Вона, певно, прийняла мене за божевільного або просто за п’яного і, до того ж, за мерзотника. Як розтлумачити їй, що я — ні перше, ні друге, ні третє, і що я не якийсь банальний театральний коханець, а щирий, глибоко сердечний її друг. Сам я їй цього розповісти не вмію. Звернуся до мого друга М. А. Дорохової. Якщо й вона не вразумила б її, тоді я — найсмішніший і найнещасніший жених.
1 лютого. Отримав листа від М. С. Щепкіна з двомастами карбованцями та з найщирішою готовністю переселити мою прекрасну наречену до Харкова. Він бажає знати її умови, а вона не бажає зустрічі зі мною. Але оскільки ця зустріч не любовна, а ділова, то вона й необхідна. Нічого не вдієш, беруся знову до послання.
2 [лютого]. Справа моя не така вже погана, як я думав. Вона прийняла мою раптову пропозицію за театральну сцену. Справжня актриса — вона у всьому бачить своє улюблене мистецтво, навіть у мені вона відкрила сценічного артиста тоді, коли я менш за все був схожий на актора. Я справді тоді був схожий на божевільного, або, швидше, на п’яного, а вона, бідолашна, прийняла мене за лицедія. Але перемелеться — буде мука.
Усе це пояснив мені її батько, який з’явився на моє запрошення з приводу листа Михайла Семеновича. Старий не висловив прямо своєї думки щодо мого сватання, але погодився зі мною, що їй необхідне читання, й узяв у мене «Губернские очерки» та кілька ліврезонів Гогарта. Добрий знак.
На закінчення спектаклів була поставлена драма «Паризькі злидарі». Роль Антуанетти виконала вона — і виконала краще, /148/ ніж уперше, але я не аплодував. А чому — й сам не знаю. Мені здавалося, що вона вища від будь-яких аплодисментів. Але я цього нікому не сказав.
3 [лютого]
Ніночка Пущина — іменинниця. Учора я повідомив Піунову про це з наміром побачитися і поговорити з нею, але політика мені не вдалася. Моя кохана з’явилася, привітала іменинницю і за пів години поїхала, а я встиг, і то вже в передпокої, потиснути і поцілувати їй руку та не промовити й слова. Лукаве створіння! Тепер я тобі не пастку, а капкан поставлю. Подивимось, хто кого перехитрить?
Тут же при ній прочитав я вголос уже надруковану статейку власного виробу про її бенефіс. Можливо, їй не сподобалося моє нелестиве рукоділля, і вона поспішила поїхати. Та чи не плюнути мені на цю сердечну затію? Не плюй у криницю — доведеться воду пити.
4 [лютого]
Краще хоч щось, ніж нічого.
Другий день немає спектаклів, бідних нижньогородських спектаклів. І наче чогось необхідного бракує.
5 [лютого]
Я бачив її уві сні. На добре це чи ні? Мовби вона сліпа жебрачка, але така молода й гарненька. Стоїть біля якогось паркану чи огорожі й простягає руку — Христа ради. Я хотів підійти з якоюсь дрібною монетою, але вона раптом зникла. Це — продовження ролі Антуанетти. І більш нічого.
Увечері був у Татаринова. Бєлов і Татаринов грали в чотири руки увертюру з «Вільгельма Телля» та з «Фрейшютца», а потім деякі духовні твори Гайдна. Божественний Гайдн! Божественна музика!
Після музики зайшла мова про театр і про талант моєї коханої Піунової. Спершу я з насолодою слухав похвали, розсипані на її адресу, але потім мені стало так сумно, що я хотів піти. Що б це значило? Чи не ревнощі? Дурно, безглуздо ревнувати актрису до глядачів — її справжній коханець має бути публіка, а чоловік — друг.
Наприкінці вечора господар прочитав нам пісню Беранже, перекладену Ленським, під назвою «Старий парубок». Вона мені дуже сподобалася, можливо, тому, що я, якщо не одружуся з моєю коханою артисткою, мушу вступити до цієї неповажної категорії. /149/
СТАРИЙ ПАРУБОК
(БЕРАНЖЕ)
Десята вже, лягати час, Маланю,
Іди-но, серце, швидше, до мене;
Хай я тебе хоч разочок поцілую...
Гарненька куховарочко, ой гарна ж бо яка!
Напевне бачиш ти по погляду моєму,
Що я бадьорішим став за ці шість тижнів...
Звари-но мені з ваніллю шоколаду
Та постіль мою постели.
Маланю, не дивуйся,
Що я хочу, щоб служанка мене любила:
Я колись залицявся
До личка гіршого за твоє.
Що є любов, я п’ять літ не знав,
А колишніх почуттів хміль усе не минає.
Звари-но мені з ваніллю шоколаду
Та постіль мою постели.
Дружочко, будь зі мною завжди.
Відтепер ти на кухні не служка,
І чи можна, щоб ті щічки, ручки
Цілий день біля печі кіптіли.
Я дам тобі добру винагороду,
Одягну, як найкращу мамзель...
Звари-но мені з ваніллю шоколаду
Та постіль мою постели.
Що чую я? Знову відповідь звична:
«Та киньте! Як можна! Який сором!»
Пані, я знаю ваші шашні
З Петрусем, племінником слуги!..
Знайомство з ним — ні складу, ні ладу,
Гляди, сядеш ти на мілину...
Звари-но мені з ваніллю шоколаду
Та постіль мою постели.
Маланю! На моє бажання
Без зайвих слів мала б ти відповісти,
Бо, бачиш, я скоро заповіт
Духовний намірився писати.
Чим дратувати господаря,
Зрозумій, мій друже, його добру мету...
Звари-но мені з ваніллю шоколаду
Та постіль мою постели. /150/
А! Нарешті мої пестощі приємні...
Та... Я якийсь слабкий!.. Прокляття долі!..
Не плач, душа: я не боюся огласки
І немічний оженюся на тобі.
Будь ласка, у моїй крові прохолоду
Хоч трохи розжени, мамзель...
Звари-но мені з ваніллю шоколаду
Та постіль мою постели.
6 [лютого]
М. А. Дорохова сьогодні репетирувала майбутній акт своїм випускним юним вихованкам. Юні вихованки в зелених платтячках і білих пелеринках числом [23] чемно сиділи на лавках, наче театральні глядачі, й благоговійно слухали, як їхні вільні від справ подруги виконували на фортепіано руколомні п’єси. Між іншим, була виконана на двох інструментах, досить непогано, увертюра з «Вільгельма Телля». Потім прочитані вірші французькою, німецькою, а на завершення дівчина Беляєва прочитала російські вірші власного твору на тему — подяка за виховання. Для її віку вірші добрі, за що я пообіцяв подарувати твори І. Козлова, якщо знайду в Нижньому. Завершено все було хоровим виконанням так званого народного гімну, і репетиція на тому скінчилася.
Усе це звично погано, але от що огидно. У залах інституту, крім лав і грізного лубочного зображення самодержця, жодної картини, жодної гравюри. Чисто, гладко, як у будь-якому манежі. Де ж естетичне виховання жінки? А воно їй, як освіжаюче подихання повітря, необхідне. Душогуби.
Після цієї театральної репетиції зайшов до М[арії] О[лександрівни]. Зустрів у неї старого мого знайомого, некого п. Шумахера. Він нещодавно повернувся з-за кордону й привіз із собою 4 № «Колокола». Я вперше сьогодні побачив газету й благоговійно поцілував.
7 [лютого]
Сьогодні отримав листа, та ще й страхового, від директора Харківського театру. Він дуже люб’язно просить мене повідомити йому умови Піунової та її саму поквапити з приїздом. Сердечно радий, що мені вдалося цю справу владнати. Увечері пішов я порадувати її цим люб’язним листом і поговорити остаточно про умови та про час виїзду до Харкова. Її самої не застав удома, а дурна мамаша так мене прийняла, що я навряд чи колись наважуся переступити поріг моєї милої протеже. Необхідно вдатися до письмових пояснень. /151/
8 [лютого]
Вона прислала по мене, щоб пояснитися з приводу харківської пропозиції. Я, звісно, охоче погодився на цю ділову зустріч, маючи на увазі й любовну. Але, на жаль! Стара буркотлива мамаша й кроку не ступила з кімнати, і я мусив ретируватися лише з дорученнями. Вона воліє з батьком їхати до Харкова. Це обмежить її грошові засоби, адже батько мусить залишити контору, від якої отримує 30 карбованців на місяць. Та, певно, мамаша й їй уже набридла.
9 [лютого]
Після безтолково проведеної ночі я відчув потяг до віршування, спробував — і без жодних зусиль написав оцей твір. Чи не є це наслідком роздратованих нервів?
I
ДОЛЯ
Ти не лукавила зі мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сироті стала. Ти взяла
Мене, малого, за ту руку
І в школу хлопця привела
До п’яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
Із нас будуть люди, — ти сказала.
А я послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люди? Та дарма,
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Й зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя,
Мій друже щирий, нелукавий!
Ходімо далі, далі — слава,
А слава — заповідь моя.
II
МУЗА
І ти, пречиста, світанкова,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене у пелену взяла
І геть у поле понесла.
І на могилі серед поля,
Мов тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.
І колихала, і співала,
І чари творила... І я...
О, чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала,
І всюди, зіронько моя,
Ти не марніла — сяяла!
В степу безлюднім, у чужині,
В далекій неволі
Ти у кайданах пишалася,
Мов квіточка в полі.
Із казарми смердючої
Чистою, святою
Вилітала, мов пташечка,
І понадо мною
Линула, співала дзвінко,
Моя сизокрила...
Мов живущою водою
Душу окропила.
І я живу, і наді мною
Своєю Божою красою
Витаєш ти, мій херувим,
Золотокрилий серафим,
Моя порадонько святая,
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і зранку
Витай зо мною... і навчи,
Навчи неложними устами
Хвалити правду. Поможи
Молитву довести до краю.
А як помру, моя святая,
Моя ти мати, положи
Свого ти сина у домовину...
І хоч єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи.
III
СЛАВА
А ти, задрипанко-шинкарко,
Перекупко п’яна!
Де ти, кат би тебе взяв, забарилась
Зо своїми лучами?
У Версалі над злодієм
Набір розпустила,
Чи з ким іншим мизкаєшся
Від нудьги та з похмілля?
Горнись лишень до мене ближче —
Та витнемо з лиха,
Гарнесенько обіймемось,
Та любо і тихо
Пожартуєм, поцілуємось
Та й поберемось,
Моя крале мальована,
Бо я таки й досі
Коло тебе мизкаюся.
Хоч ти й пишалась,
І з п’яними королями
По шинках шаталась,
І блудила з Миколою
У Севастополі...
Та мені про те байдуже.
Мені, моя доле,
Дай на тебе надивитись,
Дай і пригорнутись
Під крилом твоїм, і любо
З дороги заснути.
10 [лютого]
Отримав листа від кошового батька Я. Кухаренка, датованого 7 серпня. Він із Катеринодара помандрував через Новопетровське укріплення та Оренбург і лише сьогодні досягнув свого адресата. Та все ж краще пізно, ніж ніколи. Кухаренко не знав про моє теперішнє місце перебування, а я не розумів, чим пояснити собі його мовчання. Тепер усе з’ясувалося.