спектакль Хлібне перемир’я Київ Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра
- Режисер - Стас Жирков
- Художник - Юрій Ларіонов
- Художниця по костюмам - Христина Корабельникова
- Помічниця режисера - Наталія Дуброва
- Композитор - Андрій Ругару
- Художник з освітлення - Сергій Шалабанов
- Оператор відеопроекції - Антон Столяр
- Звукорежисер - Станіслав Ломаковський
- Костюмерка - Людмила Савицька
- Реквізиторка - Алла Кремкова
- Керівник художньо-постановочної частини - Олег Пустовіт
- Інженер декорацій - Юрій Бердніков
- PR - Ганна Бешкенадзе
- Фото - Анастасія Мантач
- Дизайн - Антон Кудряшов
- Продюсер проєкту - Стас Жирков
«Хлібне перемир’я»
Пам’ять, яка не стихає. Дім, що більше не дихає. І тиша між двома братами, яку важко витримати
Після смерті матері Антон і Толік — два брати, такі різні, такі далекі один від одного — опиняються в будинку свого дитинства. У домі, де ще пахне маминим хлібом, де скриплять знайомі сходи, де тіні минулого лежать у кожному кутку. Вони не бачились роками. А тепер сидять поруч. І їм треба вирішити, що робити далі.
А тим часом за вікном — літо. За вікном — війна. Тиха, невидима, але присутня в кожному погляді, в кожній згадці. За вікном — палають поля, руйнуються мости, а ще — батьківські сліди, дитячі літа, ріка, що тече повз, як тече час. І дім — уже не їхній, але ще зберігає тепло.
Смерть як точка повернення. Пам’ять — як нескінченна розмова
У спадок від мами лишився не лише будинок, а й старий дипломат. У ньому — фотографії: трохи пожовклі, трохи зім’яті, але живі. На них — мама, брати, життя. Їхні обличчя усміхаються. І все це — до того, як усе змінилось.
Між братами виникає діалог. Нерівний, емоційний, уривчастий. Вони сміються. Вони плачуть. Вони згадують. До них приходять гості — різні, несподівані. І кожен із них приносить ще одну історію. Або ще одну правду.
«Хлібне перемир’я» — не про мир. Це про паузу. Про тишу, в якій усе чутно ще болючіше
Текст Сергія Жадана — це не просто драматургія. Це потік внутрішнього життя, що проривається назовні через втрату, через мовчання, через біль. Це голос покоління, яке росте на руїнах і намагається знайти опору в спогадах.
І немає в цьому тексті жалюгідного лементу. Тут — ніжність, гірка і чиста. Слова звучать, як післямови до життя. Як подих матері, якого вже немає, але який ще довго триматиметься у повітрі.
«Ну і як вибиратись?» — питає голос. І відповідь не звучить. Бо її немає
Уривок з тексту Жадана стає серцем вистави. Він — мов музика втрати. Висока нота болю, яка зависає в повітрі. Цей дім, з якого мати пішла, але ще не зник її дух. Цей дім — порожній, але живий. Цей дім — наче скрипка, перемерзла в лютневу ніч. І ти слухаєш, як він мовчить. І в цьому мовчанні — все.
Режисура, що не боїться тиші. Актори, які грають не сценою, а серцем
Ця вистава не потребує великих декорацій. Її основа — щирість. Усі деталі тут — продумані до дрібниць: світло, що лягає на підлогу, запах хліба, який більше не печеться, голоси, які звучать, наче з іншого часу. Усе тут — чесне. І болюче.
«Хлібне перемир’я» — це запрошення не до театру, а до розмови. Про втрату, про корені, про землю, яка палає. Про те, чому навіть найближчі люди можуть ставати чужими. І чому все одно хочеться сідати поруч із ними на кухні, пити чай і згадувати.
Це історія не про війну. Але вона живе в її тіні
За підтримки Національної спілки театральних діячів України. І це важливо. Бо ця вистава — про кожного, хто колись повертався у дім, у якому вже нічого не лишилось, окрім пам’яті. І хто шукав відповіді в тиші, що залишилася після останнього маминого слова.
Запрошуємо на «перемир’я». На розмову без гучних заяв. На виставу, яка не дає порад, але вчить слухати. Себе. Інших. Світ. Який досі тримається на хлібі. І на любові.
