І що точно так само, як і Бер, збирає степовий полин та інші трави. І що він питав про мене, але так двозначно, що милі співрозмовниці навіть побіжно не вміли задовольнити його цікавість і, як я здогадуюся, спритно відвівши це, на їхній погляд, делікатне питання, вони, як водиться, перенесли свою балаканину в Астрахань просто до перських крамниць із канаусом та іншими недорогими матерiями.
Якщо це була хоч трохи порядна людина, то яке уявлення він склав про наш бонтон, про вершки тутешнього жіночого товариства. Запліснявілі, скислі вершки.
Зібравши такі достовірні відомості про вчорашніх таємничих відвідувачів, я, звісно, перестав про них думати і до самого обіду лежав під вербою та читав Лібельта. Про вітер я також намагався не думати. Він із мене душу витягне, цей проклятий зюйд-вест. Хоч би на одну добу, на пів доби відійшов він до осту — і я вільний. Нестерпна мука!
За обідом знову зав’язалася розмова про таємничих мандрівників. І завдяки коменданту він наполовину пояснив цю загадкову подію. Серед учорашніх гостей не було головного двигуна всього цього гармидеру, саме астронома, який залишився на пароплаві й робив обчислення. Зоряник цей присланий гідрографічним департаментом п[ерев]ірити астрономічні пункти на берегах Каспійського моря, визначені торік якимось не зовсім тямущим зоряником. Ось справжня мета несподіваного прибуття пароплава /61/ до нашого берега. А два вчені мужі, які зробили честь городу та його милим мешканкам своїм відвідинами, [не хто інші], як один чиновник, удаваний політичний агент, що вирушає на службу до гебрійського міста Баку, а другий — учитель словесності при астраханській гімназії, який користується вільним канікулярним часом, і чи не земляк мій, бо передав мені уклін через тутешнього плац-ад’ютанта, за що я йому щиро вдячний.
Таємнича подія, на чимале здивування наших романтичних дам, пояснилася дуже просто і навіть прозаїчно. Але новина, яку повідомив коменданту чиновник, що пливе до Баку, мені здається просто вигадкою майбутнього великого адміністратора. Він повідомив, і навіть з подробицями, що утворилося комерційне товариство пароплавства на Каспійському морі, на засадах Трієстської Ллойди, і що вже запрошують морських офіцерів служити на її пароплавах із правом чинопідвищення, і що вже призначено трьох директорів, і що він, цей майбутній великий адміністратор, їде до Баку обійняти місце помічника при директорові, якомусь баронові Врангелю, із платнею 1500 рублів сріб[лом] на рік. Що робитиме ця Ллойда [на] Каспійському озері? І яке доручення дадуть цьому помічникові директора, випущеному цього року, за його словами, з петербурзького університету?
Із заходом сонця вітер відійшов до зюйд-осту, але слабкий, безнадійний. Чи скінчиться, нарешті, це паскудне існування, це одноманітне записування найодноманітніших, нескінченних днів?
19 [липня]
Із заходом сонця вітер посвежішав і відійшов до норду.
Зрадівши такому несподіваному явищу, я взявся ходити навколо укріплення. І до світанку обійшов чотири рази. Отже, я пройшов без перепочинку 12 верст. Прогулянка чимала, але я не відчув і тіні втоми. Ніч місячна, прекрасна, і я не переніс свого табору в альтанку, залишивши його під вербою, щоб зручніше було спостерігати вітер за флюгером, що крутиться на голуб’ятні. Годинник в укріпленні пробив 12, вітер не змінився і не ослаб. Добрий знак. У надії на добрий знак я задрімав і на крилах чарівника Морфея [перелетів] до Орської фортеці, і в якійсь татарській халупі знайшов М. Лазаревського, Левицького та ще якихось земляків, що грали на скрипках і співали малоросійські пісні. Я приєднав свій тенор до капели, і ми співали злагоджено й гармонійно:
У степу могила з вітром говорила... /62/
Не закінчивши цієї пісні, ми почали іншу, а саме «Петруся», і я так голосно проспівав рядки —
Люблю, мамо, Петруся,
Поговору боюся, —
що капела замовкла, а я на останній ноті прокинувся. Отямившись від цього солодкого сновидіння, я глянув на флюгер. Вітер, слава Богу, усе той самий, не змінився. Повернувся, прочитав, скільки згадав, рядків із пісні про щасливого білолицього суперника Гриця, знову заснув, молячи Морфея продовжити перерване миле сновидіння.
Морфей виконав мою молитву, тільки не зовсім. Він переніс мене до якогось східного міста, нашпигованого, як голками, високими мінаретами. У тісній вуличці цього східного міста я нібито зустрічаю ренегата Миколу Еврестовича Писарєва в зеленому тюрбані та з довгою бородою. А безрукий Бібіков і поряд із ним Софія Гаврилівна Писарєва сидять на балконі також у турецькому вбранні. Вони щось говорили про Київський пашалик. Але мені на обличчя вскочила холодна жаба, і я прокинувся. Перенісши свою постіль в альтанку, я знову було скрутився під шинелею, але, як не намагався заснути, не міг. У мене весь час стояв перед очима ренегат Писарєв зі своїм всемогутнім покровителем і зі своєю бездушною красунею-дружиною. Де він? І що тепер із цим геніальним хабарником та його цнотливою помічницею? Я чув тут уже, що його з Києва перевели до Вологди цивільним губернатором і що у Вологді якийсь підлеглий йому чиновник публічно в церкві під час обідні дав йому ляпаса. І після цієї справді урочистої сцени невідомо куди зник так гучно викритий хабарник.
У чеканні ранку я на цьому повновагому фундаменті збудував каркас поеми на кшталт «Анджело» Пушкіна, перенісши місце дії на Схід. І назвав її «Сатрап і Дервіш». За кращих обставин я неодмінно виконаю цей вдало спроектований план. Шкода, що я погано володію російським віршем, а цю оригінальну поему треба неодмінно писати російською.
Є ще в мене в запасі один план, заснований на події в Оренбурзькій сатрапії. Чи не приєднати його як яскравий епізод до «Сатрапа і Дервіша»? Не знаю тільки, як мені бути з жінками. На Сході жінки — безмовні рабині. А в моїй поемі вони мають грати перші ролі. Їх треба подати так, як вони й насправді були — німими, бездушними важелями ганебної дії.
Якби я знав, що ця обідрана «Ластівка» (назва поштового човна) не принесе мені волі, я сьогодні ж /63/ узявся б до справи, всупереч приказці: тихіше їдеш — далі будеш.
Поки я записував свої сни, вітер відійшов до весту, і «Жайворонок» (інший поштовий човен) на всіх вітрилах полетів до Гур’єва. Несосвітенний вітер, болісна невідомість.
20 [липня]
Ілліне свято. Ілля-кучерявий; так пишеться він у Біблії.
Мабуть, цей біблійний цинік був безграмотний, бо не залишив по собі, на відміну від інших пророків, писаного пророцтва. У палестинських магометан (якщо вірити Норову) він користується такою ж пошаною, як у євреїв і християн.
Ілліне свято. Іллінський ярмарок у Ромнах, тепер, здається, в Полтаві. У 1845 році я випадково бачив цей знаменитий торжок. Три дні поспіль ковтав пил і валявся в наметі покійного Павла Вікторовича Свічки. Сам він себе називав лише огарком від великої свічки і сальним огарком. Це був син того самого полковника Свічки, що, жартома, скупив під час конт[ра]ктів у Києві все шампанське вино без жодної комерційної мети, а так, щоб піддурити польських панів, які приїхали до Києва з єдиною метою — погуляти. А у своєму містечку Городище (Пирятинського повіту) він влаштував заставу, щоб не пропустити нікого, хто йшов би чи їхав у берліні, не нагодувавши його досхочу і не напоївши до стану «риз класти». Після таких жартів природно, що після великої Свічки ледь залишився маленький огарок. Та й той скоро згас. Мир праху твоєму, мій благородний друже!
Тоді ж я вперше бачив геніального артиста Соленика в ролі Супруна («Москаль-чарівник»). Він здався мені природнішим і витонченішим за неперевершеного Щепкіна. І московських циган тоді ж я вперше й востаннє чув і бачив, як вони відзначалися перед ремонтерами та іншою п’яною публікою і як на завершення свого дико-брудного концерту вони хором проспівали:
Не пили́ть дорога,
Не тремтять листи,
Почекай трохи,
Відпочинеш і ти, —
натякаючи цим своїм п’яним покровителям, що й їм не завадило б трохи відпочити та зібратися з силами для завтрашнього пияцтва.
Чи думав великий німецький поет, а за ним і наш великий Лермонтов, що їхні глибоко поетичні рядки будуть /64/ гидотно й дико співані п’яними циганками перед собором п’янішої ремонтерської публіки? Їм і вві сні не снилася ця брудна пародія.
Що ж я ще тоді бачив цікавого на цьому цікавому торжку? Здається, нічого більше. Познайомився з розпусним старим Якубовичем (батьком декабриста) та з його меншим сином Квазімодо, якому дав на чесне слово до завтра два півімперіали, і які, звісно, пропали. Ще познайомився з одним із численних членів родини Родзянків. І на третій день мого перебування в Ромнах купив на жилет якусь матерію, фунт донського балика і з непоіменованим Родзянком виїхав із цього вирву на Ромоданівський шлях.
Ось і все, що я на дозвіллі пригадав про роменський ярмарок з нагоди Ілліного свята.
20 липня — день, коли я гадав попрощатися зі своєю тюрмою, так написав і Лазаревському, і Кухаренку, а вітер, уособлена доля, розпорядилася інакше. Що ж, посидимо ще за морем та почекаємо на погоду. Упродовж Ілліного дня і ночі вітер не ворухнувся. Мертва тиша.
21 [липня]
Записавши роменські спогади, я з нагоди неділі пішов в укріплення поголитися і від першого, унтер-офіцера Куліка, почув, що о 9-й годині ранку прибула поштова лодка. Поголившись, скреплячи серце, я повертався на город і, виходячи з укріплення, зустрів наглядача напівгоспіталю Бажанова, і він перший привітав мене з волею. 21 липня 1857 року об 11-й годині ранку.
О першій годині отримав від Залецького листа від 30 травня.
Від третьої години по полудні до третьої години попівночі під вербою з Фіялковським пили чай і лимонівку та «на витримку» прочитали кілька місць Лібельта і зійшлися на думці, що подібні книжки пишуться для арештантів, яким навіть Біблії не дають читати. Зауваження досить різке і майже правильне. Але про це на дозвіллі.
22 [липня]
З нагоди цієї радісної для мене події можна б залишити невеликий пропуск у цій прозаїчній хроніці.