спектакль Мартин Боруля Київ Театр ім. Івана Франка
- Петро Ільченко - Режисер-постановник
- Олег Татаринов - Художник-постановник
- Володимир Гданський - Композитор
- Наталія Осипенко - Пластика
- Ганна Ваховська - Художник по світлу
- Сергій Пантюшенко - Художник по світлу
- Олена Антохіна - Художник по світлу
- Марія Савка - Веде виставу
- Олександр Пліса - Звукорежисер
- Ярослав Антоненко - Звукорежисер
- Дмитро Дроздов - Звукорежисер
«Мартин Боруля»
У кожного театру є своя вистава-легенда — та, до якої повертаються знову і знову, бо вона ніколи не втрачає актуальності. Для Театру імені Івана Франка такою стала п’єса «Мартин Боруля» — класична комедія Івана Карпенка-Карого, що вже понад століття не сходить зі сцени, незмінно викликаючи усмішку, співпереживання й гірке усвідомлення того, наскільки впізнаваними залишаються її герої в нашому сьогоденні.
Уперше «Мартин Боруля» була поставлена на сцені франківців у 1950 році, і ця прем’єра увійшла в історію не лише театру, а й української сцени загалом. Гнат Юра, один із фундаторів театру, виконав у тій постановці головну роль і з того часу образ Борулі — амбітного, комічного й водночас трагічного — став театральною іконою. Згодом п’єсу ставили ще — у 1967 та 1979 роках. Але театр — це завжди діалог із часом. І сьогодні, у новому столітті, у добу гібридних реальностей та інформаційного шуму, франківці повертаються до класики, аби почути в ній нові інтонації.
Сучасна постановка, створена режисером Петром Ільченком у співпраці з художником Олегом Татариновим, — це свіже, несподіване осмислення знайомої історії. Автори не просто відтворюють сюжет, відомий ще зі шкільної лави, а переосмислюють його, виводячи на перший план ті сенси, які сьогодні звучать особливо болісно. Адже Мартин Боруля — це не лише людина, одержима ідеєю стати «паном». Це символ тих, хто заради статусу відмовляється від себе справжнього. Хто жертвує стосунками, близькими, розумом — заради титулу, заради «папірця», який нічого не вартий у справжньому житті, але дає відчуття зверхності. І саме ця фіксація на ілюзії — головна пастка, у яку потрапляє герой.
У новому прочитанні вистави ця ситуація доведена до гротеску, до карикатурної, майже фантасмагоричної межі. Через яскраві візуальні образи, динамічну сценографію та іронічну стилістику глядач поступово входить у світ, де вся система цінностей перевернута з ніг на голову. Але за сміхом і яскравими фарбами — глибока тривога. Бо ця історія про те, як легко загубити себе, женучись за іменем, яке нічого не значить. Як просто перетворитися на тінь — у спробі стати кимось іншим.
«Мартин Боруля» — це не лише сатира на провінційну гонитву за благородством, не тільки критика суспільної фальші. Це — глибоко людська історія. Про батька, який прагне щастя для своїх дітей, але сам не бачить, як псує їхнє життя. Про людину, що так хоче бути кимось, що забуває — вже є кимось цінним. І про суспільство, в якому щирість і гідність часто виявляються менш важливими, ніж видимість успіху.
Ця вистава — смішна й сумна водночас. Вона змушує сміятись — і відразу ж ловити себе на думці: «А це ж про нас». Про наше прагнення здаватися кращими, а не бути. Про мрії, нав’язані ззовні. Про амбіції, що легко стають пасткою.
Ідея Мартина Борулі — отримати дворянський титул — у сучасній версії звучить як метафора всіх тих ілюзій, які ми женемося здобути, замість того, щоб почати цінувати те, що вже маємо. У гонитві за «великим іменем» ми нерідко нехтуємо справжніми почуттями, забуваємо про любов, про честь, про родинне тепло. І лише тоді, коли все руйнується — приходить розуміння, що справжнє благородство — не в титулі, а в чесності перед собою.
Сьогоднішній «Мартин Боруля» — це не просто класика. Це дзеркало. І кожному доведеться в нього зазирнути.
