спектакль Сойчине крило Київ Театр на Подолі
- Режисер-постановник - Віталій Малахов (1954 - 2021)
- Художник-постановник - Марія Погребняк
- Художник з костюмів - Ніна Руденко
- Музичне оформлення - Володимир Борисов
- Помічник режисера - Софія Людвіченко, Тетяна Антонова, Марія Пантюх
СОЙЧИНЕ КРИЛО
«Сойчине крило» — це не просто сценічна адаптація твору Івана Франка, а глибоке емоційне переживання, яке оживає на сцені Театру на Подолі з особливою проникливістю. Це історія про кохання, що не стало порятунком, про життя, сповнене втрат, про людські слабкості, які руйнують найцінніше — зв’язок між серцями.
У центрі подій — лист. Наче паперове крило сойки, воно прилітає несподівано, підіймаючи пил забутих почуттів, змушуючи героя знову подивитися в очі минулому. Із рядків, написаних жіночою рукою, оживає історія Марії — жінки, яка одного разу зробила хибний вибір. Відмовившись від справжнього кохання заради зовнішньої впевненості та життєвого комфорту, вона втратила більше, ніж здобула. Її шлях — це шлях жінки, яка зазнала глибокого розчарування, болю, моральної і навіть фізичної деградації, але врешті наважилася озирнутись, щоби знайти у пам’яті єдине чисте почуття, яке ще здатне її врятувати.
Марія хапається за це перше кохання, як за останню надію — хоч і в листі, хоч і крізь роки. Вона не просить повернення, не жадає романтичної казки — її слова звучать як сповідь, благання про розуміння, прощення і, можливо, останню теплоту від колись близької людини.
Чоловік, до якого звертається Марія, проходить власний внутрішній конфлікт. Його постать — це зіткнення холодного раціоналізму, споглядацької позиції, естетизму без емоцій — з пробудженням справжніх, живих людських почуттів. Він не просто читає лист — він проживає його. Через кожне слово, кожен спогад, він розкривається — з байдужого спостерігача він перетворюється на людину, здатну на емпатію, розкаяння і співпереживання.
Постановка Театру на Подолі — це сучасне прочитання класичної драми, візуально стримане, але емоційно потужне. Режисура підкреслює психологічну напругу, створюючи атмосферу інтимного одкровення. Світло, звук, рух — усе працює на те, аби передати внутрішній стан героїв, їхні сумніви, тіні минулого і слабке, але вперте прагнення до прощення.
«Сойчине крило» — це вистава про втрати і відродження. Про ті слова, які запізнілі, але все ще важливі. Про любов, яка колись була, і про шанс знову відчути, що ти — людина, здатна любити й пробачати.
