спектакль Украдене щастя Київ 2025-12-28 15:00 Театр ім. Івана Франка
- Дмитро Богомазов - Режисер-постановник
- Олександр Друганов - Художник-сценограф та художник по костюмах
- Сусанна Карпенко - Хормейстер
- Олександр Кохановський - Композитор
- Андрій Самінін - Композитор
- Петро Богомазов - Художник по світлу
- Олександр Кришталь - Звукорежисер
- Павло Наталушко - Звукорежисер
- Олександр Рожков - Інженер відеоряду
- Ганна Ваховська - Художник по світлу
- Ольга Семьошкіна - Балетмейстер
- Марія Савка - Веде виставу
«Украдене щастя»
Повернення «Украденого щастя» на сцену театру імені Франка — це не просто нова постановка знаного твору. Це оновлене дихання класики, що змушує знову і знову по-іншому дивитися на, здавалося б, давно знайомі образи. П'єса Івана Франка, яка вже понад століття не втрачає своєї сили, знову ожила під завісу ювілейного 100-го театрального сезону — і це повернення стало подією, гідною особливої уваги.
У своїй постановці режисер Дмитро Богомазов свідомо уникає традиційного соціально-побутового контексту. Він не зосереджується на фольклорі чи етнографії, не підкреслює часових ознак, не акцентує на зовнішньому тлі. Замість цього — повне занурення в глибину. У виставі все підпорядковано внутрішньому конфлікту, що розгортається між трьома персонажами: Анною, її законним чоловіком Миколою та повернутим із забуття Михайлом — колишнім коханим, який раптово з’являється після довгих років відсутності.
Цей трикутник, знайомий із багатьох історій, у «Украденому щасті» перестає бути просто любовною інтригою. Це — вузол, затягнутий на людських долях, що повільно, болісно стискає героїв, позбавляючи їх права на вибір. Тут щастя — не дар, а трофей, не взаємність, а привласнення. Відтак кожен із трьох прагне втримати те, що, можливо, й не належить йому насправді. І саме в цій гонитві за особистим щастям, у спробах переписати власну долю — народжується трагедія.
Постановка Богомазова не дає однозначних відповідей. Вона не пояснює, хто винен, і не виправдовує жодного з героїв. Тут не працює чорно-біла оптика. Адже в кожному з персонажів — біль, страх, розпач, пристрасть, що межує з безумством. Що ними керує? Воля? Гріх? Доля, яка наче невидимий диригент скеровує їх у прірву? Чи, може, ми самі, дозволяючи собі слабкість, зневіру, спокусу, відкриваємо двері до катастрофи?
Михайло приходить у дім, аби повернути жінку, яку вважав своєю. Анна розривається між обов’язком і потягом, між спокоєм і тремтінням серця. Микола чіпляється за стабільність, за порядок, за контроль — навіть тоді, коли все руйнується. Усі троє втрачають себе, переслідуючи ілюзію. І ця втрата — не метафора, а майже фізичний стан, коли світ стискається до вузького коридору, у якому немає виходу.
«Украдене щастя» у цій інтерпретації — це не лише драма про любов. Це роздуми про межу. Про ту тонку лінію, яку ми можемо переступити, коли в нас більше немає сил терпіти, коли здається, що саме зараз маємо право взяти своє. Але чи справді маємо? І що станеться з нами після того, як порушимо цю межу?
Ця вистава — мов пряма розмова з глядачем. Вона оголює те, що зазвичай ховається глибоко всередині. Те, що болить, про що мовчать, чого соромляться, що здається занадто особистим. І саме тому вона працює так сильно.
Франківська версія «Украденого щастя» — це спектакль, у якому кожен погляд, кожне мовчання, кожен порух руки — частина внутрішньої битви. Це постановка, що ламає звичне сприйняття класики і змушує побачити Франкового героя не як ідею, а як живу людину — слабку, суперечливу, справжню.
І ця правда про людину — найголовніше, що приносить із собою ця вистава. Правда, яку, як і щастя, не можна вкрасти. Але можна втратити.
