Жарт цей зійшов з рук благополучно. Наступного дня знайшли мене сплячим на горищі, і ніхто й не підозрював про мою самовільну відлучку. Правду кажучи, я й сам її вважав чимось на кшталт сновидіння.
Вдруге, у 1839 році, відвідав я петергофське святкування зовсім за інших обставин. Вдруге, на Бердовському пароплаві, супроводжував я в числі улюблених учнів, Петровського та Михайлова, свого /36/ великого вчителя Карла Павловича Брюллова. Швидкий перехід із горища грубого мужика-маляра до розкішної майстерні найбільшого живописця нашого віку. Самому тепер не віриться, а справді так було. Я з брудного горища, я, нікчемний замазура, на крилах перелетів до чарівних зал Академії мистецтв. Але чим же я можу похвалитися? Чим довів, що скористався настановами й дружньою довірою найбільшого художника у світі? Абсолютно нічим. До його недоречного одруження і після доречного розлучення я жив у нього на квартирі, або, краще сказати, в його майстерні. І що ж я робив? Чим займався в цьому святилищі? Дивно подумати. Я тоді займався складанням малоросійських віршів, які згодом впали такою страшною вагою на мою убогу душу. Перед його дивовижними творами я замислювався і плекав у своєму серці свого сліпця Кобзаря та своїх кривавих гайдамаків. У тіні його витончено-розкішної майстерні, наче в спекотному дикому наддніпрянському степу, переді мною майоріли мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Переді мною розстелялася степова широчінь, усіяна курганами. Переді мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна у всій своїй непорочній меланхолійній красі. І я замислювався, я не міг відвести духовних очей від цієї рідної, чарівної принадності. Покликання, і нічого більше.
Дивне, однак, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопис — моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб осягати його глибокі таємниці, та ще й під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я складав вірші, за які мені ніхто й копійки не заплатив і які, зрештою, позбавили мене волі, і які, попри всесильну нелюдську заборону, я все одно нишком пишу. І навіть замислююся часом над друком (звісно, під іншим ім’ям) цих плаксивих, хирлявих дітей своїх. Справді, дивне це невгамовне покликання.
Не знаю, чи отримаю я від Кухаренка тут його думку щодо мого останнього чада («Москалева криниця»). Я дорожу його думкою як відчуваючої, благородної людини й як думкою справжнього, самобутнього земляка мого. Шкода мені, що я не можу тепер відвідати його на його широкій Чорноморії. А як би хотілося. Але що вдієш. Спершу сплачується борг, потім задовольняється голодна потреба, а на залишки купується задоволення. Так, принаймні, роблять порядні люди. А я й тінню боюся бути схожим на безалаберного неробу. Кутив і я на свою частку колись. Досить. /37/
Пора, пора душею змиритися,
Над життям нічого глумитися,
Відкуштувавши гіркого плода.
Минулого року отримував тут комендант «Бібліотеку для читання». Було, хоч переклад Курочкіна з Беранже прочитаєш — і все ж легше стане. А нині, крім фейлетону «П[етербурзьких] відомостей», геть нічого сучасного літературного. Та й за цю куцу сучасність доводиться платити петрушкою й кропом. Хоч би редька швидше виростала, а то вже соромно частувати старих одним і тим самим продуктом.
2 [липня]
Дві випадково зроблені мною речі вдалися так щасливо, як рідко вдаються твори глибоко обдумані. Перша річ — це сей журнал, який у ці томливі дні очікувань став для мене необхідним, як страждущому лікар. Друга річ — це мідний чайник, який стає необхідним для мого журналу, як журнал для мене. Без чайника, або без чаю, я якось мляво, бувало, брався за це рукоділля. Тепер же, щойно встигну налити в склянку чаю, як перо саме проситься до руки. Самовар — той своїм шипінням спонукає до діяльності, це зрозуміло. Щоправда, я не мав нагоди випробувати на собі цей благодатний вплив самовара. Але мав нагоду переконатися в цьому чарівному впливі на інших. А саме. Був у мене колись приятель у Малоросії, пан Афанасьєв, або Чужбинський. У 1846 році доля зіштовхнула нас у «Цареграді», не в Оттоманській столиці, а в єдиному трактирі в місті Чернігові. Мене доля занесла туди у справах служби, а його — через непереборну любов до розваг або, як він казав, через поклик серця. Я знав його як найзапеклішого і невичерпного поета, але не знав прихованого механізму, яким наводилося в рух це невтомне натхнення. І лише тоді, коли ми оселилися разом, аби уникнути зайвих витрат, по-перше, а по-друге, щоб, як товариші по ремеслу, бачити один одного в усі години дня і ночі, тоді я й дізнався про таємну пружину, що рухала це справді невтомне натхнення. Пружиною цією був шиплячий самовар. Спершу я не міг второпати, чому мій товариш по ремеслу не попросить, коли йому заманеться, склянку чаю з буфета, як я це роблю, а неодмінно наказує подати самовар. Але коли я придивився до приятеля уважніше, то виявилося, що він, власне, наказував подати не самовар, а натхнення, або пружину, що наводила в рух цю таємничу силу. Раніше я дивував/38/ся, звідки, з якого джерела витікають у нього такі величезні поеми, а виявилося, що скринька просто відчинялася.
Ми прожили з ним разом увесь Великий піст, і не знайшлося в місті не лише панночки, пані, навіть старої, якій би він [не написав] до альбому не якесь чотиривіршя (дріб’язку він зневажав), а повну об’ємну ідилію. Якщо ж альбому не було в якоїсь чарівниці, як, наприклад, у старої Дорохової, вдови відомого генерала 1812 року, то він дарував їй просто на шести і більше аркушах найсентиментальніший лист.
Але це все дрібниці. Хто з нас без слабкостей? А головне те, що коли прийшлося нам сплатити данину власнику «Цареграда», то в товариша по ремеслу не виявилося потрібної суми. І я змушений був заплатити, не рахуючи інші витрати, але власне за локомотив, що наводив у рух натхнення, 23 рублі сріблом, які, попри дружнє чесне слово, й досі не отримав. Ось чому я на власному досвіді пізнав дію шиплячого самовара на моральні сили людини.
У моєму становищі природно, що я постійно потребував копійки. І я писав йому в Київ двічі про згадані 23 руб., але він навіть віршами не відповів. Я так і подумав, що, на жаль! Росія втратила другого Тредіаковського. Але я помилився. Минулої зими у фейлетоні «Р[уського] інваліда» бачу на безкінечних шпальтах безкінечний малоросійський вірш, з нагоди, не пам’ятаю, якої саме — пам’ятаю лише, що це була огидна й підла лестощі російській зброї. Ба, думаю собі, чи не мій це приятель так відзначився. Дивлюсь — справді він, А. Чужбинський. Так ти, мій милий, живий-здоровий, та ще й підлості навчився. Бажаю тобі успіху на обраному шляху, але зустрічатися з тобою не бажаю.
Не пам’ятаю, хто саме, але якийсь глибокий знавець людської душі сказав, що найвірніший дружбометр — це гроші. І він сказав справедливо. Справжня, істинна дружба, що виявляється лише у критичні, важкі часи, навіть потребує цього холодного мірила. Найживіша, найщиріша мова дружби — це гроші. І чим більша потреба, тим дружба щиріша, проганяючи цю голодну відьму. Я був настільки щасливий у своєму, можна сказати, мінливому житті, що не раз куштував плоду цього райського дерева. І в теперішній, здається мені, найкритичніший час я отримую 75 рублів — за що? За яку послугу? Ми з ним бачилися всього двічі. Перший раз в Орській фортеці; другий раз в Оренбурзі. Пошли, Господи, всім людям таку дружбу і такого друга, як Лазаревський. Але винищ ці бур’яни, що виросли на ниві найшляхетнішого почуття. Винищ друзів, подібних до Афанасьєва, Бархвіца й Апрелєва. Припустимо, це дрібнота, нікчемність і Бархвіц, і Афанасьєв, але Апрелєв — це велика, помітна особа. Це не якийсь там чугунівський улан чи п’яничка лінійний поручик, а ротмістр кавалергардського Її Величності полку. Сибарит і ненажера, відомий у столиці. Це, як то кажуть, видна персона. З цією видною персоною я познайомився у 1841 році в одного мого земляка, пана Соколовського. Перше враження було на його користь. Молодий, свіжий, рум’яний товстун (я, не знаю чому, особливо вірю в доброчесність подібних обсягом і кольором людей). І щоб довершити своє захоплення, я уявив його ще й лібералом. От ми знайомимося, потім товаришуємо, переходимо на «ти» і, нарешті, входимо у фінансові відносини. Він замовляє мені свій портрет. І я дозволяю йому приїжджати до мене на сеанси зі своїм власним фріштиком, що складався з 200 устриць, чверті холодної телятини, 6 пляшок портеру й 1 пляшки джину. Все це з’їдалося і випивалося протягом сеансу найприятельськішим чином. Третій сеанс почався у нас на «ти» і закінчився шампанським. Я був у захваті від друга-аристократа. Сеанси закінчилися, я вирушив до друга по мзду; друг зайнятий, нікого не приймає; вдруге — те саме, втретє, вчетверте, і так до десяти разів — усе те саме. Я плюнув другові на поріг і перестав ходити. Таких друзів у мене було багато і, як на підбір, усі військові. Я певен, що якби Афанасьєв не був раніше улана, він міг би писати вірші без допомоги самовара, і ми б із ним розійшлися інакше.
Віра без діл мертва є. Так і дружба без суттєвих доказів — пусте, лукаве слово. Блаженні, стократ блаженні друзі, чиє життя було осяяне райдужним сяйвом усміхненого щастя, і голодна нужда своїм залізним посохом випробування жодного разу не постукала в двері їхньої безкорисливої дружби. Блаженні, вони й у могилу зійдуть, благословляючи одне одного.
3 [липня]
Сьогодні уві сні бачив я Лазаревського. Ніби він приїхав за мною в укріплення і, незважаючи на мої доводи про неможливість залишити мені укріплення без перепустки, вивіз мене силоміць, не дозволивши навіть попрощатися з Мостовським. Незабаром опинилися ми в якомусь російсько-татарсько-німецькому місті, на кшталт Астрахані.