спектакль Плавучий острів Київ 2025-12-04 18:00 Театр на Подолі
- Режисерка-постановниця - Поліна Медведева
- Художня ідея - Андреас фон Шліппе
- Художниця-постановниця та художниця з костюмів - Марія Погребняк
- Музичне оформлення - Тимур Полянський
- Балетмейстерка - Анжеліка Борисова
- Художник з освітлення - Максим Музира
- Звукорежисер - Юрій Людвіченко
- Відео - Олександр Братінов
- Асистенти режисера - Владислав Цехмейструк
«Плавучий острів» у Київському театрі на Подолі — це не просто вистава, а філософський експеримент, де класика зустрічається з абсурдом, а герої минулого ставлять питання, актуальні для сьогодення. У центрі сюжету — постать Дон Кіхота, вічного ідеаліста, який, попри поразки, продовжує йти вперед. «…Із 248 кісток Дон Кіхоту зламали 246. Але він підвівся і пішов далі» — ця фраза звучить як метафора людської стійкості, як нагадування про силу духу, що не гасне навіть тоді, коли світ здається байдужим.
Чому саме Дон Кіхот сьогодні? Бо його боротьба — це не лише про вітряки. Це про нашу спільну потребу у справедливості, доброті, людяності. Суспільство, виснажене цинізмом і байдужістю, як ніколи потребує героїв, які не бояться бути смішними у своїй вірі. Але «Плавучий острів» — це не романтична ілюзія, а гостре питання: чи здатні ми приймати людину такою, якою вона є, без масок і стереотипів?
Режисер і трупа Театру на Подолі обрали особливий формат — метафарс, жанр, що поєднує гротеск, самоіронію та глибоку філософію. Це театр, який не приховує власну природу. Актори не просто грають — вони розмовляють із глядачем, ламають четверту стіну, коментують те, що відбувається, і водночас занурюють у сюжет ще глибше. Фарс тут — не для розваги, а як засіб оголити правду.
Метафарс сміється з себе, але цей сміх — гіркий, розумний, людяний. На сцені немає традиційного поділу між вигаданим і реальним: актори переходять із ролі в роль, персонажі змінюють маски, а сцена перетворюється на дзеркало, у якому глядач бачить власне відображення. Кожна сцена — це алегорія, де абсурд виявляє закономірності, а сміх стає способом говорити про найсерйозніше.
«Плавучий острів» — це вистава про світ, який розсипається, але ще тримається на людській гідності. Про героїв, що не здаються, навіть коли їхня віра здається безглуздою. Про театр, який не лише розважає, а й змушує думати. Це той випадок, коли після фінальних оплесків глядач ще довго мовчить — бо розуміє, що сміх, який лунав зі сцени, був не про когось іншого, а про нас самих.
