Не розумію цього нелюдського задоволення. А наш шанований Гіппократ, незважаючи на спеку й холод, цілими годинами просиджує біля хвіртки та милується приниженням собі подібного. Кат ти, як видно, за покликанням і лише за назвою лікар.
У дитинстві, скільки пам’ятаю, мене не цікавили солдати, як це зазвичай буває з дітьми. Коли ж я почав доходити віку розуміння речей, у мені зародилася непоборна антипатія до христолюбного воїнства. Антипатія посилювалась у міру зіткнень моїх із людьми цього христолюбного звання. Не знаю, випадок це чи так є насправді, але мені не трапилось навіть у гвардії зустріти порядну людину у мундирі. Якщо тверезий, то неодмінно неук і хвалько. Якщо ж хоч із малою іскрою розуму й світла, то також хвалько і, до того ж, п’яниця, марнотратець і розпусник. Природно, що моя антипатія зросла до відрази. І треба ж було моїй підступній долі так отруйно, злобно посміятися з мене, штовхнувши мене в самий смердючий осад цього христолюбного стану. Якби я був виродок, кровопивця, то й тоді для мене вигадати кару вдалішу було б неможливо, ніж заслати мене в Окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань. І до всього цього мені ще заборонено малювати. /20/ Відібрано найшляхетнішу частину мого бідного існування. Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку. А бездушні виконавці вироку виконали його з обурливою точністю.
Август-язичник, засилаючи Назона до диких гетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола] заборонив мені і те, й інше. Обидва кати. Але один із них кат-християнин! І християнин XIX століття, в очах якого виросла найбільша держава у світі, виросла на засадах Христової заповіді. Флорентійська республіка — напівдика, несамовита середньовічна християнка, але все ж як матеріальна християнка вона вчинила зі своїм норовливим громадянином Данте Аліг’єрі. Борони мене Боже від будь-якого порівняння себе з цими великомучениками й світочами людства. Я лише порівнюю матеріального грубого язичника і напівпросвітлену середньовічну християнку з християнином XIX століття.
Не знаю певно, чим я завдячую, що мене впродовж десяти років не підвели навіть до чину унтер-офіцера. Чи впертою антипатією, яку я живлю до цього привілейованого стану? Чи своєю незворушною хохлацькою впертістю? І тим, і іншим, здається. У незабутній день оголошення мені конфірмації я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили. Я не лише глибоко, навіть і поверхово не вивчив жодного рушничного прийому. І це тішить моє самолюбство. Дитячість — і нічого більше. Майор Мєшков, бажаючи зачепити мене за живе, сказав одного разу мені, що я, коли стану офіцером, то не вмітиму ввійти до порядної вітальні, якщо не навчуся, як слід бравому солдатові, витягувати носка. Мене, одначе, це не зачепило за живе. І бравий солдат мені здавався менш за осла схожим на людину, тому я й самої думки боявся бути схожим на бравого солдата.
Друга, і не менш важлива причина мого непідвищення. Безсердечному сатрапу і наперснику царя привиділося, що я звільнений від кріпацького стану і вихований коштом царя та на знак подяки намалював карикатуру свого благодійника. То нехай, мовляв, карається невдячний. Звідки ця безглузда байка — не знаю. Знаю тільки, що обійшлася вона мені недешево. Треба думати, що байка ця сплелась на конфірмації, де в закінченні вироку сказано: «Суворо заборонити писати й малювати». Писати заборонено за обурливі вірші малоросійською мовою. А малювати — і сам верховний суддя не знає, за що заборонено. А освічений наглядач за царськими наказами непояснене у вироку сам пояснив, та й прихлопнув мене своїм бездуш/21/ним всемогуттям. Холодне, розбещене серце. І цей гнилий старий розпусник користується тут славою щедрого і великодушного благодійника краю. Які короткозорі, чи, краще сказати, які підлі ці гидкі славослівці. Сатрап грабує ввірений йому край і дарує своїм розпусним чарівницям десятитисячні фермуари, а вони прославляють його щедрість і благодіяння. Негідники!
20 [червня]
Сьогодні рота прийде в Гур’єв, а з нагоди повноводдя в Уралі вона пройде просто на Стрілецьку Косу і сьогодні ж сяде на пароплав. Завтра вранці пароплав підніме якір і післязавтра висадить роту в Новопетровській гавані. Тримайся, наша офіціє. Гроза, гроза страшна наближається. Батальйонний командир, подібно до тучогонителя Кроніона, гряде на тебе в хмарі похмурій, у тому числі й на нас безсловесних. В очікуванні цього грізного судді та карателя пропиті до останку благають і умовляють ескулапа вигадати й формально засвідчити їх небувалі душевні й тілесні немочі, а паче душевні, і тим урятувати їх від праведного суду громоносного Кроніона. Але похмурий ескулап невблаганний. І лише нашого брата солдата, теж пропитого до краю і такого, що не має в чому з’явитися перед лице отця-командира, Микольський кладе на ліжка й прописує проносне. Непопулярний ескулап наш має намір зробитися популярним коновалом. Сьогодні не без видимого задоволення сказав наглядач напівгоспіталю, що на його піклування, тобто харчування, прибуло сімнадцять мешканців. Отже, рубль сім гривень протягом доби в кишені, не рахуючи опалення та освітлення. Чи не тут криється й причина великодушності нашого ескулапа? Підказати хіба Нагаєву та іншим, хто чекає і не може випросити захисту у жорстокосердого ескулапа?
На добре чи це я так сьогодні розфантазувався? У попередні роки, в ці воістину критичні дні, зі мною цього не бувало. Не бувало, одначе, й того, щоб я ховався під покровом стогонів і зітхань. У цьому випадку я ніколи не шукав медичної допомоги. З тремтливим завмиранням серця я завжди вусатів, одягався в броню і з’являвся перед хмільно-багрове лице отця-командира здати іспит у пунктах, рушничних прийомах і на завершення вислухати найдурніше й найдовше повчання про те, як повинен поводитися бравий солдат і за що він зобов’язаний любити Бога, царя та своїх найближчих начальників, починаючи з дядька і капрального єфрейтора.
Смішно. Смішно тому, що я звикся з цим огидним спектаклем. Але як воно було раніше, коли я не вмів, /22/ а мусив поховати в собі всяке людське почуття, стати бездушним автоматом і слухати мовчки, не червоніючи й не бліднучи, слухати моральне повчання від грабіжника й кровопивці. Ні, тоді це не було смішно. Огидно! Відразливо! Доживу я до тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї випарується це моральне неподобство? Не думаю. Бо повільно й глибоко врізалося воно в неї.
Дивно ще ось що. Все це невимовне горе, всі види приниження й наруги пройшли, наче не торкаючись мене. Найменшого сліду не залишили по собі. Досвід, кажуть, є найкращий наш учитель. Але гіркий досвід пройшов повз мене непомітно. Мені здається, що я точно той самий, що був і десять років тому. Жодна риса у моєму внутрішньому образі не змінилася. Добре це? Добре. Принаймні, мені так здається. І я від глибини душі дякую моєму Всемогутньому Творцеві, що він не допустив жахливому досвіду торкнутися своїми залізними пазурами моїх переконань, моїх дитячо світлих вірувань. Дещо просвітліло, заокруглилося, набуло більш природного розміру й вигляду. Але це наслідок незворушно літаючого старця Сатурна, а ніяк не наслідок гіркого досвіду.
Отримавши від Кухаренка листа з додатком 25 рублів, отже, з додатком вельми речовим, я віддячив йому листом же, з вкладенням власного поличчя, і другим листом з вкладенням, ще менш речовим. З вкладенням небувалої розповіді удаваного варнака під назвою «Москалева криниця». Я написав її невдовзі після отримання листа від батька отамана кошового. Вірші виявилися майже тієї ж якості, що й мої попередні. Трохи пружніші й уривчастіші. Але це нічого, дасть Бог, вирвуся на волю, і вони в мене потечуть плавніше, вільніше й простіше та веселіше. Дочекаюся я цієї кривої чарівниці волі?
21 [червня]
Вперед, вперед, моя історіє,
Обличчя нове нас кличе.
У кого що болить, той про те й говорить. Сьогодні ввечері, повертаючись із городу в укріплення разом із комендантом, він мені в сотий раз повторив із усіма можливими подробицями історію про підступного свого друга, некого полковника Кірєєвського. Полковник цей Кірєєвський, як видно, птах вищого польоту, а за словами коменданта, справжній аристократ. А що він птах високого польоту, то я роблю висновок з того, що він служив чиновником особливих доручень при графі В.А. Перовському і був із ним у дуже близьких стосунках. Отже, це не якась шваль, а людина з гідністю. /23/ Бо такий вельможа, як граф Перовський, якусь шваль до себе й у передпокій не допустить. А наступна справа показує, що г[раф] П[еровський] вельми не вибагливий у своїх наближених і наближає до своєї високої персони саме шваль. Та ще яку шваль? Найбруднішу, кабацьку шваль, прикриту полковницьким мундиром і 600 кріпацькими душами.
Історія такого змісту. Іраклій Олександрович Усков (наш комендант), будучи добре знайомий в Оренбурзі з пом’янутим полковником і аристократом Кірєєвським, просив його, коли той виїхав до Петербурга, просив і особисто, і листом із Новопетровського укріплення як у деякій мірі хіміка й знавця фотографічної справи. Просив вислати йому з Петербурга камеру з усім необхідним для фотографії. Кірєєвський виявив (також листом) найобов’язковішу готовність прислужитися другові. І зажадав за цю послугу 350 рублів сріблом. Гроші одразу ж були надіслані (у вересні минулого року). Отримано також дуже дружнього листа про отримання цієї суми, із зазначенням місяця й навіть числа, коли неодмінно буде отримана згадана камера з приладдям і всіма необхідними хімічними солями. Тим усе й скінчилося. Благородний, обов’язковий друг наче у воду канув. Іраклій Олександрович серед безкінечних припущень вирішив, що друг його вирушив на пароплаві Харона прогулятися в Єлисейському парку.