спектакль Житейське море Київ 2025-12-14 15:00 Театр ім. Івана Франка
- Петро Ільченко - Режисер-постановник
- Володимир Нечепоренко - Режисер
- Анна Духовична - Художник-постановник, художник по костюмах
- Андрій Кононенко - Художник по світлу
- Олександр Рожков - Інженер відеоряду
- Олександр Кохановський - Музичне оформлення
- Дмитро Дрозов - Звукорежисер
- Віра Алименко - Помічник режисера
«Житейське море»
Є тексти, що звучать як прощання. Але прощання — це завжди і підсумок, і початок нового розмислу. Саме такою є остання п’єса Івана Карпенка-Карого — драматурга, актора, реформатора української сцени, для якого театр був не роботою, а способом жити, дихати, бути.
«Житейське море» — це твір, що несе в собі глибоку, майже сповідальну правду про театр як світ, де все змішано: маска і обличчя, гра і щирість, сцена і куліси, блиск і тінь. Події розгортаються не на вигаданій площині, а в реальному просторі — за лаштунками. Там, де глядач зазвичай не потрапляє, але завжди мріє зазирнути. І там, за цим тонким полотном театральної дійсності, живуть герої, які на сцені — напівбоги, а поза нею — звичайні люди з вадами, сумнівами, спокусами.
Центральна постать драми — Іван Барильченко, зірка сцени, улюбленець публіки, актор, до якого тягнуться, ким захоплюються, за ким слідують. Але чим яскравіше світло рампи, тим довша тінь за спиною. У звичайному житті Барильченко не такий уже й бездоганний — слабкий перед лестощами, піддатливий на зваби, часто глухий до совісті. Його внутрішній світ — це постійна боротьба між роллю й суттю, між славою й самотністю.
У виставі живе цілий ансамбль типажів, кожен із яких — наче символ певної риси акторського або людського світу. І всі вони — мешканці того самого «житейського моря», де хвилі то підносять до зірок, то кидають на мілководдя забуття. Глядач бачить паралельне існування двох реальностей — сцени і життя, де одна не може існувати без іншої, але й повноцінно поєднатися вони не здатні.
«Житейське море» — це не просто драма про акторів. Це роздуми про фальш, що іноді замінює щирість. Про залежність від оплесків, що стає сильнішою за залежність від істини. Про самотність під оваціями. І про те, як важливо зберегти себе — справжнього — коли всі чекають від тебе ролі.
Цей твір звучить надзвичайно сучасно, попри те, що написаний понад століття тому. Бо сцена змінюється, декорації — теж, а питання лишаються ті самі: хто ти — коли спадає завіса?
