Іншої причини його мовчання й запідозрити не можна. Але щоб упевнитися в цій непорушній істині, я написав, на прохання Іраклія Олександровича, до Петербурга приятелеві своєму Марковичу, аби він розвідав і повідомив мені, що трапилося з таким-то полковником Кірєєвським. Від Марковича ще звістки не отримано. А з «Русского инвалида» видно, що обов’язковий друг 16 травня виїхав із Петербурга до Москви. А з Оренбурга повідомляють коменданта, що полковник Кірєєвський прийнятий новим генерал-губернатором Катеніним також у чиновники з особливих доручень, але через домашні обставини подав у відставку. З усього цього виходить, що поміщик 600 душ селян, аристократ, наперсник г[рафа] П[еровського], нарешті, полковник Кірєєвський — підлець і нікчемна ганчірка. Іраклій Олександрович дає мені офіційне доручення отримати назад від Кірєєвського ці гроші; я охоче готовий прислужитися йому, якщо не вдасться добром і миром, то, нічого не вдієш, безкінечними стежками закону. У будь-якому разі я буду дуже радий, якщо вдасться мені ця сумнівна операція. Сьогодні ж мені хочеться записати, або, як висловлюються зоологи, визначити ще одну огидну /24/ комаху. Та щоб не напхати мій журнал цією нікчемною тварюкою так, що й пристойній істоті в ньому місця не залишиться. А втім, нічого, ця мініатюрна комаха багато місця не потребує. Це двадцятирічний юнак, син статського радника Порцієнка. Отже, теж птах не низького польоту.
25 [червня]
Щойно я встиг написати «Отже, теж птах не низького польоту», як пролунало з усіх кінців городу слово «паро́плав». Я, звісно, кинув своє писання й побіг до фортеці. З пароплавом я чекав оренбурзької пошти, а з поштою і свободи. Вийшло ж цілком протилежне тому, чого я чекав. Пароплав пошти не привіз, а отже, і чарівного, омріяного слова. А замість нього привіз діло у вигляді рудої вельми непривабливої персони, тобто привіз батальйонного командира, першим ділом якого було оббігти казарми, надавати «зубочисток» фельдфебелям та іншим нижчим чинам, навіть до профоса. А ротним командирам та іншій офіції, залежно від обличчя та способу життя, — пристойне батьківське наставлення. І після цього ніжного, граційного вступу було призначено формальний огляд тієї нещасної роти, до якої і я маю нещастя належати. Бідна рота цілу ніч готувалася до цього справді страшного суду і о п’ятій годині ранку 23 червня, вмита, зачесана, намазана ваксою, вишикувалась на галявині, наче іграшка, вирізана з картону. Від 5-ї і до 7-ї години, у чеканні судді праведного, рота рівнялася. О 7-й годині з’явився у всій своїй грізній величі сам суддя й випробовував, або, краще сказати, катував її, нещасну, рівно до 10-ї години. Наприкінці спектаклю спитав претензію, вилаяв у загальних виразах, пообіцяв суд і різки і навіть «зелену алею», тобто шпіцрутен. Для всіх гроза минула, а для мене вона тільки збиралася.
Серед інших конфірмованих мав і я постати після обіду о 5-й годині на друге й ще гірше випробування. До цього другого випробування я готувався досить байдуже, як людина наполовину вільна. Але коли постав перед невблаганним екзаменатором, куди що поділося. Ні тіні, нічого схожого на людину, наполовину вільну, в мені не лишилося, та ж сама мученицька холодна тремтіння пробігла по моєму єству. Те ж саме, що й у попередні роки, відчуття — ні, не відчуття, а мертве безчуття — охопило мене при погляді на цю дерев’яну пофарбовану фігуру. Одним словом, я перетворився на ніщо. Не знаю, чи на всіх так сильно діє антипатія, як на мене? Екзамен повторився слово в слово, як і десять років /25/ тому, ані чверті букви не додано, не віднято. Зате і я ані на йоту не просунувся на шляху військової освіти. Упертість взаємна й непохитна.
За прикладом попередніх років екзаменатор і блюститель моральності спитав нас по ранжиру, хто і за що удостоївся нести солодкий серцю обов’язок солдата. — Ти за що? — спитав він у першого. — За втрату казенних грошей, Ваше високоблагородіє. — Так, знаю, ти необережно загнув кут. Сподіваюся, надалі не будеш гнути кути, — сказав він насмішкувато й звернувся до наступного. — А ти за що? — З волі матері, Ваше високоблагородіє. — Добре. Сподіваюся, надалі не будеш і… — і звернувся до наступного. — Ти за що? — За бурхливі вчинки, Ваше високоблагородіє. — Добре. Сподіваюся, надалі… і… — Ти за що? — спитав він у наступного. — З волі батька, Ваше високоблагородіє. — Сподіваюся… А ти за що? — звернувся він до мене. — За написання обурливих віршів, В[аше] високоблагородіє. — Сподіваюся, надалі не будеш… — А ти за що, за що? — спитав він у останнього. Останній відповів, що також з волі матері, і, не вислухавши останнього, він звернув до нас сильну повчальну промову, завершену дуже новою істиною, що «за Богом молитва і за царем служба не пропадають». На завершення церемонії спитав він у ротного командира, чому Порцієнко не з’явився на випробування, на що той відповів, що Порцієнко хворий, тобто п’яний, і перебуває під наглядом у свинопаса.
Усі ці конфірмовані, так звані панове дворяни, з якими я тепер постав перед лице отця-командира, всі вони люди примітні своїми моральними якостями, але останній суб’єкт, на ім’я Порцієнко, усіх їх перевершив. Усі їхні огидні вади він умістив у своїй підлій двадцятирічній особі. Дивне й незрозуміле для мене явище цей огидний юнак. Де й коли він встиг так глибоко заразитися всіма паскудними моральними хворобами? Немає мерзоти, ницісті, на яку б він не був здатен. Романи Сю зі своїми огидними героями — нікчемні ляльки перед цим двадцятирічним виродком. І це син статського радника, отже, не можна припускати, щоб не було можливості /26/ дати йому не якусь-небудь, а пристойну освіту. І що ж? Жодної. Добрий, мабуть, і статський радник. Та й узагалі повинні бути «хороші» батьки й матері, які віддають дітей своїх у солдати на виправлення. І для чого, зрештою, наше опікунське уряд бере на себе цей нездійсненний обов’язок? Воно своєю недоречною опікою розбещує моральність простого доброго солдата й нічого більше. Робітний дім, тюрма, кайдани, кнут і безвихідна Сибір — ось місце для цих потворних тварюк, але ніяк не солдатські казарми, в яких і без них вистачає всякої погані. А найкраще — надати їх піклуванню ніжних батьків, хай потішаються на старості літ своїм власним витвором. Звісно, до першого кримінального злочину, а потім віддавати просто в руки ката.
До мого прибуття в Орську фортецю я й не уявляв собі існування цих гидких породжень нашого православного суспільства. І перший мерзотник такого розбору вразив мене своїм шкідливим існуванням. Особливо, коли мені сказали, що він теж «нещасний», такий самий, як і я, розжалуваний і, отже, мій товариш по званню й по квартирі, тобто по казармах. Слово «нещасний» мало для мене завжди зворушливе значення, доки я не почув його в Орській фортеці. Там воно для мене знівелювалося, і я досі не можу повернути йому колишнього значення. Бо я й досі бачу лише мерзотників під вивіскою «нещасних». За розпорядженням колишнього генерал-губернатора, досить помітного політика Обручева, я мав нагоду просидіти під арештом в одному казематі з арештантами і навіть із таврованими каторжниками й знайшов, що до цих заклеймлених злочинців слово «нещасний» більше пасує, ніж цим розбещеним синам безпечних егоїстичних батьків.
26 [червня]
Минуло вже два дні, як виїхав від нас отець-командир наш, але я й досі не можу звільнитися від тяжкого впливу, наведеного його короткою присутністю. Цей огидний огляд так щільно притис мої блискучі рожеві припущення, так мене знеохотив, що якби не Лазаревського лист у мене в руках, то я б зовсім знеміг під гнітом цього тяжкого враження. Та слава Богу, що маю цей неоціненний документ; отже, в мене є канва, по якій я можу виводити найдивовижніші, найвигадливіші арабески.
«Надією живуть нікчемні уми», — сказав покійний Гете. І покійний мудрець сказав істину наполовину. Надія властива і дрібним, і великим, і навіть найматеріальнішим позитивним умам. Це наша найніжніша, постій/27/на, до гробової дошки незмінна нянька-коханка. Вона, прекрасна, і всемогутнього царя, і світового мудреця, і бідного орача, і мене, мізерного, постійно пестить довірливу уяву й заколисує недовірливий розум своїми чарівними казками, в які кожен із нас так охоче вірить. Я не кажу — безпідставно. Справді нікчемний розум той, що вірить, ніби на вербі виростуть груші. Але чому ж не вірити мені, що я хоч узимку, але неодмінно буду в Петербурзі? Побачу милі моєму серцю обличчя, побачу мою прекрасну Академію, Ермітаж, іще мною не бачену, почую чарівницю оперу. О, як солодко, як невимовно солодко вірити в це прекрасне майбутнє. Я був би байдужий, холодний атеїст, якби не вірив у цього прекрасного бога, в цю чарівну надію.
Матеріальне своє існування я маю намір влаштувати так, розуміється, з допомогою моїх друзів. Про живопис мені тепер і думати нічого. Це було б схоже на віру, що на вербі виростуть груші. Я і раніше не був навіть посереднім живописцем. А тепер і поготів. Десять років невправності здатні зробити й із великого віртуоза найзвичайнішого кабацького балалаєшника. Отже, про живопис мені й думати нічого. А я думаю присвятити себе безроздільно гравюрі акватинтою. Для цього я маю намір обмежити своє матеріальне існування до крайньої можливості й уперто зайнятися цим мистецтвом. А в проміжку часу робити рисунки сепією зі славетних творів живопису, рисунки для майбутніх естампів. Для цього, думаю, досить буде двох років старанного заняття. Потім переїду на дешевий хліб у мою милу Малоросію і візьмуся за виконання естампів, і першим моїм естампом буде «Казарма» з картини Теньєра. З картини, про яку казав мій незабутній учитель, великий Карл Брюллов, що можна приїхати з Америки, щоб поглянути на цей дивовижний твір.