спектакль Дім Київ 2025-12-14 18:00 Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра
- Режисерка - Тамара Трунова
- Авторка сценічної редакції - Тамара Трунова
- Перекладачки - Ганна Кирієнко, Тетяна Савчинська, Ольга Ковальова, Олександра Ванкевич
- Художник - Влад Одуденко
- Художниця по костюмах - Христина Корабельникова
- Музика та пісні - Ірина Лазер і гурт Mavka
- Асистент режисера - Наталія Дуброва
- Продюсерка проєкту - Тамара Трунова
«Дім»
Пам’ять, яка проростає в тиші — між стінами, голосами і мовчанням
Щоразу, коли ми повертаємося подумки до минулого, є ризик перекроїти реальність — так, ніби в ній можна щось виправити, замінити, прикрасити. Але час залишає по собі не лише спогади. Він залишає шрами. Внутрішні, глибоко приховані. Ті, про які не заведено говорити. Особливо — жінкам. Особливо — матерям. Особливо — тим, хто має бути «сильним» і «нормальним».
Вистава «Дім» — це не просто театральна подія. Це емоційне вторгнення у приватне. Це голоси, що зазвичай губляться у щоденній метушні, але саме вони заслуговують бути почутими.
Травма, що стає частиною архітектури
Усе в цій історії — про дім, але не в архітектурному сенсі. Це — про дім як метафору пам’яті, як простір, де оселяється біль. Йдеться про ті переживання, що накопичуються роками: травми, які не отримали назви, емоції, яким не дали вийти назовні.
Мовчазні жінки, кожна з яких несе у собі історію, що ніколи не була розказана. І з кожним поколінням цих історій стає більше, а здатність проговорювати їх — усе меншою.
Стіни в цих оселях дихають болем. Вони зберігають плач, який не зривався вголос, затаєні образи, незавершені речення. І саме ці стіни кличуть назад — туди, де, можливо, є відповіді. Але ці відповіді — не легкі. Бо вони змушують визнати: щось давно пішло не так.
Мовчання як форма спротиву. І як форма поразки
Одна з головних тем вистави — глухий комунікативний розрив. Люди говорять, але їх не чують. Жінки мовчать, бо не вірять, що їхні слова комусь потрібні. Матері не можуть сказати дочкам, чого насправді бояться. Дочки не здатні зрозуміти матерів. І так — знову, і знову, і знову.
Це мовчання — як стіна. Але не з цегли. З недовіри, втоми, безсилля. І ця стіна глуха не тому, що хтось не хоче слухати, а тому, що ніхто не знає, з чого почати.
Театр, який не розважає — а відкриває рани
«Дім» — це вистава, яка не прагне комфорту. Вона існує не для того, щоб сподобатися. Вона існує, щоб зачепити. Щоб змусити озирнутись на своє життя, на історії своїх матерів і бабусь. І спробувати почути те, що залишалося невимовленим.
Це театр, який не боїться болю. Він не підсолоджує правду, не приховує незручні теми. Він лише створює простір — простір, у якому можна нарешті доторкнутися до себе справжньої.
Голоси, які заслуговують бути почутими
Ця вистава — не про велике і гучне. Вона про тремтливе, ледь вловиме. Про внутрішнє. Про жінок, яких роками навчали мовчати. Про те, як важливо розірвати це коло — і хоча б раз дати собі право виговоритися.
«Дім» допомагає зрозуміти, що іноді найсильніший жест — це просто слухати. Без поспіху. Без осуду. Просто бути поруч.
Для тих, хто втомився робити вигляд, що все добре
Це вистава для глядача, готового не лише дивитися, а й співпереживати. Для того, хто не боїться бути вразливим. Хто розуміє, що справжній дім — це не завжди про стіни. Це про людей. Про тишу між ними. І про те, що ця тиша часом говорить більше за тисячу слів.
