І верблюди, і англізовані коні по вулиці ходять, і фонтани б’ють, і кумис продають, і тютюнова фабрика, і театр, нарешті — вечір, ніч. Лазаревський зник, шукаю його, питаю й прокидаюся. Прокинувшись, я зрадів, що /40/ це тільки сон і що я, слава Богу, не дезертир. А то знову озброїли б мене літ на десять за престол і вітчизну. Треба буде зайти до сотника Чеганова, подивитися у сонник, що значить бачити уві сні самовільну відлучку.
Сьогодні, тобто 4 липня, коли я, як звичайно, встав о третій годині, нагрів свій чайник, налив склянку чаю й узявся за перо, почали збиратися дощові хмарки. А за кілька хвилин пішов тихий, меланхолійний дощик, і я, відклавши всяке писання та мрії, милуюся цим прекрасним і надзвичайно рідкісним тут явищем. Вітер з Астрахані, тобто норд-вест. Можна сподіватися, що дощик посилиться й триватиме до полудня. Яка була б благодать для цієї безводної пустелі.
4 [липня]
Ночував на городі, в комендантській альтанці. Це моя теперішня резиденція. Незабаром після настання вечірньої зорі пішов тихий дощик, і з цієї нагоди я раніше звичайного ліг спати. Під тихий гармонійний шум крапель дощу, що падали на дах альтанки, я солодко задрімав. І бачив уві сні покійного Карла Павловича Брюллова, а з ним разом свого товариша Михайлова. Спершу в якійсь величезній галереї, у якій, крім якогось ескізу Гвідо Рені, нічого не було, і який Михайлов збирався копіювати. Потім ми перейшли в майстерню, що в портику, разом із Карлом Павловичем. Тут теж нічого не було, крім великого, на всю залу натягнутого й загрунтованого полотна, як це роблять для декорацій, і до стіни приклеєної грубо розфарбованої літографії Калама з підписом «Ріо-де-Жанейро». Потім Карл Павлович запросив нас на лук’янівський ростбіф, як це бувало в незабутні часи. Але вдарив грім, і я прокинувся. Пішов зливний дощ. Зачинивши двері й вікна альтанки, я знову заснув. У другий сеанс побачив я в Москві Михайла Семеновича Щепкіна, таким же свіжим і бадьорим, як бачив його востаннє у 1845 році. Говорили про театр, про літературу. Я йому зауважив, чому він не продовжує свої «Записки артиста», початок яких надруковано в першій книжці «Современника» за 1847 рік. На це він мені відповів, що життя його минуло так тихо, щасливо, що й писати нема про що. Я хотів йому на це щось заперечити, але ми опинилися в Новопетровському укріпленні й зустрілися з П. А. Кулішем, який збирав якісь кволі рослини. Я, як господар, заклопотався обідом і пішов шукати польової спаржі, якої тут і в помині немає. Але новий удар грому розбудив мене, і я вже не зміг заснути.
Останнім часом мені почали являтися уві сні давно бачені мною милі серцю предмети й обличчя. Це, ве/41/рогідно, через те, що я про них тепер постійно думаю. Лягаючи спати вчора, я думав про «Облогу Пскова» і про «Гензеріха» Брюллова. І побачив уві сні самого їх великого творця. Досить. Ранок після нічної грози тихий, свіжий, рідкісний у цій спекотній пустелі ранок. І я буду з великих недоумків, якщо проведу його за своїм журналом.
5 [липня]
Голенький ох, а за голеньким Бог. Із моєї бібліотеки, яку я знаю напам’ять усю й яку вже давно запакував у ящик, не знайшлося книги, гідної супроводжувати мене в моїй радісній самотній подорожі по Волзі. Рігельмана «Історія Донського війська» здалася мені занадто старою супутницею, і я запакував її на самий спід. Що ж робити без книги в такій повільно-спокійній подорожі, як плавання по Волзі, від Астрахані до Нижнього? Це мене непокоїло. І справді, що я робитиму цілий місяць без бодай якоїсь книги? Але фортуна, ця горда повелителька повелителів світу, ця безока цариця царів, — сьогодні моя лакейка, гірше — бердичівський фактор.
Насолодившись прекрасним свіжим ранком на городі, я о дев’ятій годині пішов в укріплення. Мені треба було взяти хліба в артельника і віддати висушити на сухарі для дороги. Приходжу в ротну канцелярію, дивлюсь — на столі поруч із зразковими чоботами лежать три досить товсті книги в сірій потертій обгортці. Читаю заголовок. І що ж я прочитав? «Estetyka czyli umnictwo piękne przez Karola Libelta». У казармах! Естетика! «Чиї це книги?» — питаю я писаря. «Каптенармуса унтер-офіцера Кулиха». Розшукав я вищезгаданого унтер-офіцера Кулиха. І на моє питання, чи не продасть він мені «Umnictwo piękne», він відповів, що воно належить мені. Що Пшевлоцький, виїжджаючи з Уральська на батьківщину, передав йому, Кулиху, ці книги з тим, щоб вони були передані мені. І що він, Кулих, приніс їх із собою сюди, поклав у цейхгауз і забув про їхнє існування, а вчора тільки вони потрапили йому на очі, і що він дуже радий, що тепер може їх передати за належністю. Для більшої радості я послав по горілку, а книги поклав у свою дорожню торбу.
Видима, відчутна справа послужливої факторки фортуни. Отже, завдяки цій сліпій цариці царів я маю в дорозі читання, на яке зовсім не розраховував. Читання, щоправда, не зовсім на мій смак, але що вдієш, на безриб’ї й рак риба. Я, попри мою щиру любов до прекрасного в мистецтві й природі, відчуваю непереборну антипатію до філософій і естетик. І цим почуттям я завдячую спочатку Галичу, а остаточно — вельмишановному Василю Іва/42/новичу Григоровичу, який колись читав нам лекції з теорії витончених мистецтв, девізом яких було: побільше міркувати й поменше критикувати. Чисто Платонівський вислів.
З Лібельтом я трохи знайомий за його «Дівою Орлеанською» та за його критикою і філософією. З першого погляду він мені здався містиком і непрактиком у мистецтвах. Подивимося, що буде далі. Боюся, як би зовсім не роззнайомитися.
6 [липня]
Бачив уві сні Академію мистецтв. Михайлов показував мені якусь незавершену копію, а потім зник від мене разом із копією. З Академії я вийшов на Великий проспект і, не доходячи церкви Андрія Первозванного, зустрівся з родиною місцевого коменданта і від радості прокинувся.
Третього дня ввечері був я випадковим свідком, здається, останньої сцени з водевілю під назвою «Недошита кофта». Я не хотів було заносити в мій журнал цю балаганну сцену, але, оскільки вона виявилася важливою через свій несподіваний результат, то я й заношу її з усією вульгарною точністю до моєї незмінної хроніки.
Ця подія сталася 5 числа цього місяця. За відсутності батька нареченої нареченому спала на думку добра ідея почастувати свою майбутню дружину серенадою з усіма почестями. Для цього він зібрав із двох рот співаків, також з усіма почестями: з бубном, тарілками, ложками, трикутником та ще з якимись брязкальцями. І коли був проспіваний, розуміється, з танцями, весь репертуар солдатських пісень і навіть «Після батечка зостався сиротою молодець» з невеликими змінами, захопленому цією останньою піснею нареченому, яка в певному сенсі зображала його власне становище, захотілося, щоб хлопці трохи його покачали. Чому ж і ні. Хлопці взялися до справи, і, о доле-злодійко! Коли вірні й старанні хлопці затягнули десяте «ура!» — у воротах з’явився комендант. Протяжне гучне «ура» раптом урвалося, і вірні, незмінні хлопці покинули свого отця-командира серед вулиці, а самі розбіглися, хто куди зміг. Становище нареченого справді критичне, і тим більше критичне, що він без ніжної участі своєї коханої нареченої не міг стати на ноги з нагоди щирої радості, або, простіше, він був мертвец... п’яний.
Наступного дня зранку з’являється з рапортом до коменданта батько нареченої й просить на законних підставах звільнити його зганьблену доньку, а також усе його сімейство, від бридкого, безсоромного п’яниці-нареченого, підпоручика Чарця. На таку законну вимогу резолюції ще не послідувало. /43/
Яким же є для порядної й сімейної людини бути комендантом цього закордонного гніздища безмежних мерзот? Бути суддею та розслідувачем цих безкінечних щоденних гидот. А він, як начальник, зобов’язаний бруднитися в цьому смородному багні. Огидний обов’язок.
7 [липня]
Бачив сьогодні уві сні Москву, не зустрів нікого знайомого і храму Спаса не бачив. Був на Червоній площі і Василія Блаженного не бачив. Шукав у Гостиному дворі іванівського полотна на сорочки і не знайшов. Так і прокинувся. Прокинувшись, я, як звичайно, нагрів свій чайник, поклав чаю й почав витирати склянку, як являється до мене мій дядько і оголошує мені наказ фельдфебеля негайно з’явитися для пригонки амуніції. «Та її ж недавно приганяли», — кажу я. «Не можу знати-с, наказано», — відповідає він.
Отже, на неділю не вдалося мені чаєм себе потішити. Приходжу в укріплення і дізнаюся, що вчора прийшов якийсь татарин з Астрахані з казенним провіантом і пустив чутку, що наприкінці серпня в Астрахані чекають великого князя Костянтина Миколайовича і що з цього приводу в Астрахані ведуться великі приготування до зустрічі найяснішого гостя. Капітан Косарєв, який завідує двома ротами 1-го батальйону, одразу збагнув справу і щоб не вдарити в бруд обличчям, учора ж, за допомогою писаря Петрова, призначив почесну варту, до складу якої, за протекцією писаря Петрова, призначено і мене. Цю складну задачу було якось вирішено до світанку, а зі сходом сонця (попри неділю) наказано пригнати амуніцію і, коли буде готова, вивести людей на огляд перед теляче лице капітана Косарєва і його вірного сподвижника писаря Петрова.
Сказано — зроблено. До 7-ї години все було готове, у повній амуніції люди були виведені на галявину, в тому числі й я, о 7-й годині з’явився сам капітан Косарєв у всьому ослячому величі й після гордовитого привітання підійшов прямо до мене, прихильно ляснув мене по плечу і сказав: «Що, брате, відставка? Ні, ми ще з тебе зробимо відмінного правофлангового, а потім і з Богом». І тут же віддав наказ капральному єфрейтору займатися зі мною маршировкою та рушничними прийомами години чотири на день. Я жахнувся, почувши це прихильне розпорядження. Ото й безтурботне усамітнення на городі.
Той самий татарин разом із накладною привіз комендантові листа з Астрахані, в якому його повідомляють, що адмірал Васильєв отримав звістку з Петербурга, щоб його високості в Астрахані не чекали і, отже, не тремтіли.