/184/
Рости, рости, деревце тонке, високе, кучеряве,
Та й кучеряве;
Та спусти гілля зверху до коріння, лист до долоньки,
Та й лист до долоньки;
Покрий те тіло бурлацьке біле та й головоньку,
Та ще й головоньку.
А щоб те тіло бурлацьке біле та й не чорніло,
Та й не чорніло
Від буйного вітру, від ясного сонця та й не марніло,
Та й не марніло.
Увечері був у Желаковського, і він мені записав свій чудовий вірш. А Каменецький записав малоросійську пісню. Перша пісня, яку я знаю без рими.
14 [травня]
Дні несподіваних зустрічей. Третього дня з Лапою, учора з Троциною, а сьогодні приходжу до графині Н[астасії] І[ванівни] обідати й зустрічаюся з моїм єдиним, моїм незабутнім другом М. С. Щепкіним. Він приїхав сюди з нагоди ювілею Гедеонова і, не знаючи моєї адреси, шукав мене в Академії та зайшов до графині, знаючи, що я там буваю. Мій кмітливий великий друг.
Після обіду графиня з усією родиною, а ми з нею, вирушили до адмірала А. В. Голєнищева. Старий був у захваті від несподіваного гостя. Там же я зустрівся й познайомився з декабристом бароном Штенгелем, з тобольським другом М. Лазаревського.
15 [травня]
Домовився бути в М[ихайла] С[еменовича] о 7-й годині ранку й проспав до 10-ї. Гарний приятель. Пішов в Ермітаж і працював до третьої години. Увечері зайшов до Семена і не застав удома.
16 [травня]
Не вмившись, поїхав до М[ихайла] С[еменовича], але він уже зник. З горя зайшов до Курочкіна — спить. Зайшов до Енгельгардта — у ванні. Пішов до мідника, взяв дошку і навмання зайшов до землячки М[арії] С[тепанівни], застав удома. Наговорившись досхочу, провів її до Градовичів і пішов додому. Увечері насолоджувався співом милої Грінберг; із Сошальським і Семеном у захваті заїхали повечеряти до Бореля й загасили свої захоплення в Адольфіни. Цинізм!
17 [травня]
Із притулку Адольфіни о 7-й ранку вирушив до М[ихайла] С[еменовича], застав ще в халаті. Наговорилися й домовилися обідати у К. Д. Кавеліна, що й здійснили о 4-й годині. Увечері був у Семена і не застав удома. Гульвіса! /185/
18 [травня]
Чарівна Олександра Іванівна Артемовська сьогодні іменинниця. М. Лазаревський купив для неї розкішний букет квітів, а я відніс і вручив. І я у виграші, і вона не має права сказати, що я привітав її з порожніми руками. І ввічливо, і дешево.
Пообідавши в іменинниці, ми з Лазаревським незабаром вирушили до графині Н[астасії] І[ванівни] і застали там М. С. Щепкіна. Мій великий друг на прохання графині прочитав монолог «Скупого лицаря» Пушкіна, «Феєрверк» і розповідь мисливця з комедії Ільїна. І прочитав так, що слухачі бачили перед собою палкого юнака, а не 70-річного старого Щепкіна. Геніяльний актор і дивовижний старець. За обіцянкою й я, насилу, прочитав їм свої «Неофіти». Не знаю, наскільки вони мене зрозуміли. Принаймні, уважно слухали.
19 [травня]
О 12-й годині провів свого великого друга М. С. Щепкіна на Московську залізницю. У Михайлівському театрі дивився Садовського в ролі Расплюєва («Весілля Кречинського»). Після Щепкіна я не знаю кращого коміка. Самойлов далеко поступається Садовському. Г. Снеткова 2[-га] просто лялька. Як би гарна була в цій ролі моя незабутня Піунова.
20 [травня]
До третьої години працював в Ермітажі. Обідав у моїх давніх друзів Уварових. Сергій Уваров, найвеселіший товстун на світі, сказав такий експромт рознощику апельсинів:
Даремно, рознощику, у вікно ти глядиш
Під тягарем важкої ноші.
Даремно ти голосом дзвінким кричиш:
«Лемони, апельсини хороші!»
Не зваблюй мене мрією
Плодів привізних із чужини,
Ні, душу, повну якоюсь порожнечею,
Не спокусить золото апельсина.
Я віджив своє життя давно,
І всі бажання моєї душі,
Зосередивши в одне,
Оголене від щастя сподівання.
Даремно, рознощику, у вікно ти глядиш...
Увечері був у Семена, і наймиліша Олександра Іванівна грала найкращі місця з «Трубадура». Чарівно грала. /186/
Повернувся я з Сибіру,
Та не маю долі,
Хоч, здається, не в кайданах,
Та не маю волі.
Слідкують за мною злії люди
День, час і годину, —
Прийде туга до серденька,
То ледве не згину.
Комісари, справники
За мною ганяють;
Більше вони людей убили,
Ніж я грошей маю.
Кличуть мене розбійником,
Кажуть, що вбиваю, —
Я нікого не вбив іще,
Бо й сам душу маю.
Візьму гроші в багатого,
Убогому даю,
І так людей поділивши,
Сам гріха не маю.
Маю жінку, маю діток,
Та їх не бачу;
Як згадаю про їхню долю,
То гірко заплачу.
Треба мені в лісі жити,
Треба стерегтися,
Хоч, здається, світ широкий,
Та ніде подітися.
Творіння цієї зовсім немудрої пісні приписують самому Кармелюку. Наклеп на славного лицаря. Це витвір мізерного Падури.
13 липня
СОН
На панщині пшеницю жала,
Втомилася. Не спочивати
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувати.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом;
Розповила, нагодувала, /187/
Приголубила і, наче сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І вродливий, і багатий,
Не самітний, а жонатий
На волі, бачиться: бо й сам
Уже не панський, а на волі
Та на своєму веселому полі
Вдвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть...
Та й усміхнулася небога.
Прокинулась — нема нічого.
На Йвася глянула, взяла,
Його гарненько сповила;
Та щоб дожати до ланового,
Ще копу дожинати пішла...
Останню, може; Бог поможе,
То й сон твій справдиться.