У нього я зустрів моїх співзасланців оренбурзьких — Сераковського, Станевича та Желяковського (Сову). Радісна, весела зустріч. Після сердечних розмов і милих рідних пісень ми розсталися. /168/
29 [березня]
О 10-й годині ранку я з’явився казанським сиротою до правителя канцелярії обер-поліцмейстера, до мого земляка І. Н. Мокрицького. Він прийняв мене напівофіційно, напівпо-приятельському. Давнє знайомство далося взнаки в дужках. Насамкінець він порадив мені зголити бороду, аби не справити неприємного враження на його патрона графа Шувалова, до якого я повинен з’явитися як до свого головного наглядача.
Від Мокрицького я знову пішов гранити вже висохлу бруківку і вправлявся в цім хитрім ногоділлі до 12-ї години, а о 12-й разом із М. Лазаревським поїхали до Василя Лазаревського. На диво симпатичні люди ці прекрасні брати Лазаревські, і всі шість братів як один — рідкісна, визначна поява. Василь прийняв мене як давно не баченого свого друга. А ми з ним уперше в житті зустрічаємось. От земляк, так земляк!
Увечері ми вирушили до цирк-театру дивитися й слухати мальовничу лекцію з геології професора Роде. Лекція світобудови чудова. І астрономічні картини майже не зайві, але до чого ці строкаті суздальські види міст і будівель, що ображають мистецтво? І до чого ці живі, верткі ситцеві візерунки, що ображають науку? Дивно! А ще дивніше те, що публіка аплодує цій балаганній вульгарності. Натовп. Та ще й столичний натовп!
30 [березня]
Замовив фотографічний портрет у шапці й кожусі для М. А. Дорохової. Шукав квартиру Бабста і не знайшов. Шкода. Попри обурливу погоду, пройшов на Васильєвський острів, зайшов до художника Лаврова і від нього довідався про смерть Павла Петровського. Огидна новина. Бідна стара мати, вона не переживе цього страшного звістування.
Увечері графиня Н[астасія] І[ванівна] представила мене своїм знайомим, що зібралися в неї того вечора в чималій кількості. Вони привітали мене як давно очікуваного й дорогого гостя. Спасибі їм. Побоююся, як би мені не стати модною фігурою в Пітері. А схоже на те.
31 [березня] З художником Лукашевичем був в Ермітажі. Нова будівля Ермітажу видалася мені не такою, як я її уявляв. Блиску й розкоші багато, а витонченості мало. І в цьому величному храмі мистецтв чітко відбилася важка казармова лапа незабутнього дресированого ведмедя.
О 3-й годині повернувся додому і, під впливом побаченого, прийняв горизонтальне положення, коли до мене /169/ увійшов мій давній, незабутий, але з поля зору втрачений знайомий і щирий земляк Л. Н. Дзюбін. Згадали давнє й пішли обідати в готель «Париж». Після обіду пройшлися Невським і на сьогодні розсталися.
Вечір провів у Семена.
1 квітня
Обманюють і обманюються. Добре, якби це траплялося лише першого квітня. Звідки взяв свій початок цей безглуздий звичай?
Довго тинявся Невським проспектом без жодної мети. Потім пішов на Басейну, знайшов квартиру Кокорева, а самого господаря не застав. Обідав у Белозерського. Після обіду отримав записку від графині Н[астасії] І[ванівни] і ввечері вирушив до неї. Жодної ек[с]тренності. Їй просто хотілося мене побачити. Добра душа! До графині заїхав Сошальський і відвіз мене до іменинниці-землячки М[арії] С[тепанівни]. Ми з нею не бачилися з 1845 року. Ледь помітно постаріла. На диво міцна землячка.
2 [квітня] Близько першої години Сошальський повіз мене до землячки Ю. В. Смирнової. Я знав її наївною, милою інституткою у 1845 році. А тепер — чорт знає що. Претензія на пані, а насправді й на порядну покоївку не схожа. Від Смирнової заїхали до Градовича. Також давній знайомий. Від Градовича я вже без Сошальського зайшов у трактир «Палкін», пообідав і вирушив додому.
Увечері в цирку-театрі дивився й слухав «Бронзового коня». Чудова постановка і більш нічого. Один старий Петров та Семен зі славою підтримали «Бронзового коня». А решта — нісенітниця.
3 [квітня]
НАВУХОДОНОСОР
(З Беранже. В. Курочкіна)
В давноминулі віки,
Ще до Різдва Христового,
Жив цар під шкурою бика.
Для древніх це було ново,
Та так же точно лестили й колись,
І так же співав придворний хор:
Ура! хай живе наш цар
Навуходоносор!
Наш цар бодається — то й що ж?
І ми топтати люд готові,
Вирішив рад сивих вельмож.
Хай живуть роги цареві! /170/
Адже й у Єгипті государ
Був божество здавна.
Ура! хай живе наш цар
Навуходоносор!
Державний бик коріння жере,
Вода річкова йому напій,
Як тверезо цар себе веде!
Поет оспівав би бичаче стійло.
І над поемою государ
Мукачим усталив мутний зір.
Ура! хай живе наш цар
Навуходоносор!
В тодішній «Северной пчеле»
Друкували не раз,
Що у монарха на чолі
Слід видний думи безкрайої,
Що з сердець йому вівтар
Звів народний вирок.
Ура! хай живе наш цар
Навуходоносор!
Бик тільки ніздрі роздував,
Відгодований сіном і похвалами,
Та під ярмо жерців потрапив...
І, керований жерцями,
Мучав рогатий государ —
За вироком вирок.
Ура! хай живе наш цар
Навуходоносор!
Тоді не витримав народ.
В царі обрав собі іншого,
Як православний наш причет,
Жерці — любителі м’ясного...
Які ж люті були люди колись!
Придворним-то який сором!
Був з’їдений незабутній цар
Навуходоносор!
Лестці царів! Ось вам сюжет
Для оди найвищої,
Та й цензурний комітет
Її підтримає неодмінно.
А втім... слово «государ»
Не надихає вас відтоді,
Як у бозі зогнив останній цар
Навуходоносор!
Щойно я встиг покласти перо, дописавши останній куплет цього прекрасного й влучного вірша, як до мене /171/ увійшов Каменецький, за ним Сераковський, а за ним Кроневич, і насамкінець Дзюбін, який і запросив мене на обід. Ось тобі й листи. Треба десь сховатися.
Після не зовсім поміркованого обіду ми вийшли на вулицю і, пройшовши кілька кроків, зустріли всюдисущого вічного жида, брехуна Елькана. Після довгої прогулянки ми з ним розсталися, і за його вказівками пішли шукати квартиру актора Петрова і, звісно, не знайшли. Лайнули всевідаючого Елькана й дорогою зайшли до Бенедиктова. Він зустрів мене щиро радісно і після різнорідних розмов, на моє прохання, прочитав нам деякі місця з «Собачого бенкету» (Барб’є), і тепер тільки я переконався, що цей чудовий переклад справді належить Бенедиктову.
4 [квітня]
Каменецький передав мені всі мої твори, переписані Кулішем, крім «Єретика». Треба буде зробити вибір і взятися за видання. Але як мені приступити до цензури?
О 3-й годині пообідав із Дзюбіним, теж не зовсім помірковано, і вечір провів у Семена.
5 [квітня]
Приїжджав Смаковський просити мене обідати з ним і з Дзюбіним. Я спав. Мене, на щастя, не збудили. І я під приводом хвороби не поїхав на лукуллівський обід. Бог з ними. З непривички можна серйозно занедужати. Вечір провів у Галагана.
6 [квітня]
Мав велике нещастя вдягти фрак і з’явитися до свого головного наглядача графа Шувалова. Він прийняв мене просто, неформально, а головне, без повчань, належних до нагоди, чим справив на мене вигідне для себе враження.
При цій зручній нагоді познайомився з дружиною правителя канцелярії обер-поліцмейстера І. Н. Мокрицького. Вона уроджена Свічка і справжня моя землячка. Ми з нею зустрілися як давні знайомі.
Розпрощавшись із милою землячкою, пройшов я до Академії мистецтв на виставку. Пейзажі, переважно перед іншими родами живопису, впали мені в око. Калам має сильний вплив на пейзажистів. У самого Калама дві речі не першої якості.
Вечір провів у графині Н[астасії] І[ванівни]. Вперше почув гру Антонія Кон[т]ського і особисто познайомився з поетом Щербиною. /172/
7 [квітня]
Мав намір з’їздити в Павловськ до старого Бюрно. Але цьому доброму намірові невинно завадив художник Соколов, до якого я зайшов дорогою, пробув у нього до 4-ї години і запізнився на поїзд. Непростима неуважність!
Увечері пішли з Михайлом до Семена і не застали його вдома.
8 [квітня]
Скориставшись гарною погодою, пішки вирушив я в Семенівський полк шукати квартиру Олійникова. Квартиру знайшов, а господаря — ні, і пішов на Басейну до Кокорева. І цього відкупника-літератора не застав удома. Дорогою зайшов на Ливарну до Василя Лазаревського, трохи відпочив і пішки ж подався на Велику Під’ячеську до Семена обідати. Після обіду вийшли на вулицю і випадково зайшли до бідного безталанного генерала Корбе. Плаче, бідолаха, не через те, що з служби вигнали, а через те, що Станіслава не дали. Бідний, нещасний чоловік!
Увечері зайшов до Кроневича, мого співзасланця, і серед багатьох поляків зустрів там і росіян, серед яких і дві знаменитості: графа Толстого, автора солдатської севастопольської пісні, і захисника Севастополя генерала Хрульова.
Остання знаменитість мені здалася приборканою.
9 [квітня]
Розплачувався за непомірний учорашній вечір у Кроневича.
10 [квітня]
Відвідав московського знайомого, певного Безобразова. Потім Рамазанова й Михайлова, хотів піти на виставку, та не вдалося. Цар завадив. Дивився в цирку-театрі «Москаля-чарівника». Чарівний Семен. А решта — дурниця.
11 [квітня] Доручив Каменецькому клопотатися в цензурному комітеті про дозвіл надрукувати «Кобзар» і «Гайдамаки» під маркою «Поезія Т. Ш.». Що з цього буде?
Зайшов дорогою до співака-актора Петрова. Він тільки погладшав, а вона, на жаль! із милої Анни Яківни зробилася поважна, але все ж мила старенька. Нетривкий стать! Забіг до Семена, випив чарку горілки і пішов обідати до Корбе. Нудно й брудно, як у старого холостяка, та ще й у військового. Увечері в Белозерського слухав нову драму Желяковського (Сови) і з успіхом довів Сераковському, що Некрасов не тільки не поет, а й віршомаз вульгарний. /173/
12 [квітня]
Сніг, сльота, гидота; попри все це, ми, тобто я, Семен і М. Лазаревський, вирушили в Академію дивитися виставку. Щоб уникнути застуди, завернули до Смурова, випили по чарці джину і проковтнули по десятку устриць. З виставки пішли ми на званий обід до графині Н[астасії] І[ванівни], даний нею своїм близьким численним приятелям з нагоди мого повернення. За обідом граф Ф[едір] П[етрович] сказав коротеньке слово на честь милостивого царя.