спектакль Вій (Театр ім. І. Кочерги) Київ Театр ім. Івана Франка
«ВІЙ» (народна бувальщина)
М. Гоголь. Театр ім. І. Кочерги, Київ
На сцені Театру ім. І. Кочерги в Києві — вистава за мотивами знаного твору М. Гоголя. Це саме сценічне прочитання за мотивами, а не буквальне відтворення тексту, і в цьому, власне, одна з його головних сил. Режисер-постановник і автор інсценізації Петро Авраменко залишає в центрі гоголівську містичність, але веде історію по-своєму: через українську пісенність, живий гумор, різкі емоційні переходи й драматизм, який тут не для ефекту, а для внутрішньої напруги.
У цій версії «Вія» важливий не лише сюжет, який добре знайомий багатьом ще зі школи. Важливо те, як саме він звучить на сцені. Гоголівський світ тут не поділяється на просте «реальне» і «вигадане». Навпаки, обидва виміри весь час перетинаються, заходять один на одного, сперечаються між собою. Побутове раптом стає химерним, містичне — майже відчутним, а звичайна людська слабкість поступово обертається чимось значно страшнішим.
Дві душі, які не можуть вийти з кола
У центрі цієї історії — Хома і Панночка. Дві заблудлі душі, дві постаті, що ніби приречені ходити поряд зі своїм страхом, провиною і тим, від чого вже не вдається відвернутися. Один не може покаятися. Друга не здатна простити. Здавалося б, між цими двома точками мав би знайтися хоч якийсь вихід, але саме його вони й не бачать. Через це їхнє протистояння не згасає, а тільки набирає сили.
І справа не лише в них. Цей вузол затягує всіх, хто опиняється поруч. Чужий жах, чужа слабкість, чужа темрява тут швидко перестають бути чужими. Вони переходять від одного до іншого, тримають у напрузі, збивають із дороги, змушують кружляти по замкненому колу. Саме тому вистава працює не як окрема страшна історія, а як значно ширша розмова — про людину, яка не може подолати саму себе, про страх, що росте всередині, і про наслідки, від яких уже не сховатися.
Гоголь, містика і сцена, де все відбувається поруч
Петро Авраменко не відмовляється від того, за що глядачі люблять гоголівський матеріал: у виставі є і тривога, і темний гумор, і моторошна невизначеність, коли до останнього не знаєш, де межа між дійсністю та маренням. Але водночас постановка не замикається тільки на містичному. У ній є живий народний нерв, відчутна мелодика українських пісень, людська розкутість, інтонації, в яких поруч уживаються сміх і напруга. Через це сценічна історія не виглядає холодною або декоративною — вона рухається, дихає, чіпляє емоційно.
Герої Гоголя тут не музейні тіні й не застиглі літературні образи. Вони існують так, ніби весь цей дивний і тривожний світ відбувається просто зараз, зовсім близько. І саме тому на перший план виходить не лише містика як така, а й людський вибір, внутрішня слабкість, нездатність зупинитися вчасно або сказати головне тоді, коли ще можна щось змінити.
І лише Вій…
У цій історії є сили, перед якими відступають і здоровий глузд, і звичні пояснення. Є щось, що повільно, але невідворотно підводить усіх до межі. І лише Вій…
А що далі — краще побачити на власні очі. На такі вистави не хочеться переказувати все до кінця. Їх варто прожити в залі, разом із героями, в тому дивному зіткненні реального і потойбічного, яке у Гоголя завжди звучить особливо сильно.
