спектакль Прометей закутий Київ Театр ім. Івана Франка
- Йокубас Бразіс (Литва) - Режисер-постановник
- Кароліна Фіодоровайте (Литва) - Сценографія та костюми
- Ольга Семьошкіна - Хореограф
- Кароліс Жаюскас (Литва) - Художник по світлу
- Олександр Кришталь - Музичне оформлення, звукорежисер
- Ярослав Марчук - Освітлювач
- Олександр Рожков - Інженер відеоряду
- Ігор Гордієнко - Звукорежисер
- Ілона Довейко (Литва) - Перекладач з литовської мови
- Тетяна Бондаренко - Помічник режисера
«Прометей закутий»
Коментар режисера:
Ставити виставу в Україні — це не просто робота. Це акт внутрішнього випробування, спосіб відповісти на болюче запитання: чи має театр право на існування, коли довкола стільки болю і втрат? Для мене особисто це схоже на іспит — без дати, без оцінки, але з великою ставкою. Бо кожна репетиція тут, у Києві, — це не втеча від реальності, а зустріч із нею віч-на-віч. Ти не встигаєш заховатися за декорацією, бо там — звуки сирен, земля, що гуде від вибухів, порох на вулицях і люди, які щодня несуть свою правду. І ти мусиш бути чесним — перед ними, перед собою, перед ремеслом.
Театр у таких умовах — це спроба віднайти сенс. Не просто поставити історію, а створити ритуал. Так, кожна вистава — це ніби переписування власної Біблії. А прем'єра — це її спалення, щоб не прив'язуватись до форми, а шукати сутність. Як мандала — створена з піску, щоб бути знищеною. І це не поза. Це необхідність. Бо тут, в Україні, ти не граєш у театр — ти ним живеш. І не маєш права на фальш.
Власне тому виник вибір — звернутися до Есхіла і поставити «Прометея». Не тому, що це міф. А тому, що це архетип. Бо Прометей — це не тільки герой давньогрецької трагедії. Це кожен, хто кидає виклик вищій силі. Кожен, хто намагається подарувати світло, навіть якщо знає, що за це буде покараний. Це історія про відповідальність, про бунт, про вогонь, який обпалює навіть того, хто його несе.
Я не хочу звеличувати Прометея, я хочу його розпитати. Запитати прямо: навіщо ти це зробив? Що ти тепер відчуваєш, бачачи, як цей дар — вогонь — перетворюється в руках людини на зброю самознищення? Може, цей вогонь не був для нас? Може, ми не готові?
У виставі ми не граємо Прометея — ми досліджуємо його. Кожна сцена — це спроба намацати межу між самопожертвою і марнославством, між спасінням і руйнуванням. Це не просто розповідь про міф. Це постійне запитання до себе: а я — де у цій історії? Я спостерігач? Я вогонь? Я той, хто несе ланцюги?
Бо кожне покоління має свого Прометея. І кожен новий день — нову спробу зрозуміти, для чого ми живемо. І що нам робити з тим вогнем, який палає всередині. Не втекти. Не згоріти. І не забути принести жертву.
Так, страшно. Але ще страшніше — мовчати. Тому я вірю: мистецтво не може мовчати про Україну. І, можливо, саме зараз — час повернути вогонь назад богам. Або навчитися користуватись ним інакше.
