спектакль Море… Ніч… Свічки… Київ 2025-12-06 15:00 Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра
- Режисер - Едуард Митницький
- Музичне рішення - Олександр Курій
- Хореограф-постановник - Антон Вахліовський
- Кураторка повернення вистави до репертуару - Тамара Трунова
- Помічниця кураторки-режисерки - Наталія Дуброва
- Ідея повернення вистави до репертуару - Олеся Жураківська
«Море… Ніч… Свічки…»
Про світло свічки в темряві людської душі, про спокуси, втрати й бажання почати з нуля
Вистава «Море… Ніч… Свічки…», створена за п’єсою Йосефа Бар-Йосефа «Це величне море» і поставлена легендарним засновником театру Едуардом Митницьким, не просто повертається на сцену — вона відроджується. І хоча обличчя акторів змінилися, душа вистави залишилась тією ж — глибокою, чуттєвою, з легкою тінню смутку, що нагадує про плинність усього навколо.
Це вистава про вибір. Про те, що відбувається з людиною, коли вона опиняється між минулим, яке не відпускає, і спокусливим, тривожним теперішнім. Про зустріч із собою — не завжди комфортну, не завжди ясну.
Головний герой — між світлом і тінню, між берегом і безоднею
Ноах Грінвальд — персонаж складний, суперечливий. Його захопила хвиля великого міста, його потягли донизу ритми, запахи, швидкість і шум мегаполісу. Він втомився боротися, але водночас не хоче капітулювати. Він шукає опору — в людях, у пам’яті, у коханні, яке або ще жевріє, або вже згасло.
Це той стан, коли серце тягне назад, у минуле, де, здається, усе було щирішим, чистішим. Але й туди — не повернешся. А попереду — море життя: невідоме, примарне, хвилююче. І Ноах, як і кожен із нас у певні моменти, стоїть на уявному березі, вагаючись — пірнути з головою чи лишитися в безпеці звичного берега.
Прощання з вічним — і крихке «так» миттєвому
П’єса Йосефа Бар-Йосефа — це не розповідь із чіткою моральною рамкою. Це розмова про сенс, яка звучить і як молитва, і як сповідь. Людина в ній — не герой, не мученик, а той, хто балансує на межі: між вірою й сумнівом, любов’ю і самотністю, теплом свічки і безоднею темної ночі.
Вистава не дає відповідей, але створює простір для внутрішньої тиші, у якій глядач може почути себе. Кожна сцена — як пульс, як спалах свідомості. І кожен герой — це ми, коли вагаємося, коли помиляємось, коли чекаємо, що хтось простягне руку.
Оновлення, що зберігає серце постановки
Сьогодні вистава оживає у новому акторському складі, і це оновлення додає тексту нових інтонацій, нової чуттєвості. Молоді обличчя, нові голоси — але емоційна глибина, задана Митницьким, залишається недоторканною. Це не просто переосмислення — це продовження.
Режисер залишив у виставі щось більше, ніж сценічну побудову — він заклав у неї атмосферу вічного сумніву, ностальгії, тривоги і надії. І нова команда, спираючись на цей фундамент, веде глядача тим самим шляхом — дорогою, на якій важливо не знати, а відчувати.
Море, яке завжди поруч. Ніч, у якій народжується чесність. Свічки, що не дають згаснути надії
«Море… Ніч… Свічки…» — це не просто сценічна історія. Це стан. Це занурення в атмосферу, де кожне слово має вагу, де навіть пауза говорить більше, ніж довгі монологи. Це запрошення зупинитися, поглянути на своє життя зі сторони, спробувати зрозуміти, чого насправді хочеться.
Іноді ми всі — Ноахи. Іноді всі ми стоїмо перед своїм внутрішнім морем. І лише тиша, глибока, чесна, мовчазна — може підказати, куди далі плисти.
