Блаженний стан. Лібельт, наприклад, цілком слушно зауважує і висловлює цю, щоправда, не зовсім молодечу істину, коротко, вишукано й ясно, що релігія і давніх, і нових народів завжди була джерелом і рушієм витончених мистецтв. Це вірно. А от це — не зовсім. Він, наприклад, людину-творця у справі витончених мистецтв загалом, у тому числі й у живописі, ставить вище від природи. Мовляв, природа діє у визначених їй незмінних межах, а людина-творець нічим не обмежена у своєму створенні. Чи так це? Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений довколишньою його природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А спробуй цей вільний творець на волосину відступити від вічної красуні природи — він стає богоступником, моральним потворою, подібним до Корнеліуса і Бруні. Я не кажу про дагеротипне наслідування природі. Тоді б не було мистецтва, не було б творчості, не було б справжніх художників, а були б лише портретисти на кшталт Зарянка.
Великий Брюллов не дозволяв собі провести й однієї риси без моделі, а йому, як сповненому силою творчості, здавалося б, це було дозволено. Але він, як палкий поет і глибокий мудрець-серцезнавець, зодягав свої піднесені світлі фантазії у форми непорочної вічної істини. І тому його ідеали, сповнені краси і життя, здаються нам такими милими, такими близькими, рідними.
Лібельт сьогодні мені рішуче подобається. Упродовж десяти років я, крім степу та казарми, нічого не бачив і, крім солдатської рабської мови, нічого не чув. Страшна, вбивча проза. І тепер випадковий співрозмовник Лібельт — мій найчарівніший співрозмовник. Щира, сердечна моя вдячність унтер-офіцеру Кулиху.
Як почався приємно, так і закінчився цей другий для мене день приємно. Вечір був тихий, чудовий. Для моціону я обійшов двічі укріплення. Почав було і третій обхід, тільки біля другої батареї зупинив мене уральський козак своєю старовинною піснею про Ігнашку Степанова сина Булавіна. Перший вірш пісні мені надзвичайно подобається:
Возмутився наш батюшка,
Славный тихий Дон,
От верховьица
Вплоть до устьица. /53/
Ця пісня, власне, донська, але вона засвоєна й уральцями як братами за походженням. Я неабияк здивувався, вперше почувши тут цю пісню, бо ті уральці, що приходять сюди на службу, здебільшого бували в Москві та Петербурзі і співають усі модні ніжні романси, підхоплені ними в салонах на Козихи та в Міщанських і Під’ячих вулицях. Тож я неабияк здивувався, почувши цього відступника від закону моди.
Із задоволенням слухав я невидимого співака, доки він замовк і, ймовірно, заснув, чому й я розумно наслідував. На світанку мені приснилося, ніби приїхав до Новопетровського укріплення фельдмаршал Сакен разом зі своїм другом митрополитом київським Євгенієм і викликав мене до себе. Але оскільки в мене не виявилося солдатського обмундирування, крім шинелі, та й то без еполетів, то поки нашивали еполети, я прокинувся. І був щиро радий цій невдачі.
13 [липня]
Сьогодні субота, вітер усе той самий — норд-вест. Це добре, значить, хоч-не-хоч, човен має дочекатися оренбурзької пошти. Чим ближче до мене ця радісна подія, тим я стаю нетерплячішим і боязкішим. Сім важких років у цьому безвихідному ув’язненні мені не здавалися такими довгими й страшними, як ці останні дні випробування. Але все від Бога. Заглушивши в собі, наскільки можливо, цей отруйний сумнів, я взявся за мого незмінного друга Лібельта і з насолодою прогомонів з ним до самого вечора. Увечері пішов я знову до другої батареї в надії почути вчорашнього Бояна. Але вчорашній Боян обдурив мої сподівання. Я повернувся на город, ліг під своєю заповітною вербою і, сам не знаю як, заснув і прокинувся вже на світанку. Рідкісна, незвичайна подія! Такі дні і такі події я мушу вносити до моєї хроніки, бо я загалом мало спав, а в останні дні сон мене рішуче полишив.
14 [липня]
Сьогодні неділя, вітер усе той самий. Чи не пора вже відійти до норд-осту? О, як би він мене потішив, якби хоч до завтра відійшов. Краще рішучий удар обуха, ніж тупа дерев’яна пила очікування.
Опівдні вітер посвіжішав і відійшов до норду. Добрий знак. Сьогодні треті доби, як я не відвідував вертепу мерзот, тобто укріплення. І це тепер моє єдине щастя, що я безкарно можу робити таку ізоляцію. І щоб ще добу не бачити грубої декорації вертепу та його п’яних розбійників, я не поголився і не пішов до відправи. А перед ве/54/чором, щоб уникнути зустрічі з тими ж розбійниками (вони у свята мають звичай порушувати спокій мешканців городу), я, надівши чистий білий чохол на кашкета і поклавши в кишеню огірок та редьку, вирушив до Телемона і Бавкіди. Телемон, усупереч своєму постійному настрою, був не в дусі. І Бавкіда, усупереч своїй постійній усмішці, теж була не в дусі і навіть не показала мені свого нового солом’яного капелюшка, про який я чув краєм вуха. Я згадав приказку: "Невчасний гість — гірше татарина" і взявся за кашкета. Але Телемон зупинив мене, попросив сідати і також попросив свою сумну Бавкіду подати на пробу недавно отриманого з Астрахані варення, а сам приніс кухоль холодної води. І після першої апробації розповів мені своє горе. Необережний чи жадібний лоцман, узявшись доставити йому товар з Астрахані, навантажив свій тендітний човен так важко, що при першому свіжому вітрі мусив половину вантажу викинути в море. На нещастя Телемона і Бавкіди, їхній товар лежав на палубі, складений із двох ящиків гарячих напоїв і 30 мішків борошна, і, звісно, перше полетіло за борт. Уціліли лише незначні дрібниці, як-от: варення, лимони, солоні огірки та солом’яний капелюшок. Відверта розмова, як сповідь, зворушує наше тужливе серце. Старі, розповівши мені про своє лихо, повернулися у свій звичний стан. Телемон простодушно почав брехати про якусь сутичку з французами у 1812 році, а Бавкіда показала мені капелюшок і навіть мантілью, а на прощання подарувала мені лимон, з яким я маю радість сьогодні, тобто в понеділок, пити чай, записуючи цей візит і сумну подію, що сталася на шкоду торгівлі мого Телемона і Бавкіди.
Учора, як я сьогодні дізнався, попри неділю і гарну погоду, жоден із офіційних осіб не з’явився на городі. Дивна, незрозуміла антипатія до запашної зелені. Вони віддають перевагу пилюці й нестерпній смердючій задусі в укріпленні над прохолодною тінню, квітами й свіжою зеленню на городі. Незрозуміле закам’яніння органів. Справжні суворі сини Беллони. Єдине, чим я можу пояснити собі цю відсутність нюху й зору у суворих дітей Беллони, — це всеперемагаюча володарка горілочка. На городі, бачте, хоч і можна пропустити чарочку-другу, бо сам комендант пропонує, але не[ль]зя напитися як слід. Не тому, щоб це було непристойно, а щоб не опинитися в Калабрії, тобто на гауптвахті. То яке ж, власне, задоволення відвідувати город? Чи не краще вдома нишком напитися так, щоб в очах позеленіло? Ось тобі й город із квітами і з пахощами. /55/
Окрім цієї глибокої політики, у великоросійській людині є вроджена антипатія до зелені, до цієї живої блискучої ризи усміхненої матері природи. Великоросійське село — це, як висловився Гоголь, навалені купи сірих колод із чорними отворами замість вікон, вічний бруд, вічна зима! Ніде не побачиш зеленого прутика, а по обидва боки непрохідні ліси зеленіють. А село, наче навмисне, вирубалось на велику дорогу з-під тіні цього непрохідного саду. Розтяглося в два ряди вздовж великої дороги, збудувало заїжджі двори, а осторонь — каплицю і шинок, і їй нічого більше не треба. Незрозуміла антипатія до принад природи.
У Малоросії зовсім не так. Там село й навіть місто сховали свої білі привітні хати в тіні черешневих і вишневих садів. Там бідний, неусміхнений мужик укрив себе розкішною, вічно усміхненою природою і співає свою тужливу задушевну пісню в надії на краще життя. О моя бідна, моя прекрасна, моя мила батьківщино! Скоро ж я вдихну твоїм життєдайним, солодким повітрям? Милосердний Боже — моя нетлінна надія.
15 [липня]
Вітер усе той самий норд. Хоч би на чверть румба відійшов до осту — і вже мені було б легше. Упродовж дворічного плавання по ще не дослідженому Аральському морю я жодного разу не глянув на компас, а в ці останні безкінечно довгі дні й ночі я вивчив його в усіх найдрібніших напрямках. О вітре, вітре, якби ти міг співчувати моєму невсипущому горю, ти б іще третього дня відійшов до норд-осту, і сьогодні я вже сидів би з олівцем у руці на палубі аргонавта татарського корабля, що йде до берегів Колхіди, тобто до Астрахані, і востаннє малював би вид своєї тюрми. Добре, якби так. А якщо інакше, тоді що? Тоді й сам не знаю що.
Учора ввечері я обійшов двічі укріплення і, прийшовши на город, приліг стомлений під своєю заповітною вербою з твердим наміром подрімати бодай півгодинки. Я вже другі доби не змикаю очей. Але Морфей, як завжди, зрадив мене, і я лежав собі під вербою та розсіяно слухав балачки городників, що недалеко від мене розташувалися на траві. Серед них був уральський козак, він і вів розмову чи балачку. Після різних випадків, що трапилися з оповідачем у різних походах, він звів мову на чаклунів, мерців і, нарешті, на самогубців. Він розповів історію про якогось самогубцю, яка мене зовсім не цікавила, але мене зацікавило релігійне повір’я уральських козаків /56/ про душу самогубця, яке він при цьому випадку розповів. Самогубцю ховають без жодних церковних обрядів і не на загальному кладовищі, а виносять далеко в поле і закопують, як падло. У дні поминання померлих родичі нещасного чи просто добрі люди приносять і посипають його могилку хлібним зерном — житом, пшеницею, ячменем тощо для того, щоб птахи клювали це зерно і молили Бога про відпущення гріхів нещасному. Яке поетично-християнське повір’я.
За моєї пам’яті в Малоросії на могилах самогубців здійснювався обряд не менш поетичний і по-справжньому християнський, який наші вищі, освічені пастирі, як обряд язичницький, наказали знищити.
У Малоросії самогубців ховали також у полі, але обов’язково на перехресті дороги.