[ЩОДЕННИК]
1857
12 червня
Перша визначна подія, яку я заношу в свої записки, така: обрізаючи цей перший зошит для згаданих записок, я зламав перочинний ніж. Подія, на перший погляд, незначна і не варта тієї уваги, яку я їй приділяю, заносячи її як щось незвичайне в цю строкату книжку. Якби цей випадок трапився в столиці чи хоча б у пристойному губернському місті, то, звичайно, він не потрапив би до моєї пам’ятної книги. Але це сталося в киргизькому степу, тобто в Новопетрівському укріпленні, де подібна річ для грамотної людини, як, наприклад, для мене, є дорогоцінною; а головне — не завжди її можна дістати навіть за пристойні гроші. Якщо вам вдасться як слід пояснити свою потребу вірменинові-маркетанту, який має зв’язки з Астраханню, то все одно не раніше як через місяць улітку, а взимку — через п’ять місяців, отримаєте препоганий перочинний ножик, та й то не дешевше карбованця сріблом. А часто трапляється й таке, що замість бажаної речі, якої ви з нетерпінням чекаєте, він вас пригощає або московським ситцем, або шматком верблюжої тканини, або ж, зрештою, кислим, як він каже, дамським чихирем. А на ваше запитання, чому він не привіз саме те, що вам було потрібно, він наївно відповідає: «Ми, мовляв, люди торгові, неграмотні, усього не запам’ятаєш». Що ви йому на таке скажете? Вилаєте — він усміхнеться, а ви все одно без ножа залишитеся. Тепер зрозуміло, чому в Новопетрівському укріпленні втрата перочинного ножа — подія, гідна літопису. Але хай йому грець — і укріпленню, і ножу, і маркетанту; незабаром, дасть Бог, вирвуся я з цієї безмежної в’язниці. І тоді подібна подія не матиме місця в моєму журналі. /12/
13 червня
Сьогодні вже другий день, як я зшив собі й акуратно обрізав зошит для того, щоб записувати все, що зі мною та довкола мене трапляється. Тепер ще тільки дев’ята година, ранок минув, як звичайно, без жодної визначної події — подивимось, чим скінчиться вечір. А поки що — зовсім нічого писати. А писати страшенно хочеться. І пера вже підстругані. Завдяки ротному писарю я ще не відчуваю втрати. А писати все одно нема про що. А сатана нашіптує на вухо: «Пиши абищо, вигадуй, скільки душа забажає. Хто ж тебе перевірятиме? І в друкованих журналах брешуть, а в такому, домашньому, і Бог велів».
Якби я готував свій журнал до друку, то, чого доброго, може, і піддався б спокусі лукавого ворога правди. Але я, як сказав наш поет,
Пишу не заради слави миттєвої,
А задля розваги, для втіхи живої,
Для друзів щирих, сердечних своїх,
Для пам’яті днів, що вже згасли в віках.
Мені слід було б почати свій журнал з часу посвячення мого в солдатський чин, тобто з 1847 року. Тепер би це був прегустий і препонурий зошит. Згадуючи ці десять сумних минулих років, я щиро тішуся, що мені тоді не спала на думку ідея завести записника. Що б я у ньому записував? Правда, за ці десять років я бачив даремно те, що не кожному й за гроші судилося бачити. Але як я на все те дивився? Як арештант дивиться крізь тюремну ґрату на веселий весільний кортеж. Одна лише згадка про пережите в той час приводить мене в тремтіння. А що було б, якби я ще й записав усю ту похмуру декорацію й бездушних грубих лицедіїв, з якими довелося розігрувати цю похмуру, монотонну десятирічну драму? Мимо, пройди мимо, минуле моє, зрадлива пам’яте! Не тривож любляче серце недостойним спогадом, забудьмо й пробачмо нашим темним мучителям, як простив Милосердний Людинолюбець своїм жорстоким розпинателям. Звернімося до світлого й тихого, як наш український осінній вечір, і запишімо все бачене й почуте, і все, що серце надиктує.
Другого травня отримав я листа з Петербурга від Михайла Лазаревського з додатком у 75 рублів. Він сповіщає мене, чи, радше, вітає зі свободою. Досі, однак, нічого з корпусного штабу, і я, в очікуванні розпоряджень згаданого штабу, збираю відомості про волзьке пароплавство. Сюди час від часу приїздять астраханські флотські офіцери (крейсери з рибної експедиції). Але це такі невігласи й брехуни, що я, при всьому своєму бажанні, досі не зміг скласти жодного уявлення про волзьке пароплавство. Статистичні відомості мене не цікавлять, але хочеться знати, як часто ходить пароплав з Астрахані до Нижнього Новгорода і яка вартість проїзду. Та дарма! При всіх зусиллях я дізнався тільки, що місця бувають різні й ціна різна, а пароплави ходять дуже часто. Чи не точні відомості?
Попри це, я вже встиг (звісно ж, у своїй уяві) улаштувати свою подорож Волгою зручно, спокійно і, головне, дешево. Пароплав тягне (єдине достовірне відомство) кілька барок, або, як їх тут називають, «підчалок», до Нижнього Новгорода з різним вантажем. На одній із цих барок я планую влаштувати свою тимчасову квартиру й пролежати там аж до нижньогородського диліжансу. Потім — у Москву, а з Москви, помолившись Богу за душу Фултона, за 22 години — і в Пітер. Хіба не яскрава фантазія? Але на сьогодні досить.
Сьогоднішній вечір ознаменувався прибуттям пароплава з Астрахані. Але, оскільки ця подія сталася досить пізно, о дев’ятій годині вечора, до завтрашнього ранку я нічого з нього не дізнаюся. Важливого від астраханської пошти я й не чекаю. Уся моя переписка йде через Гур’єв-городок. А з Астрахані я дуже рідко отримую листи. Отже, чекати від пароплава мені нічого. А чи не здумає батько кошовий Кухаренко написати мені? Ото б зробив приємність старий чорноморець. Видатне явище серед людей — цей справді шляхетний чоловік. З 1847 року, згідно з розпорядженням вищого начальства, всі мої друзі мали припинити будь-які зносини зі мною. Кухаренко не знав про це розпорядження. Але також не знав і про моє місце перебування. Та, опинившись у Москві під час коронації як депутат від свого війська, познайомився зі старим Щепкіним і від нього дізнався про моє ув’язнення. І, шляхетніший друг! написав мені найщирішого, найсердечнішого листа. Через дев’ять років — не забути друга, ще й у нещасті — рідкісне явище серед себелюбних людей. І разом із тим листом, як він пише, з нагоди отримання ордена Станіслава першого ступеня, надіслав мені в дарунок 25 рублів сріблом. Для сімейного й не дуже багатого чоловіка — велика жертва. І я не знаю, чим і коли зможу йому віддячити за цю щиру, нелицемірну жертву.
З нагоди цього дружнього несподіваного привітання я спершу склав собі такий маршрут подорожі: через Кизляр і Ставропіль проїхати до Катеринодара просто до Кухаренка. Надивившись досхочу на його шляхетне, виразне обличчя, я думав рушити через Крим, Харків, Полтаву, Київ до Мінська, Несвіжа й, нарешті, до села Чирковичі, й обнявши свого друга й товариша по неволі Броніслава Залецького, через Вільно дістатися Петербурга. Цей план змінив лист М. Лазаревського від 2 травня. З того листа я зрозумів, що мені, ніде не зупиняючись, слід поспішати до Академії мистецтв і вклінно подякувати графині Настасії Іванівні Толстій та її великодушному чоловікові графу Федору Петровичу. Вони — єдині винуватці мого визволення, їм і перший уклін. Окрім подяки, цього вимагає проста чемність. Ось головна причина, чому я, замість ухарської трійки, обрав тридцятиденне монотонне плавання матінкою Волгою. Але чи здійсниться воно — я ще напевне не знаю. Цілком можливо, що мені ще доведеться в лахмітті наруги з наплічником за плечима попрямувати до Уральська в штаб батальйону №1. Усього можна чекати. І тому не варто давати надто волі своєму невгамовному уявленню. Але ранок вечора мудріший. Подивимось, що буде завтра. А точніше — що привезе пошта з Гур’єва.
14 червня
Я щось аж надто ретельно й завзято взявся за свій журнал. Не знаю, надовго чи вистачить цього письменницького запалу? Щоб не наврочити. Якщо чесно, то я не бачу великої потреби в такій педантичній акуратності. А так — від нічого робити. Коли нічим зайнятись, то й це справа. Професійний літератор чи який-небудь фейлетоніст просто зобов’язаний дотримуватися такої бездушної регулярності — це йому як вправа, як щоденний хліб. Як інструмент для віртуоза, як пензель для маляра — так і для літератора необхідне щоденне тренування пера. Так роблять і геніальні письменники, так роблять і графомани. Генії — бо це їхнє покликання. А графомани — бо не уявляють себе інакше, як геніальними письменниками. А якби не вважали себе за таких, то й за перо не бралися б.
Яке ж курйозне явище я сьогодні занотую? А ось яке. Учорашній пароплав доставив пристойний мішок рублів сріблом і мідяків. Це третина жалування гарнізону. Офіцери його одразу ж і отримали, й одразу ж віднесли Попову (маркитантові) та до спиртоміра (целовальника), а решту також спровадили до шанців із горілкою та й заходилися гульбанити, чи, точніше, пиячити. Завтра виплатять жалування солдатам, і ті теж почнуть гуляти, тобто пиячити. І триватиме це кілька днів поспіль. А завершиться як солдатський, так і офіцерський кутеж бійкою й, у кінцевому підсумку, курятником, себто гауптвахтою. /15/
Солдати — найубогіший, найжалісливіший стан у нашому православному вітчизні. У них відібрано все, що лише надає життю барв: родина, батьківщина, свобода — одним словом, усе. Їм можна пробачити, що вони іноді заливають свою самотню, обіднілу душу півштофом сивухи. А офіцери, яким надано все, всі людські права й привілеї, чим же вони відрізняються від нещасного солдата? (Я маю на увазі Новопетровський гарнізон.) Та нічим, бідолахи, не різняться — хіба що мундиром. І хай би ще були т. зв. старі бурбони. А то ж молоді хлопці, вихованці кадетських корпусів. Гарне ж то виховання? Безсердечне виховання. Зате дешеве. А головне — швидке. Вісімнадцятирічний юнак — а вже офіцер. Гордість і розрада матері, опора немічного батька. Жалюгідна мати й безглуздий батько.
Здається, Козак Луганський написав книжку під назвою «Солдатські дозвілля». Назва хибна. У російського солдата дозвілля не буває. А як і трапляється йому зустріти дозвілля, то неодмінно — в шинку.