спектакль Буна Київ 2025-12-09 18:00 Театр ім. Івана Франка
- Давид Петросян - Режисер-постановник, художник-сценограф, художник по костюмах та автор збірної музики
- Дмитро Гуленко - Веде виставу
- Сергій Пантюшенко - Театральне освітлення
- Андрій Кононенко - Театральне освітлення
- Ярослав Антоненко - Звукорежисер
- Олександ Пліса - Звукорежисер
- Владислав Коломійченко - Звукорежисер
«Буна»
«Буна» — це не просто вистава. Це емоційна сповідь, правдива й оголена до кісток історія про двох жінок — бабусю й онуку, які живуть разом, під одним дахом, але в різних епохах, у протилежних світах, у різних координатах цінностей. Це проєкт, у якому немає пафосу, але є життя. І воно — болюче, красиве, справжнє.
Слово «буна» — це діалектизм, так на Буковині лагідно називають бабусю. І саме ця регіональна нотка відкриває світ, де побут, традиція і національна самосвідомість живуть у щоденних дрібницях. У тому, як пахне дим із печі. Як вимовляється слово «хліб». Як тихо й непомітно проходить час. Але цей світ не безконфліктний. Навпаки — напруга між поколіннями тут досягає критичної межі.
Буна — жінка з твердим характером. Вона носить у собі всі незламні риси свого покоління: суворість, непоступливість, віру в незмінні правила, які диктує традиція. Вона щиро переконана, що знає, як треба жити. І цією впевненістю вона прагне виховати онуку. Але її методи — жорсткі, іноді навіть жорстокі. А онука — вже з іншого світу. Вона відчуває себе чужою у цьому просторі, прагне волі, прагне вибору. І вона вирішує залишити дім, поїхати за кордон, аби почати нове життя.
Але чи справді можливо вирвати себе з корінням? Чи можна посадити себе в інший ґрунт — і прижитися? І що насправді значить бути українцем у XXI столітті — за межами держави, культури, пісні?
В основі вистави — реальна історія. Така, що могла б трапитись у кожному домі, у кожному селі, у кожній родині. Щоб вловити цю правду, творча команда місяць жила у буковинському селі, де час ніби зупинився. Актори та режисер спостерігали за людьми похилого віку, вивчали їхні звички, мову, пісні, щоденні ритуали. Вони слухали не лише слова, а й тишу — тишу, яка багато про що говорить. Так народилась вистава, що несе в собі автентичність не як декорацію, а як суть.
На сцені звучить жива музика, автентичні пісні з різних куточків України. Вони не просто створюють атмосферу — вони пробуджують пам’ять. Це вистава, що змушує згадати бабусю, рідну хату, запах землі, тіні дитинства. Але це також і дзеркало — того, що ми втрачаємо, коли перестаємо чути одне одного. Буна і її внучка — це два світи, які могли б зрозумітися, але не встигли. І ця втрата — найболючіша.
«Буна» — це тиха вистава. Але її післясмак — гучніший за будь-який монолог. Бо вона залишає в серці запитання, на які немає швидкої відповіді. І бажання повернутися додому. Хоча б подумки.
