Яка ж, запитується, була мета славетного письменника писати подібні дозвілля? І що морального в подібних дозвіллях, якщо вони написані з натури (я книги не читав)? А якщо ж це просто вигадка, тобто фантазія, то знову — яка мета такої фантазії? А чи не краще було б зробив найшанованіший автор сих непотрібних фантастичних дозвіллів, якби написав справжні дозвілля лінійних, армійських і навіть гвардійських молодих офіцерів. Цим він зробив би найбільшу послугу чадолюбивим і еполетолюбивим батькам.
15 [червня]
Що ж я сьогодні занесу до свого журналу? Абсолютно нічого занести. Ані-ні, нічого хоча б трохи такого, що виходило б за межі звичного кола одноманітного життя. Сьогодні зранку почав я малювати портрет п. Бажанова чорним і білим олівцем у киргизькій кибитці на городі. Прекрасне освітлення. І я з охотою взявся до роботи. Чорт приніс приятельку — завадила. Я закрив портфель і вийшов із кибитки. Скромна приятелька не втрималася, глянула одним оком на мою роботу і знайшла рішучу схожість, якби рот і ніс були менші. І, не задовольнившись власним зауваженням, запитала думки в покоївки та у свого фаворита Молчаліна А. Це мене рішуче розлютило, і я, не попрощавшись, пішов у укріплення. В укріпленні бачив п’яну офіцію і вислухав історію про те, як учора тесть чубуком розсік лоба своєму майбутньому зятю Ч[арцю] теж з нагоди платні. Солдатам видавали платню. Мені теж видали, я передав її своєму ще тверезому дядькові й наказав йому зшити з підкладочного полотна торбу для дороги. Потім зайшов до Мостовського, вислухав вдруге історію (з деякими додатками) про майбутнього тестя і зятя, випив чарку горілки та повернувся на город. Пообідав, після обіду, за добрим звичаєм предків, заснув на дві години, і цим закінчилося 15 червня. Про вечір абсолютно нічого написати.
16 [червня]
Сьогодні неділя. Я ночував на городі. Зранку був в укріпленні. Дощ (вельми рідке явище) завадив мені повернутися на город, і я залишився обідати у Мостовського. Мостовський — єдина людина в усьому гарнізоні, яку я люблю і поважаю. Людина не пліткар, не верхогляд, людина акуратна, послідовна і в найвищій мірі благородна. Говорить погано російською, але знає російську мову краще за вихованців Неплюєвського корпусу. Під час повстання поляків 1830 року служив він в артилерії колишньої польської армії і з військовополонених був зарахований рядовим на російську службу. Я багато від нього чув надзвичайно цікавих подробиць про революцію 1830 року. Варте уваги те, що поляк розповідає про власні подвиги та невдачі без найменших прикрас, рідкісна риса у військової людини, тим більше у поляка. Одним словом, Мостовський — людина, з якою можна жити, незважаючи на сухість і прозаїчність його характеру.
Сьогодні ж найдорожча миледі М[ешкова] повідомила мені, втім не по секрету, з усіма подробицями, історію про побоїще, що сталося між майбутнім тестем і майбутнім зятем. З цієї історії можна було б скласти водевіль, звісно, водевіль для місцевої публіки. Назвати його можна "Весільний подарунок, або недошита кофта". Справа ось у чому. Наречений минулого місяця поїхав до Астрахані купити весільні подарунки для своєї нареченої. Для цієї милої потреби взяв він у свого майбутнього тестя, такого ж злидня, як і сам, останні крихти з тим, щоб при отриманні платні повернути ці крихти. Добре. Наречений повертається з Астрахані й віддає унтер-офіцерші Петровій пошити для своєї нареченої ситцеву сукню та коленкорову кофту. Добре. Унтер-офіцерша шиє, а тим часом надходить на гарнізон платня. Але, на жаль! Нещасному нареченому видають на руки всього-на-всього два з полтиною, а решту утримано в батальйоні, за його ж власними розписками. Але герой, ніби нічого й не сталося, посилає свого вірного слугу Григорія до спиртоміра по чверть полугару і з тріумфальною фізіономією, у супроводі Григорія з чвертю в руках, вирушає до майбутнього тестя. Починаються привітання з отриманням платні. Але, на жаль! І на стару буває проруха. Бідний наречений занадто захопився майбутнім щастям і в розпалі мрій проговорився, що отримав платні всього-на-всього два з полтиною. Розчарований майбутній тесть, теж у розпалі обурення, вдарив свого любісінького зятя чубуком по лобі, та так вдарив спритно, що кров полилася з благородного чола. Але щоб не показати сусідам, що між ними вийшов конфлікт, вони взялися вдвох бити собаку. Бідна собака! Та цим справа не закінчилася. Кмітливий поранений герой біжить до кравчині, але, на жаль! сукню вже віддано нареченій, залишилася тільки недошита кофта; він забирає у кравчині цей незавершений виріб і закладає його жидку-солдату за дві чарки горілки. Прехорошенький і повчальний міг би вийти водевільчик.
І це гидке випадкове, не виходячи з кола звичайних пригод у Новопетровському укріпленні. І я в цій трясовині, серед цього морального неподобства, сьомий рік уже закінчую. Страшно! Тепер, коли вже дізналися про моє звільнення, то найближчі мої начальники — фельдфебель і ротний командир, не звільняючи мене від навчання і караулу, дозволили мені вільні години від служби проводити на городі, за що я їм щиро вдячний. На городі, або в саду — літня резиденція нашої комендантші, і весь вільний час тепер я проводжу в її сімействі; у неї двоє милих дітей, Наталочка і Надійка, і це єдиний мій відпочинок і розвага в цьому огидному глушині.
17 [червня]
Сьогодні, о четвертій годині ранку, прийшов я на город. Ранок був тихий, прекрасний. Іволги й ластівки зрідка порушували сонну й солодку тишу ранку. Відтоді, як мені дозволено усамітнюватися, я надзвичайно полюбив самотність. Мила самотність! Немає нічого в житті солодшого, чарівнішого за усамітнення, особливо перед обличчям усміхненої, квітучої красуні матері Природи. Під її солодким чарівним впливом людина мимоволі занурюється у себе і бачить Бога на землі, як каже поет. Я й раніше не любив гучної діяльності, або, краще сказати, гучного байдикування. Але після десятирічного казарменого життя самотність мені здається справжнім раєм. А я все так і не можу ні за що взятися. Жодної охоти до праці. Сиджу або лежу мовчки цілими годинами під моєю улюбленою вербою, і хоч би що-небудь ворухнулося на сміх у моїй уяві. Таки зовсім нічого. Справжній застій. І цей гнітючий стан почався в мене з 7 квітня, тобто з дня отримання листа від М. Лазаревського. Свобода і дорога мене цілком поглинули. Дяка ще Кулішу, що здогадався надіслати книжок, а то я б не знав, що з собою робити. Особливо вдячний я йому за "Записки о Южной Руси". Я цю книгу скоро напам’ять читатиму. Вона мені так яскраво, так чарівно нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я, ніби, з живими балакаю з її сліпими лірниками і кобзарями. Найпрекрасніший, найшляхетніший труд. Діамант у сучасній історичній літературі. Пошли тобі Господи, друже мій щирий, сили, любові й терпіння продовжувати цю безцінну книгу. Прочитавши вперше цю алмазну книгу, я насмілився було робити зауваження, але коли прочитав вдруге і втретє, то побачив, що мої нотатки — нотатки п’яної людини і нічого більше. Окрім Суботова, тобто щодо місця колишнього дому Богдана Хмельницького. Але така незначна плямка не варта уваги на дорогоцінному полотні. Я пообіцяв, начитавшись досхочу цієї книги, надіслати її Кухаренку і тепер шкодую, що пообіцяв. По-перше, тому, що я її ніколи не начитаюся досхочу. А по-друге, тому, що поля книги забруднені безглуздими нотатками. Дасть Бог, я йому з Петербурга вишлю чистенький примірник.
Учорашній водевіль закінчився, як і слід було сподіватися, сьогодні миром і гомеричною пиятикою зі співунами. Цікаво знати, чим закінчиться весілля. Ймовірно, бійкою.
18 [червня]
Сьогодні я, як і вчора, так само рано прийшов на город, довго лежав під вербою, слухав іволгу і, зрештою, заснув. Бачив уві сні Межигірського Спаса, Дзвонкову Криницю, а потім Видубицький монастир. А потім — Петербург і свою милу Академію. Віднедавна мені почали снитися знайомі, давно не бачені речі. Чи скоро побачу все це я наяву? Сновидіння мало на мене чудовий вплив упродовж усього дня, тим більше, що сьогодні чекали гур’євську, тобто оренбурзьку, пошту. До вечора справді пошта прийшла, але ані мені, ані про мене нічого не привезла. Знову я похнюпився. Знову туга і безкінечне очікування. Невже від 16 квітня й досі не могли зробити в корпусному штабі щодо мене розпорядження? Холодні, байдужі тирани! Увечері я повернувся в укріплення і отримав наказ від фельдфебеля готуватися до огляду. Оце результат давно очікуваної пошти й з таким трепетом очікуваної Свободи. Важко, невимовно важко! Я одурію, нарешті, від цього безкінечного очікування.
Як швидко й гаряче виконується наказ заарештувати, так, навпаки, мляво й холодно виконується наказ звільнити. А воля однієї й тієї ж особи. Виконавці одні й ті ж. Чому ж ця різниця? У 1847 році цього місяця мене на сьому добу доставили з Петербурга до Оренбурга. А тепер, дай Боже, на сьомий місяць отримати від якогось батальйонного командира наказ відібрати від мене казенні речі й припинити утримання. Форма, але я не можу збагнути цієї нелюдської форми.
19 [червня]
Учора пішов пароплав у Гур’єв і привезе звідти другу роту і самого батальйонного командира. А з нагоди прибуття сюди цієї важливої особи рота, що залишається тут, до якої належу й я, готується до огляду. Для цієї важливої майбутньої події мені сьогодні приганяли амуніцію. Яка гидка майбутня важлива подія! Яке безкінечне й огидне це припасування амуніції! Невже й це ще не востаннє мене виведуть на плац, як безсловесну тварину напоказ? Ганьба і приниження! Тяжко, важко, неможливо заглушити в собі будь-яку людську гідність, стати струнко, слухати команди й рухатися, як бездушна машина. І це єдиний, досвідом перевірений спосіб убивати відразу тисячу собі подібних. Геніяльний винахід! Такий, що робить честь і християнству, і просвіті.
Дивно, що навіть розсудливі люди, як, наприклад, наш лікар Нікольський, люблять подивитися, як витягує носок посинілий від напруження чоловік.