І.А. Усков із Новопетровського укріплення пише, що в них усе обстоїть благополучно. Не заздрю вашому благополуччю.
В.Н. Погожев пише з Володимира, що він днями бачився в Москві з М. С. Щепкіним і що він йому читав напам’ять якусь мою "Пустку". Зовсім не пам’ятаю цього твору. А чую про нього вже не вперше.
11 [лютого]
М. С. Щепкін із сокрушенням серця пише мені про моє безладне й нетверезе існування. Цікаво б знати, з якого джерела він почерпнув ці відомості. Отже, й у мене не без добрих людей. Усе ж краще, ніж нічого. /154/
Дякую тобі, мій старий, мій добрий, але чим тебе розуверити, не знаю.
Далі він пише про переведення Піунової до Харкова. Він сумнівається, щоб їй там дали вимагане нею утримання. Буде прикро, якщо це переведення не відбудеться. Почекаймо, що скаже Іван Олександрович Щербина.
Боже мій, як би мені хотілося вирвати її з цього тухлого бруду.
12 [лютого]
Сьогодні намалював портрет Кадинського. Залишається намалювати Фрейліха — і квити.
14 [лютого]
Скінчив, нарешті, другу частину "Матроса". Переписування — це найнесносніша робота, яку я коли-небудь відчував. Вона дорівнює солдатському навчанню. Треба буде прочитати ще це рукоділля, що з нього вийде? Як прийме його С. Т. Аксаков? Мені страшенно хочеться йому подобатися, і тільки йому. Дивне почуття!
15 [лютого]
Запрошував запискою свою мучительку обідати в М.А. Дорохової. Сказалася хворою, нестерпна брехуха. Мені необхідно з нею поговорити наодинці до виїзду з Нижнього, а як це влаштувати, не вигадаю. Писати не хочеться, а, здається, доведеться писати. Знову бачив її уві сні сліпою жебрачкою, тільки вже не біля церковної огорожі, як уперше, а в живій картині, у малоросійській білій свитці та в червоному очіпку.
16 [лютого]
Відправивши на пошту листи Кухаренку й Аксакову, зайшов у собор послухати архієрейських співаків. Дивно, чи то з непривички, чи воно так і є. Останнє вірніше. В архієрейській службі з її обстановкою і взагалі в де[ко]рації мені здалося щось тибетське або японське. І при цій ляльковій комедії читається Євангеліє. Найпідліша суперечність.
Нерукотворний чудовиський образ, копія з якого мене колись налякала в церкві Георгія. Оригінал цього індійського потворства знаходиться в соборі і примітний як старовина. Він перенесений із Суздаля князем Константином Васильовичем у 1351 році. Дуже може бути, що це оригінальне візантійське чудовисько.
Увечері були живі картини в театрі, які я не пішов дивитися, навіть попри те, що в них брала участь моя незрівнянна. Я боявся побачити візантійський стиль у цих картинах. Побоювання мої обґрунтовані. Г. Майоров найменшого /155/ уявлення не має в цій простій справі. У театральному кафе, або, як його тут називають, у кабаку, зустрів старого Піунова, якому, як він мені сказав, дуже хотілося б, щоб його Катя щось прочитала наступної неділі на сцені. Я пообіцяв поритися в російській поезії. Порився. І вибір мій упав на останню сцену з "Фауста" Гете, переклад Губера. Вона прочитає добре, тільки треба буде одягти її згідно з місцем і часом. Шкода, що немає під рукою Реча. Та чи дістану я ще й книгу Губера в цьому затхлому місті.
17 [лютого]
Не без труднощів, проте, дістав "Фауста" Губера. Послав книгу моїй артистці й за три години з’являюся до неї в повній упевненості, що вона вже напам’ять читає роль Маргарити. Нічого подібного. Вона знайшла чомусь незручною цю сцену для читання. На поклик матері вийшла з кімнати, а я з пів години пробалакав з батьком і пішов, як облизаний. Чудова простота звичаїв.
18 [лютого]
Проїздом із Києва до Іркутська відвідали мене земляки мої Волконський і Малюга. Вони їдуть у званні медиків відробляти державі за виховання. Яка безглуздість — посилати молодих медиків у таку далечінь від центру просвіти. Де засоби на майбутній розвиток? Варварство!
Малюга повідомив мені, що Марко Вовчок — псевдонім деякої Маркович і що адресу її можна дістати від Данила Семеновича Каменецького, повіреного Куліша в Петербурзі. Яке піднесено прекрасне створіння ця жінка. Не чета моїй актрисі. Треба буде їй написати листа й подякувати за доставлену радість читанням її натхненної книги.
19 [лютого]
О шостій годині ранку приїхав Шрейдерс із Петербурга, привіз мені листа від Лазаревського, пісні Беранже Курочкіна і чотири примірники мого портрета, сфотографованого з мого ж малюнка.
О 12-й годині в залі дворянських зборів відбулося урочисте відкриття комітету, зібраного для остаточного вирішення свободи кріпосних селян. Великий цей почин благословив єпископ і відкрив промовою військовий губернатор Н. А. Муравйов, промовою не банальною, офіційною, а натхненною, християнською, вільною промовою. Але банда користолюбних поміщиків не відгукнулася жодним звуком на людське святе слово. Лакузи! Чи буде надрукована ця промова? Попрошу М. А. Дорохову, чи не зможе вона дістати копію. /156/
20 [лютого]
Один примірник мого нерукотворного образу подарував М. А. Дороховій, він їй не сподобався, вираз знаходить занадто різким. Просив дістати копію промови Муравйова, пообіцяла.
21 [лютого]
Писав Лазаревському, щоб він свої листи до ме[н]е адресував на ім’я М. С. Щепкіна в Москву.
Почав переписувати свою поезію для друку, писану з 1847 року по 1858 рік. Не знаю, багато чи вибереться з цієї половини доброго зерна.
22 [лютого]
Третій раз бачу її уві сні — і все жебрачкою.
Це вже не внаслідок ролі Антуанетти, а з якихось даних — не зрозумію. Сьогодні з’явилася мені вона брудною, потворною, обірваною, напівголою, і все ж у малоросійській свитці, але не в білій, як раніше, а в сірій, розірваній і брудом замазаній. Із сльозами просила в мене й милостині, й вибачення за свою неввічливість з приводу "Фауста" Губера. Я, звісно, пробачив її й на знак примирення хотів поцілувати, але вона зникла. Чи не віщують ці нічні мрії нам справжню бідність?
23 [лютого]
Сон у руку. Повертаючись із пошти, зайшов я до Владимирова й почув, що моя кохана Піунова, не дочекавшись листа з Харкова, уклала умову з місцевим новим директором театру, з п. Мирцовим. Якщо це правда, то в які ж стосунки поставила вона мене і Михайла Семеновича зі Щербиною? У відразливі!
Ось вона де, моральна бідність, а я боявся матеріальної. Дружба врізнобіч і чорти у воду. Хто порушив дане слово, для того клятва не існує.
24 [лютого]
Отримав листа від Куліша з дороги в Бельгію, з хутора Матронівки біля Борзни. Він пропонує мені малювати сцени з малоросійської історії, з пісень і з сучасного народного побуту. Малюнки, які можна було б вирізати на дереві, друкувати у великій кількості, розфарбовувати і продавати за найдешевшою ціною. Думка його та, щоб замінити в нашому народі суздальський виріб. Прекрасна, благородна думка, але вона може здійснитися тільки при великих грошах і принести навіть матеріальну користь. Тепер я не можу взятися за таку роботу. Для цього треба жити постійно в Малоросії, /157/ щоб була різниця між моїми малюнками і суздальськими. І тому ще, що я не втрачаю надії бути в Академії і зайнятися улюбленою акватинтою.
Я так багато переніс випробувань і невдач у своєму житті, здавалося б, пора вже звикнути до цих мерзот. Не можу. Випадково зустрів я Піунову, в мене не вистачило духу вклонитися їй. А давно я бачив [у ній] майбутню дружину свою, ангела-охоронця свого, за якого готовий був покласти душу свою? Огидний контраст. Дивовижні ліки від кохання — несамостійність. У мене все як рукою зняло. Я швидше пробачив би їй найзухваліше кокетство, ніж цю дрібну несамостійність, яка мене, а головне, мого старого знаменитого друга поставила в саме непристойне становище. Дрянь пані Піунова! Від нігтя до волоска дрянь!
Завтра Кудлай їде до Володимира, попрошу його взяти і мене з собою. З Володимира якось доберуся до Нікольського і в обіймах мого старого щирого друга, дасть Бог, забуду і Піунову, і всі мої гіркі втрати й невдачі. Відпочину і на дозвіллі займуся переписуванням для друку моєї невольницької поезії. А сьогодні перепишу чужу не поезію, але досить вдаленькі віршики, присвячені пам’яті незабутнього фельдфебеля.
Коли він у вічність переселився,
Наш незабутній Миколай,
До Петра апостола з’явився,
Щоб двері йому він відчинив у Рай.
— Ти хто? — спитав його ключар.
— Як хто? Відомо, російський цар.
— Ти цар? Так почекай трохи;
Ти знаєш, у Рай тісна дорога
І вузькі райські ворота,
Дивись, яка тіснота!
— Що ж це все за голота?
— Простий народ!
Хіба не впізнав своїх? Адже це росіяни,
Твої бездушні дворяни,
А це — вільні селяни.
Вони всі по світу пішли
І жебраками до нас у Рай прийшли.
Тоді подумав Миколай:
— Так ось як дістається Рай!
І пише синові: — Любий Сашо!
Погана на небі наша доля.
І якщо підданих своїх ти любиш, /158/
То їхні багатства зменш.
А якщо хочеш у Рай ввести,
То всіх їх по світу пусти.
25 [лютого]
О 7-й годині ранку отримав листа Лазаревського. Він пише, що мені дозволено приїхати й жити в Петербурзі. Кращого привітання з днем ангела годі бажати.
О третій годині зібралися на обід Н. Брилкін, П. Брилкін, Грас, Лапа, Кудлай, Кадинський, Фрейліх, Клімовський, Владіміров, Попов, Товбич. За обідом було і гучно, і весело, і вишукано, тому що компанія була однодумна, проста і в найвищому ступені благородна. За шампанським я сказав промову: спочатку подякував моїм гостям за зроблену мені честь і на завершення додав, що я не буду на Бога в образі, якщо всюди зустрічатиму таких добрих людей, як вони, тепер сущі зі мною, і що пам’ять про них назавжди збережу я в моєму серці.
Свято моє відбулося в квартирі найдобрішого К. Шрейдерса.
Увечері пішов я провести того, хто виїжджає до Петербурга, Клімовського, з яким мав намір і сам вирушити в гості до М. С. Щепкіна, але лист Лазаревського мене вчасно зупинив.
26 [лютого]
Товбич запропонував мені прогулянку за 75 верст від Нижнього. Я охоче прийняв його пропозицію з метою скоротити довге очікування офіційного оголошення про дозвіл жити мені в Пітері. Ми запросили з собою актора Владимирова і якусь дівицю Сашу Очеретникову, відчайдушну особу.