Словам великого Брюллова в цій справі можна вірити.
Із усіх витончених мистецтв мені тепер найбільше до вподоби гравюра. І не без підстав. Бути добрим гравером — означає бути поширювачем прекрасного й повчального в суспільстві. Означає бути провідником світла істини. Означає бути корисним людям і угодним Богові. Найпрекрасніше, найшляхетніше покликання гравера. Скільки витончених творів, доступних лише багатіям, пиліли б у похмурих галереях без твого чудотворного різця? Божественне покликання гравера!
Окрім копій із майстерних творів, я думаю з часом випустити у світ у техніці гравюри акватинта і власне дітище — «Притчу про блудного сина», пристосовану до сучасних звичаїв купецького стану. Я поділив цю повчальну притчу на дванадцять рисунків — вони вже майже всі виконані на папері. Але над ними ще довго й старанно треба працювати, аби довести їх до стану, придатного для передачі на мідь. Загальна думка досить вдало пристосована до грубого нашого купецтва. Та виконання її виявилося для мене не під силу. Потрібна вправна, влучна, точна, а головне — не карикатурна манера, швидше драматичний сарказм, ніж насмішка. А для цього потрібно ретельно попрацювати і порадитися з людьми обізнаними. Шкода, що покійний Федотов не натрапив на цю багату ідею — він би з неї створив найвитонченішу сатиру в образах для нашого темного напівтатарського купецтва.
Мені здається, що для нашого часу й для нашого середнього напівграмотного стану необхідна сатира — але сатира розумна, шляхетна. Така, наприклад, як «Жених» Федотова або «Свої люди — поквитаємось» Островського чи «Ревізор» Гоголя. Наше молоде середнє суспільство, подібно до ледачого школяра, зупинилося на складах і без підганяння вчителя не хоче й не може переступити через цю безтямну тьму-му. На вади й недоліки нашого вищого суспільства не варто звертати уваги. По-перше, через малочисельність цього прошарку, а по-друге, через застарілість моральних недуг, які, якщо й лікуються, то лише героїчними засобами — лагідний спосіб сатири тут безсилий. Та й чи має якесь значення наше маленьке вище товариство в сенсі національності? Здається, жодного. А середній клас — це величезна і, на жаль, напівграмотна маса, це половина народу, це серце нашої національності. Йому й потрібна тепер не суздальська лубочна притча про блудного сина, а шляхетна, витончена й влучна сатира. Я вважав би себе найщасливішим у світі, якби мені вдався так щиро, чистосердечно задуманий мій несвідомий негідник, мій блудний син.
Свіже переказання, а віриться насилу. Тут мені років два тому говорив М. Данилевський, людина, варта довіри, що нібито комедію Островського «Свої люди — поквитаємось» заборонено на сцені на прохання московського купецтва. Якщо це правда, то сатира, як ніколи, досягла своєї мети. Але я не можу зрозуміти, що за розрахунок у влади — покровительствувати невігластву й шахрайству. Дивний захід!
27 [червня]
Від купецтва переходжу до офіцерства. Перехід не різкий, навіть гармонійний. Ця привілейована каста також належить до середнього стану. З тією лише різницею, що купець ввічливіший /29/ за офіцера. Він офіцера називає: ви, ваше благородіє. А офіцер його — «ей ти, борода». Їх, утім, анітрохи не роз’єднує це зовнішнє розділення, бо за вихованням вони — рідні брати. Різниця лише в тому, що офіцер — вольтер’янець, а купець — старовіруючий. А по суті — те саме.
Сьогодні надвечір з’явилися комарі на городі, і я, щоб позбутися цих нестерпних комах, пішов на ніч у фортецю. Але, на жаль! Невблаганна Немезида переслідує мене на кожному кроці. Уникаючи комарів, я натрапив на джмелів. З належною повагою проходячи повз офіцерський флігель, я почув нову для мене пісню, що починалася так:
Коврики на коврики
І шатрики на шатрики.
Далі я нічого не почув, бо співак надто густо забасив, а ще й п’яний Кампіньйоні, інженерний офіцер і затятий п’яниця, вибіг на площу, не знаю вже для чого, і, побачивши мене, надумав виявити мені невелику послугу, покровительство, познайомивши мене з новоприбулими офіцерами, з лихими хлопцями, за його висловом. Для цього схопив він мене за рукав і потяг у коридор. Новоприбулі лихі хлопці сиділи й лежали в самих червоних сорочках на розстеленій кошмі, а перед ними красувалася піввідерна сулія самогону. Жива сцена з «Двомужниці» князя Шаховського. Я, щоб не доповнити собою групу волзьких розбійників, вирвався з обіймів покровителя й вибіг на площу. Покровитель вибіг за мною, покликав чергового унтер-офіцера по роті й наказав посадити мене на гауптвахту за нібито особисту зухвалість щодо офіцера. Наказ офіцерський було виконано точно. Після пробиття зорі черговий по варті доповів комендантові про новоприбулого арештанта, і комендант сказав: «Нехай проспиться». І так, уникаючи кровопивць-комарів, я був відданий на поталу клопам і блохам. Як після цього не вірити в приречення?
Сьогодні новий черговий по варті роз’яснив темну пригоду комендантові, і мене милостиво звільнили від безжальних інквізиторів. Записуючи в журнал цю дуже звичну у моєму становищі трагікомічну сцену, я в глибині душі прощаю своїх гонителів і лише молю Всемогутнього Бога швидше визволити мене від цих напівлюдей.
Сьогодні чекають пароплав із поштою з Гур’єва. І ніхто його не чекає з таким тремтливим нетерпінням, як я. Що, як не привезе він мені так довго очікуваної свободи? Що я тоді робитиму? Доведеться, аби уникнути гауптвахти з блохами й клопами, знайомитися з новоприбулими офі /30/ церами і в очікуванні майбутніх благ пиячити з ними. Похмура, огидна перспектива. А якщо, боронь Боже, привезе цю ліниву чарівницю свободу? О, яка радісна, яка світла перспектива! Йду у фортецю і, про всяк випадок, пакую в мішок (торбу) свою мізерію — а раптом і справдиться.
28 [червня]
Справдилося, тільки зовсім не те, чого я чекав. А справдилася мерзота, яку неможливо було навіть уявити від її виконавця, негідника Кампіньйоні. Пішов я вчора у фортецю, в очікуванні пароплава, пакувати свою мізерію. І, як це зазвичай буває, коли людина чекає чогось доброго, то на цьому доброму й добрі плани будує. Так і я, в очікуванні вісника благодатної свободи, розгорнув килим-літак, і ще одна-єдина мить — і я опинився б на сьомому Магометовому небі. Але, не дійшовши до фортеці, зустрів мене посланий за мною вістовий від коменданта. «Не прийшов пароплав?» — питаю я у вістового. «Аніяк ні», — відповідає він. «Яка ж нагальна потреба у мене коменданту?» — спитав я сам себе й прискорив крок. Приходжу. І комендант, замість усякого привітання, мовчки подає мені якусь папірку. Я здригнувся, приймаючи цю таємничу папірку за безсумнівну вісницю свободи. Читаю — і очам не вірю. Це рапорт на ім’я коменданта від поручика Кампіньйоні про те, що я в нетверезому вигляді ображав його лайливими словами. У чому свідчать і новоприбулі офіцери. І в кінці рапорту він просить і вимагає вчинити зі мною за всією суворістю закону, тобто негайно провести слідство. Я остовпів, прочитавши цю несподівану гидоту. «Порадьте, що мені робити з цим гадом?» — спитав я коменданта, отямившись. «Єдиний засіб, — сказав він, — просіть пробачення, або, за змістом дисципліни, ви — арештант. Ви маєте свідків, що були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли». «Я присягну, що це неправда», — сказав я. «А він присягне, що правда. Він — офіцер, а ви все ще солдат». О, як страшно відгукнулося в мені це, майже забуте, слово. Робити нічого — сховав гордість у кишеню, натяг мундир і пішов просити пробачення. Простояв я в передпокої у негідника рівно дві години. Нарешті, він допустив мене до своєї, вже після похмілля, персони. І після численних вибачень, прохань, принижень даровано мені було прощення за умови негайно послати за чвертю горілки. Я послав по горілку, а він пішов до коменданта за рапортом. Принесли горілку. А він приніс рапорт і привів своїх благородних свідків. /31/
«Що, батечку, — сказав один із них, подаючи мені пухку, тремтячу з похмілля руку, — вам не захотілося познайомитися з нами добровільно, як належить із благородними людьми, то ми вас змусили». На цю коротку й повчальну промову вже п’яна компанія розсміялася, а я ледь не вимовив уголос: негідники! та ще й патентовані негідники.
29 [червня]
«Широкий битий шлях із Раю, а в Рай вузенька стежечка, та й та колючим терном поросла», — казала мені, ще дитині, одна замираюча бабуся. І вона казала істину. Істину, сенс якої я тепер тільки повністю збагнув.
Пароплав із Гур’єва прийшов сьогодні й не привіз мені абсолютно нічого, навіть листа. Листів, утім, я й не чекаю, бо вірні друзі мої давно вже не уявляють мене в цій огидній норі. О мої щирі, мої вірні друзі! Якби ви знали, що зі мною роблять на прощання десятирічні мої кати, ви б не повірили, бо я сам ледве вірю в ці гидоти. Мені самому це здається продовженням десятирічного огидного сну. І що означає ця зупинка? Ніяк не можуть собі її витлумачити. Мадам Ейгерт від 15 травня з Оренбурга вітає мене зі свободою. А свобода моя десь із якимось діловодом-писарем у шинку гуляє. І це правда, правда тому, що найближчі мої мучителі смотрами, навчаннями, картами та пияцтвом розважаються, а письмові справи веде якийсь писар Петров, розжалуваний у солдати за шахрайство. Так заведено здавна, і порушити священний заповіт батьків заради якогось рядового Шевченка було б супротивно і заповідям батьків, і правилам військової служби.
На серці страшна туга, а я себе жартами потішаю. А все це робить зі мною вітрогонка надія. Не вішатися ж справді через якогось п’яницю-батечка-командира та його гідного секретаря.
Сьогодні святкується пам’ять двох найбільших провісників любові та миру. Велике у християнському світі свято. А в нас — колосальне пияцтво з нагоди храмового свята.
О святі, великі, верховні апостоли, якби ви знали, як ми забруднили, як спотворили проголошену вами просту, прекрасну, світлу істину.