Ви передрекли лжеучителів, і ваше пророцтво збулося. В ім’я святе, ім’я ваше так звані учителі вселенські побилися, як п’яні мужики, на Нікейському вселенському соборі. В ім’я ваше папи римські ворочали земною кулею і в ім’я ваше заснували інквізицію та жахливе автодафе. В ім’я ж ваше ми поклоняємо/32/ся потворним суздальським ідолам і вчиняємо на вашу честь найбезобразнішу вакханалію. Істина стара і, отже, має бути зрозумілою, вразумливою, а вашій істині, хрещеними батьками якої ви були, минає вже 1857 рочок. Дивно, яке тупе людство.
30 [червня]
Щоб надати більшої принади моїй самотності, я вирішив завестися мідним чайничком. І цю думку я здійснив тільки вчора ввечері, та й то випадково. До тихого прекрасного ранку на городі додати склянку чаю — мені здавалося це розкішшю дозволеною. Від самого початку весни мене переслідує ця мила, непишна затія. Але я ніяк не міг здійснити її через відсутність тут у продажу такої химерної речички. Тільки вчора ввечері пішов я до Зігмонтовських (повірений винної контори й відставний чиновник 12 класу) і, проходячи повз шинок, побачив обірваного, але тверезого денщика одного з новоприбулих офіцерів із мідним чайником у руці такої величини, яка мені потрібна.
«Не продаєш чайник?» — спитав я його. «Продаю», — відповідає він. «Не крадений?» — «Аж ніяк ні-с. Самі пан наказали продати. Вони думають самовар завести». — «Гаразд, я спитаю. А скільки коштує?» — «Рубль сріблом». «Полтину сріблом», — сказав я, як міг холоднокровніше, і пішов своєю дорогою.
Ледве встиг я зробити кілька кроків, як він наздогнав мене і без торгу вручив мені давно бажаний посуд. А денщик, отримавши полтину сріблом, подався прямо в шинок і за хвилину вийшов із нього з штофом у руці та попрямував просто до офіцерських квартир. «Туди й дорога», — подумав я. Провівши вечір у товаристві Телемона і Бавкіди (так я жартома називаю Зігмонтовських), дорогою зайшов я до маркитанта, взяв у нього півфунта чаю, фунт цукру і сьогодні о 4 годині ранку сибаритствую собі на городі та вписую у свій журнал подію вчорашнього вечора, благословляючи долю, що послала мені мідний чайник.
Збираючись подорожувати Волгою від Астрахані до Нижнього, я обзавівся чистим зошитом для подорожнього журналу та пологом від комарів, які невтомно переслідують мандрівника від гирла Волги аж до самого Саратова. Запасаючись цими необхідними речами, мені й на думку не спадав мідний чайник. І лише вчора, спасибі старому Зігмонтовському, він пояснив мені важливість цього нехитрого посуду під час плавання на річковій воді, де необхідний міцний чай для запобігання проносу і просто для проведення часу, як він висловився наостанок. І багато ще чим радив він мені /33/ запастися в Астрахані в дорогу. Але це все зайве. Я вирушу, та не на пароплаві, а на одній із барок, яких тягне пароплав, просто відставним солдатом.
Дивно, що мене вважають тут усі, в тому числі й Зігмонтовські, потаємним багачем. Це, мабуть, тому, що коли я роблю борги, зрозуміло, незначні, то у призначений строк акуратно їх виплачую, не вдаючись до допомоги Ізраїлю і не закладаючи останньої сорочки, як це роблять багато офіцерів. Коли я сказав Зігмонтовським, що весь мій капітал складається зі 100 рублів сріблом, на які я, окрім дорожніх витрат, маю ще зробити в Москві необхідний одяг, то вони в один голос назвали мене Плюшкіним. Я не вважав за потрібне розчаровувати їх своєю бідністю і розстався з ними, як справжній багатій.
Дивні старі люди ці Зігмонтовські! Бездітні, старі, самотні, мають стан, що забезпечує навіть примхливу старість, надумали оселитися в цій безводній, безплідній пустелі. І добре б на відпочинок. Ні, він узяв на себе обов’язок майже ціловалника. Думаю, що це необхідна потреба, набута в юності фізична діяльність або просто жага до наживи. Останнє, може, лише наполовину, тому що в ньому непомітно скнарості, яка часто супроводжує в могилу самотню, безпомічну старість. Вона, тобто Зігмонтовська, мені дуже подобається; це добродушно усміхнена, гостинна кубічна бабуся, колишня німкеня, а тепер православна. Він теж добродушний старий, але вкрай наївний і найнешкідливіший брехунець. Наприклад, він дуже простодушно і щоразу з новими варіаціями розповідає, які муки він пройшов, поки досяг теперішнього звання. Походження своє веде від якогось короля польського Сигізмунда, мабуть, Третього. Про ближчих предків він не згадує, як і про винуватця власного існування. Дитинство теж оповите мороком невідомості. Першу частину юності провів він у званні домашнього вчителя в відомого тютюнового торговця Онісима Головкіна в Петербурзі. І в цей-то період його життя трапилася з ним таємнича подія, яка вмить поставила його на ноги. Подія такого змісту. Одного разу вночі на вулиці, йому здається, що на Ливарній, але за достовірність не ручається, хапають його два гайдуки, саджають у карету, зав’язують очі, везуть, везуть і, нарешті, приводять просто в розкішний будуар, треба думати, якоїсь графині чи княгині. З’являється, нарешті, й таємнича мешканка будуару, вся в дезабільє (власний вислів), тільки обличчя прикрите маскою. Після здійснення таїнства кохання, знову зав’язують йому очі, саджають у карету, привозять на те са/34/ме місце, де взяли, і один із гайдуків вручає йому пачку асигнацій — не більше, не менше як 20 тисяч. Довго він думав, яку заснувати майбутність на цьому непорушному фундаменті і, холоднокровно відкинувши почесті та золото, вступив (прислухаючись до внутрішнього покликання) у скромне коло шанувальників Мельпомени, де мав блискучий успіх у ролях Едіпа, Фінгала, Дмитра Донського та в «Ябеді» Капніста — на жаль, не пам’ятає, у якій саме ролі. Але через інтриги відомого вчителя Каратигіна, Яковлєва, змушений був залишити обране поприще і вступити на морську службу, звісно, лейтенантом. Тут він здійснив плавання (двічі) навколо світу і лише один раз до Південного полюса разом із Лазарєвим. І що під час цих плавань він досконало дізнався, звідки добувається дерев’яна олія, неправильно названа прованською. Ось де його джерело. Між Ліворно та Сінгапуро (дивовижне знання географії!) є острів Прованс. А на цьому острові Провансі росте величезне олійне дерево, з якого й випускають олію, як у нас, наприклад, весною сік із берези. Островом і деревом володіє англієць, француз і італієць, а ми й німці вже від них отримуємо цей дорогий продукт. З корабля переселився він у земський одеський суд, невідомо в якому чині. Тут він провадив життя затятого гульвіси, потрапив у зібрання декабристів і був засланий безстроковим арештантом у фортецю Ізмаїл, де незабаром став правою рукою коменданта і через збіг дивовижних обставин був переведений до міста Астрахань у званні квартального наглядача. Але не завжди чисті обов’язки за цим званням змусили його подати у відставку й прийняти від питної контори звання повіреного в Новопетровському укріпленні, де його охрестили ім’ям спиртомора.
Кампіньйоні, мій покровитель, не менший брехун, але шкідливий і безсоромний. Забрехався одного разу до того, що назвав себе небожем графа Закревського, московського г[енерал]-губернатора, і кандидатом Дерптського університету. Щоб одразу збити з пантелику та знищити зухвалого брехунця, Зігмонтовський одразу махнув у ротмістри лейб-гусар і в найближчі родичі фельдмаршалу графу Гудовичу. Знай наших!
Але попри цей невинний недолік, він усе ж добрий і наївний старий. А вона також добра, лагідна, невинна говірка й трішки сентиментальна бабуся. І я їх інакше не називаю, як Телемон і Бавкіда. Вони отримують разом із Нікольським «Петербурзькі відомості». І я часто приношу їм із городу кріп, петрушку та подібну зелень, п’ю чай, читаю фейлетон і вислуховую чарівні пригоди наївного Телемона, за що й користуюся повною довірою Бавкіди./35/
1 липня
Сьогодні послав я з пароплавом листа М. Лазаревському. Можливо, останнього з душної в’язниці — дав би Бог. Я багато винен перед моїм нелицемірним другом. Мені слід було б відповісти йому на його листа від 2 травня одразу після отримання, тобто 3 червня. Але я, в очікуванні радісної звістки з Оренбурга, яку хотілося мені повідомити йому першому, чекав марно цілий місяць і все ж мусив йому написати, що я не вільний, і до 20 липня, а може й серпня, такий же точнісінько солдат, як і раніше, з тією тільки різницею, що мені дозволено наймати за себе в караул і ночувати на городі, чим я й користуюся з вдячністю. До 20 липня я відкинув від себе всі збурливі думки. І насолоджуюся тепер щоранку розкішшю цілковитої самотності й навіть склянкою, правда, неказистого, але все ж чаю. Якби ще добру сигару встромити в обличчя, таку, наприклад, як прислав мені 25 штук мій добрий друг Лазаревський, тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі. Але це вже занадто. А сьогодні справді в Петергофі свято. Чудове царське свято! Колись давно, у 1836 році, якщо не помиляюся, я до того був зачарований розповідями про те чарівне свято, що, не спитавшись господаря (я тоді був у навчанні в маляра, або так званого кімнатного живописця, якогось Ширяєва, людини грубої та жорстокої) і зневажаючи наслідки самовільної відлучки (я знав напевно, що він мене не відпустить), з шматком чорного хліба, з полтиною міді в кишені та в тиковому халаті, який зазвичай носять учні-ремісники, утік з роботи просто в Петергоф на гуляння. Гарний, мабуть, я був тоді. Дивно, однак, мені й наполовину не сподобався тоді чудовий Самсон та інші фонтани й узагалі свято, порівняно з тим, що мені про нього наговорили. Чи то надто сильно було розпалено уяву розповідями, чи то я просто стомився й був голодний. Остання обставина, здається, правдивіша. Та до всього цього я ще побачив у натовпі свого грізного господаря з пишною своєю господинею. Це-то останнє обставина врешті-решт затьмарила блиск і велич свята. І я, не дочекавшись ілюмінації, повернувся назад, зовсім не дивуючись побаченому.