спектакль Не боюсь Вірджинії Вулф Київ Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки
- Режисерка-постановниця – Олена Щурська
- Сценографія та костюми – Пилип Нірод
- Хореограф – Володимир Шпудейко
- Звукорежисер – Владислав Тененбаум
- Помічниця режисерки – Ольга Власова
- Переклад з англійської Ярослава Стельмаха
У вас є своя схованка від сірого вовка? Ви вже давно ховаєтесь? Затамовуєте подих, коли відчуваєте його присутність поруч? А чи замислювались, які в нього очі — хижі, насторожені, сповнені жалю? А скільки потрібно віскі, щоб хоча б на годину перестати його боятися?
А що, якщо сірий вовк — це ви самі?
Саме тому боятися його не має сенсу. Він давно всередині. Він дихає поруч. Він говорить вашими словами.
На перший погляд — це просто вечірка. Приватна зустріч двох подружніх пар. Новенькі в місті — Нік і Гані, молоді, наївні, з надіями на майбутнє. І господарі — Марта й Джордж, які прожили разом більше, ніж хотіли б згадувати. Вона — дочка ректора місцевого університету, він — викладач, що давно перетворив професію на мистецтво психологічної гри.
Тут немає звичних етикетних фраз, усмішок на камеру і безпечних тем. Розмова тече, як віскі у склянці — гірка, пекуча, часом каламутна, але щира до беззахисності. Кожна година цієї ночі — це ще одна сходинка вглиб болю, втоми, зневіри. І водночас — глибше у правду, яку вже неможливо відвернутися і не побачити.
Усі маски зірвані. Усі захисні механізми — зламані. І починається гра. Жорстока, чесна, без пауз і жалю. Випробування для тих, хто наважився залишитися до світанку.
Це п’єса Едварда Олбі, яка з моменту свого написання у 1962 році стала символом інтелектуальної драми. У нашій інтерпретації події перенесені у 2062 рік — через століття після того, як автор увів нас у цей безжальний простір родинного діалогу. Чи змінилися люди за цей час? Чи стали менш злими, менш втомленими, менш самотніми поруч одне з одним?
У цьому світі майбутнього — дим, проекції, холодне світло і розум, натренований болем. Тут немає простих рішень. Тут головне питання — не «чи виживеш», а «ким залишишся після того, як усе скінчиться».
І, зрештою, вистава змушує замислитися: хто насправді ця Вірджинія Вулф? Жах, що ховається в тіні? Символ втраченої ідентичності? Чи правда, яку ніхто не хоче почути?
У виставі використовується штучний дим.
Постановка може містити психологічно напружені сцени.
