Комендант, довідавшись про розпорядження передбачливого капітана Косарєва, натяг йому носа й навіть пригрозив гауптвахтою, якщо він надалі посміє тривожити людей без його відома. Тим усе й закінчилося. І я, наче нічого й не сталося, встав сьогодні, як звичайно, о 3-й годині ранку, нагрів свій чайник, очинив нове перо й заніс цей неймовірний казус у мою вірну хроніку. Господи, чи настане нарешті для мене година спокути? Чи настануть коли-небудь для мене ті блаженні дні, коли я читатиму ці огидні правдиві оповідання, як фальшивий сон, як небувалу небилицю?
8 [липня]
Сьогодні пішов поштовий човен у Гур’єв. Вітер зюйд-вест. У середу чи в четвер він має бути на Стрілецькій Косі, за 15 верст від Гур’єва. У суботу отримає останню оренбурзьку пошту. Неділю відсвяткує, а в понеділок — у зворотний шлях. Якраз за тиждень. При сприятливому вітрі його слід чекати 17-го чи 18-го числа. І ніяк не пізніше 20-го. Невже він для мене нічого не привезе? Не може бути. Це було б уже навмисне тиранство.
Сьогодні ж уранці запросив я до себе на город унтерофіцера Кулиха, того самого, що приніс мені з Уральська «Umnictwo piękne» Libelta. Розмова наша, звісно, точилася про батальйон і особливо про 2-гу роту, яка два роки тому пішла звідси й тепер сюди повернулася. І тоді, і тепер я маю нещастя належати до цієї роти. Починаючи з колишнього тоді ротного командира поручика Обрядіна, ми перебрали всю роту поодинці й, нарешті, дійшли до рядового Скобелєва. Цей рядовий Скобелєв, незважаючи на своє прізвисько, був мій земляк, родом з Херсонської губернії. І особливо він мені запам’ятався малоросійськими піснями, які він співав своїм молодим м’яким тенором надзвичайно просто й прекрасно. З особливим виразом він співав пісню:
Тече річка невеличка
З вишневого саду.
Я забував, що я в казармах слухаю цю чарівну пісню. Вона переносила мене на береги Дніпра, на волю, на мою милу батьківщину. І я ніколи не забуду цього смаглявого напівголого бідняка, який лагодив свою сорочку й відносив мене своїм безпосереднім співом так далеко від задушливої казарми.
За складом і за манерами він не був схожий на бравого солдата, за що я його особливо поважав. Але він користувався в роті славою чесного й тямущого солдата. І, попри смагляве, грубувате та віспою порите обличчя, в ньому світилася відвага й шляхетність. І я любив його як зем/45/ляка і як чесну людину, незалежно від пісень. Він був, як він мені казав по секрету, утікач-кріпак. Потрапився на бродяжництві, назвався таким, що не пам’ятає ні батьківщини, ні родини, й був зарахований у солдати, де й отримав прізвисько Скобелєв — на честь відомого жартуна з «Русского инвалида» Скобелєва. Так от про цього бідолаху Скобелєва Кулих мені розповів таку обурливу історію.
Невдовзі після прибуття 2-ї роти в м. Уральськ командир роти поручик Обрядін узяв собі в постійні денщики рядового Скобелєва як тверезого й надійного, але слабкого по строю солдата. А рядовий Скобелєв ненавмисно став довіреною особою сердечних таємниць свого командира й постійним лакеєм його коханки. Не минуло й пів року, як незграбний лакей Скобелєв так само ненавмисно став коханцем коханки свого володаря. І якось, у хвилини сердечних зізнань, підступна зрадниця відкрила Скобелєву, що два місяці тому на його ім’я отримано Обрядіним із Москви 10 рублів сріблом від якогось його колишнього товариша (ймовірно, по бродяжництву), тепер крамарського сидільця. І на доказ правдивості своїх слів показала йому конверт із п’ятьма печатками. Поручик же Обрядін, будучи ще батальйонним ад’ютантом і скарбником, не лише підозрюваний, а навіть викритий у крадіжках подібних пересилок. Але він якось умів замітати сліди й вважався загалом порядною людиною. Скобелєв, довідавшись про таку витівку отця-командира, з’явився до нього з порожнім пакетом у руках, вимагаючи віддати вийняті з нього гроші. Отець-командир пригостив його ляпасом, а він отця-командира — запотиличником. Якби це сталося сам-на-сам, на цьому б і закінчилося, але оскільки сцена відбулася при благородних глядачах, при офіцерах, то зганьблений поручик Обрядін, заарештувавши рядового Скобелєва, подав батальйонному командирові рапорт про подію. Внаслідок рапорту було проведено слідство, а внаслідок слідства поручикові Обрядіну наказано подати у відставку, а рядового Скобелєва віддано до військового суду. А за вироком військового суду рядовий Скобелєв пройшов «зеленою алеєю», як кажуть солдати, крізь 2000 шпіцрутенів і був засланий в Омськ на сім років в арештантські роти. Сумна й, на жаль, не єдина в цьому роді подія.
Бідний Скобелєв! Народився ти й виріс у неволі. Захотів ти спробувати широкої, солодкої вільної волі — і залетів в Едікуль (так звичайно називають солдати Новопетровське укріплення). Залетів ти в мою семирічну тюрму співочою пташкою з України наче тільки для того, щоб своїми солодкими тужливими піснями нагадати мені мою милу, мою бідну батьківщину. Бідний, нещас/46/ний Скобелєв. Ти чесно, шляхетно віддав ляпас шляхетному злодієві, грабіжникові, і за цю чесну справу пройшов ти крізь стрій і поніс важкі кайдани на береги пустельного Іртиша й Омі. Чи зустрінеш у своїй новій неволі такого уважного й вдячного слухача, товариша твоїх тужливих солодких пісень, як я був? Зустрінеш, і не одного такого ж, як і ти, невільника-сироту, таврованого каторжника, який проллє сльозу вдячності на твої важкі кайдани за відрадні, серцю милі, рідні звуки. Бідний, нещасний Скобелєв.
9 [липня]
Перед заходом сонця штиль. А в сутінках піднявся свіжий вітер із нордосту, просто в лоб нашому поштовому човну. Він тепер на відкритому морі кинув якір, а коли підніме — Бог знає. Нордост тут панівний вітер. Він може триматися довго й продовжить мою й без того затяжну неволю далеко за визначену мною межу, тобто за 20 липня. Сумно, невимовно сумно. Протягом ночі я не міг заснути; мене гризла й ганяла, наче на корді, довкола городу люта туга. На світанку я пішов до моря, викупався і тут же, на піску, заснув. Бачив у сні покійного Аркадія Родзянку у його Веселому Подолі, біля Хорола. Показував він мені свій надміру вигадливий сад. Міркував про піднесену простоту та ідеал у мистецтвах узагалі та в літературі зокрема. Лаяв немилосердно брудного циніка Гоголя, а особливо нещадно громив «Мертві душі», потім пригощав якимись герметично закупореними кільками та своїми найогиднішими малоросійськими віршами на зразок Баркова. Огидний старий. Розбудив мене дрібний тихий дощик, і я прибіг на город мокрий, як курка.
Кажуть, про що думаєш наяву, те й насниться. Це не завжди так. Я, приміром, Аркадія Родзянку бачив лише один раз, і то випадково, 1845 року, у його селі Веселий Поділ, і він мені за кілька годин так набрид своєю дурною естетикою й найбруднішими та найдурнішими малоросійськими віршами, що я втік до його брата Платона, найближчого сусіда й, як водиться, запеклого ворога. Я навіть забув, що колись зустрічався з цим сальним віршомазом, а він мені сьогодні наснився. Який же зв’язок між моїми вчорашніми сумними думками і цим давно забутим мною чоловіком? Каприз нашої моральної природи, і зовсім ніякого логічного зв’язку. І оракул сотника Чеганова навряд чи пояснить загадку подібних сновидінь. Піду, проте, на всяк випадок, подивлюся в це дзеркало потаємних таїнств природи. /47/
10 [липня]
Вітер усе той самий. Туга та сама. Дощ продовжує обмивати молодий місяць. Такі довгі люб’язності тут із ним трапляються рідко. Я нерухомо пролежав увесь день у альтанці й слухав одноманітну тиху мелодію, яку творили дрібні й часті краплі дощу по дерев’яній покрівлі. Брався кілька разів задрімати, але марно. Прокляті мухи з усього городу злетілися в альтанку й не давали спокою. Брався кілька разів будувати повітряні замки на своїх майбутніх офортах акватинтою — так само марно. «Гензерих» і «Облога Пскова» Брюллова мені особливо не вдавалися. Треба уникати на перший раз наготи. Потрібен досвід і ще раз досвід, інакше ця чарівна брюлловська нагота вийде в офорті потворою. Я не хотів би, щоб мої майбутні офорти були схожі на паризький офорт акватинтою з картини «Останній день Помпеї». Незграбний, потворний офорт. Зганьблено, спотворено геніальний твір.
У такому кепському настрої пригніченої душі я згадав про «Umnictwo piękne» Лібельта, узявся «жувати»: жорстко, кисло, нудотно. Справжній німецький суп-вассер. Як, приміром, людина, що так поважно міркує про натхнення, щиро вірить, ніби Йозеф Верне наказував прив’язувати себе під час бурі на марсах до щогли, аби отримати натхнення. Яке мужицьке уявлення про це невимовно божественне почуття. І в це вірить людина, яка пише естетику, міркує про ідеальне, піднесено-прекрасне в духовній природі людини. Ні, і естетика сьогодні мені не далася. Лібельт тільки пише польською, а відчуває (в чому я сумніваюся) і думає по-німецьки. Або, принаймні, просякнутий німецьким ідеалізмом (колишнім, не знаю, як тепер). Він нагадує нашого В. А. Жуковського в прозі. Так само вірить у безживну принаду німецького худого, розтягнутого ідеалу, як і покійний В. А. Жуковський.
У 1839 році Жуковський, повернувшись із Німеччини з величезною портфелею, начиненою творами Корнеліуса, Гессе та інших свіил мюнхенської школи живопису, знайшов твори Брюллова надто матеріальними, такими, що пригинають до грішної землі божественне, піднесене мистецтво. І, звертаючись до мене та покійного Штернберга, який випадково був у майстерні Брюллова, запропонував зайти до нього помилуватися та повчитися у великих учителів Німеччини. Ми не згаяли скористатися цим щасливим випадком. І наступного ж дня з’явилися в кабінеті германофіла. Але, Боже! Що ми побачили в цій величезній портфелі, розгорнутій перед нами. Довгі безживні мадонни, оточені готичними худими херувимами, та інших справжніх мучеників і /48/ катів живого, усміхненого мистецтва. Побачили Гольбейна, Дюрера, але аж ніяк не представників живопису дев’ятнадцятого століття.