за межі театральної кухні.
Та закінчити цю роботу автор не встигає. Настає день, після якого життя ділиться на «до» і «після». День, що змінив долі мільйонів. І людина, яка щойно намагалася повернути голос забутим персонажам минулого, раптом сама опиняється серед тих, чий голос ризикує залишитися не почутим. У цю мить п’єса перестає бути лише історією про інтерпретацію міфу чи суперечку про форму. Вона стає болісно сучасною розмовою про пам’ять, втрату, мову опису трагедії та про те, як реальність миттєво руйнує будь-які естетичні дистанції.
Нова вистава за текстом Максима Курочкіна — це не спроба дати прості відповіді й не бажання красиво «перекласти» сучасність мовою класичного сюжету. Радше навпаки: це чесне і місцями незручне дослідження того, про що сьогодні говорити складно, але необхідно. Постановка ставить під сумнів автоматичну героїзацію, уважно придивляється до надлишкової патетики й запитує, чи завжди високий тон допомагає нам зрозуміти пережите. Інколи за урочистими словами ховається жива людина, її страх, розгубленість, втома і правда, яка значно складніша за будь-який героїчний шаблон.
У центрі вистави — зіткнення міфу і реальності, дистанції й близькості, епічного образу та людського досвіду. Вона дуже точно вловлює відчуття часу, коли поруч одночасно існують мирне повсякдення, близька реальна війна і міфологізоване уявлення про героїв. З одного боку — буденність, яка ще вчора здавалася нормальною. З іншого — війна, що вже не є абстракцією. А між ними — культурні коди, які ніби мають пояснювати, що відбувається, але часто виявляються або застарілими, або надто плоскими для досвіду, який ми проживаємо зараз.
Саме тому «Троянство» звучить так гостро. Воно не дозволяє сховатися ні в безпечному сміхові, ні в готовій героїчній позі. Ця вистава говорить про складність співіснування різних реальностей: коли поруч із тобою ще існує звичайне життя, а війна вже входить у мову, тіло, пам’ять і мистецтво. Коли давні міфи, епос про греків, козацька образність і народно-популярні уявлення про звитягу більше не працюють автоматично, бо сучасний досвід вимагає іншої оптики — уважнішої, чеснішої, менш декоративної.
У цьому сенсі постановка Театру ім. Івана Франка — не просто сценічне висловлювання на актуальну тему. Це спроба намацати нову мову для розмови про війну, пам’ять і людину, яка опинилася між великою історією та особистим болем. І, можливо, найважливіше тут саме те, що вистава не прагне бути зручною. Вона не заспокоює. Вона не пропонує готового героїчного портрета. Вона уважно вдивляється в тих, кого зазвичай не помічають, і ставить непросте питання: хто саме отримує право бути почутим, коли історію знову переписують сильні голоси.
