І якби не кляті курчата своїм нестерпним чокотанням мене розбудили, я неодмінно побачив би ще когось із дорогих моїх друзів. І мало того, що бігають довкола тебе, верещать, кудкудакають. Ні, треба ще й тобі на обличчя стрибнути та за ніс ущипнути. Щасливий ти, хоробрий молодче, що не трапився мені під руку, а то б я відірвав сміливу голову, щоб ти знав, як дзьобати добру людину, коли вона спить і бачить уві сні такі відрадні, милі серцю обличчя.
Розбуджений так недоречно чубатеньким нахабою, я встав і пішов у альтанку з твердим наміром продовжити прекрасне видіння. Але попри все моє бажання цей задум мені не вдався. Сонце, яке іншим разом так мляво, повільно піднімається з-за горизонту, тут, наче на сміх, швидко вискочило, ніби бажаючи заохотити нелюдський учинок чубатого нахаби й підняти на ноги смиренно дрімавших у кутках мух. Робити нічого. Важко проти рожна йти, робити нічого — я встав, приготував собі трапезу, тобто чай, і пішов шукати чоловіколюбного Андрія, який так лагідно вчора мене втихомирив під вербою. Щоб такий милосердний подвиг гідно оцінити, я думав його почастувати
Чаєм шклянкою
І горілки чаркою.
Але, на жаль! Цей добрий намір мені не вдався. Андрій (чого я ніяк не сподівався) спав сном праведника у своїй темній зем/74/лянці. Знаючи з недавнього досвіду, як неввічливо й недобре порушувати чужий спокій, я залишив Андрія в спокої, цілком певний, що старий учора дозволив собі зайву чарку, що з ним, якщо й трапляється, то вкрай рідко. Артилерійський городник, його друг і товариш по землянці, приємно розвіяв моє не зовсім вигідне припущення щодо Андрія. Він сказав мені, що минулої ночі Андрій був черговим нічним сторожем городу і, звісно, всю ніч не спав. Тож тепер і надолужує нестачу.
Робити нічого. Чаю шклянку і горілки чарку відклав до іншого разу, а тепер напишу кілька рядків у моєму журналі на згадку про тебе, мій справжній, простий, благородний земляче.
Невдовзі після мого прибуття в укріплення я помітив у солдатській публіці (іншої публіки в укріпленнях не буває), у цій одноманітній жалюгідній публіці, зовсім не солдатську постать. Хода, обличчя, навіть шапка-чабанка — все в ньому виказувало мого земляка. Питаю, що це за чоловік. Мені відповідають, що це Андрій, госпітальний служитель і хохол. Оце мені й треба. Обличчя його здалося мені суворішим, ніж узагалі в моїх земляків. І тому я почав з ним зближуватися здалеку й обережно. Переконавшись від його безпосереднього начальства, від унтер-офіцера Ігнатьєва і капітана Балагурова, доглядача напівгоспіталю, що Андрій Обеременко — людина зразкової чесності й тверезого життя, я почав шукати нагоди поговорити з ним наодинці по-своєму. Але він, здавалося, помітив мої маневри й, як здавалося, намагався відхилити від себе цю честь. Мене це ще більше підштовхнуло до зближення.
Більшу частину безсонних ночей у Новопетровському укріпленні я проводив, сидячи на ґаночку офіцерського флігеля. Одного разу, це було взимку о третій годині ночі, сиджу я, як звичайно, на ґаночку, дивлюся — з лазаретної кухні виходить Андрій. Він тоді займав посаду хлібопека і квасника. Завидне місце городника я вже йому випрохав. "А що, — кажу я, — Андрію, і тобі, мабуть, не спиться?" "Та не спиться, матері його ковінька", — сказав він. Я затремтів, почувши його чисту, незіпсовану рідну вимову. Я попросив його посидіти трохи зі мною, на що він неохоче погодився. Розмову почав я, як це заведено між солдатами, запитанням, з якої губернії земляк тощо. На моє запитання Андрій відповів, що він із Київської губернії, повіту Звенигородського, із села Ризаної, "тут, коло Лисянки, коли чували", — додав він; а я додав, що не тільки чув, а й бував і в Лисянці, і в Ризаній, і в Русалівці, і всюди. Одним словом, виявилося, що ми найближчі земляки. "Я /75/ сам бачу, — сказав він, — що ми свої, та не знаю, як до вас приступити, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами тощо. Як тут, думаю, до нього підійти. Може, воно й сам який-небудь лях, та так тільки ману пускає". Я знову став запевняти його, що я справжній його земляк, щиро бажав продовжити розмову, але пробило 3 години, і він пішов топити піч для хліба і для квасу.
Так почалося наше особисте знайомство з Андрієм Обеременком. І чим далі — тим більше ми пізнавали один одного і більше прив’язувалися один до одного. Але зовнішні стосунки наші залишилися тими самими, що й під час нашої першої зустрічі. Він собі не дозволяв жодного кроку назовні для зближення, ані тіні улесливості, як це робили інші. Підозрюючи в мені, не знаю чому, багатія-земляка і навіть родича коменданта, Андрій нарівні з іншими вірив у все це, але при інших він навіть не кланявся мені, щоб не подумали інші, що він нав’язується мені в друзі. Місцем наших постійних зустрічей було згадане ґаночко, а час — ніч, коли все, окрім перекликуваних вартових, спало. Непорушно холодна і навіть сувора зовнішність його виказувала в ньому людину жорстку, байдужу. Але це маска. Він пристрасно любить малих дітей, а це вірна ознака серця лагідного, незлостивого. Я часто, як живописець, милувався його темно-бронзовим вусатим обличчям, коли воно ніжно тулилося до рожевої щічки немовляти. Це була єдина радість у його суворому самотньому житті. Незалежно від його простого благородного характеру, я полюбив його за те, що він упродовж двадцятирічного солдатського буденного, гидкого життя не споганив і не принизив своєї національної та людської гідності. Він залишився вірним у всіх відношеннях своїй прекрасній національності. А така риса робить благородним навіть неблагородну людину. Якщо сяяли світлі хвилини в моєму темному багаторічному ув’язненні, то цими солодкими хвилинами я завдячую йому, моєму простому благородному другові Андрію Обеременку.
Пошли ж тобі, Господи, мій незмінний друже, скорий кінець випробуванню. І поможи тобі Пресвята Мати Всіх Скорботних пройти ці безводні пустелі, напитися солодкої Дніпрової води й вдихнути в змучені груди живильне повітря нашої прекрасної, нашої милої батьківщини!
Упродовж дня я не бачився з Андрієм. Перед вечором пішов я намалювати вид першої батареї з того самого місця, з якого я вночі милувався нею, повертаючись від Мостовського. Колись зроблю акварельний рисунок. Уже стемніло, коли я повернувся на город. Під вербою сидів Андрій і зустрів мене таким питанням: "А що ми будемо ро/76/бити з о тим м’ясом?" — "З яким?" — "А що на льоді другий день валяється". — "Собакам його викинуть. А як не смердить, то повечеряємо". — "Я вже вечеряв". — "А я не хочу вечеряти", — сказав я і вже хотів іти в альтанку. — "А знаєте що?" — сказав Андрій, зупиняючи мене. — "Не знаю що". — "Ходімо з о тим м’ясом завтра раненько в балку та поснідаємо до ладу". — "Добре, ходімо". — "Та не беріть із собою о того цигана, о того клятого ляха. Нехай він скаже́ться". — "Добре, не візьмемо нікого". І ми розійшлися.
5 серпня
О 5 годині вечора приплив я на найтнішому рибальському човні в місто Астрахань. Усе це так несподівано й так швидко сталося, що я ледь вірю в те, що відбулося. Я, мов уві сні бачену, пригадую тепер свою прогулянку в балку з Андрієм Обеременком, після якої наступного дня, тобто 31 липня, Іраклій Олександрович раптово погодився дати мені пропуск просто в Петербург. Наступного ж дня він дотримав свого слова, а на третій, тобто 2 серпня о 9 годині вечора, залишив [я] Новопетровське укріплення. І після триденного благополучного плавання морем і одним із численних рукавів Волги прибув в Астрахань.
6 [серпня]
Астрахань — це острів, омиваний одним із протоків Волги, перерізаний низкою смердючих боліт, названих річкою Кутумом, і каналом, який нічим не поступається річці Кутум. Напівострів цей оточений густим лісом щогл і заставлений мальовничими бідними халупами та сірими, вельми немальовничими дерев’яними будиночками з мезонінами, не схожими на халупи лише тому, що з них виглядають флотські й узагалі офіційні обличчя. Увесь цей величезний потворний сірий нагромаджений мотлох вінчають зубчасті білі стіни Кремля і стрункий величний п’ятиглавий собор московської архітектури XVII століття. Таким є місто Астрахань. Але не таким воно мені уявлялося, коли я, підходячи до Бірючої Коси (головна застава в гирлах Волги), побачив сотні, щоправда, потворних кораблів, навантажених здебільшого хлібом; мені уявлялася Венеція часів дожів, а виявилося — гора народила мишу. А проток Волги, що оточує Астрахань і сполучає її з Каспійським морем, глибиною і шириною Босфору не поступається. Але проток цей омиває не Золотий Ріг, а величезну купу смердючого гною. Де ж причина цієї злиденності (зовнішньої) і відразливої бруду (теж зовнішньої) і, певно, внутрішньої? Де ця причина? В вірмено-татарсько-калмицькому народонаселенні чи в іншій якій політично-економічній /77/ пружині? Останнє ймовірніше. Бо ймовірніше, що й інші наші губернські міста нічим не поступаються Астрахані, окрім Риги.
Із багатьох приватних пароплавів тепер жодного нема в Астрахані через Макаріївський ярмарок. Пароплав "Меркурій" повернеться в Астрахань не раніше 15 серпня, а до 20 серпня завантажиться й піде в Рибінськ і мене довезе до Нижнього. А поки я волею-неволею стаю наглядачем цього навмисне брудного міста.
7 [серпня]
Ай да Астрахань! Ай да портове місто! Жодного трактира, де можна було б хоч якось пообідати, а про квартиру в готелі й говорити нічого. Зайшов я сьогодні в одну з так званих готелів на Косі Герап (на астраханському Золотому Розі), спитав чогось поїсти. І заплямований верткий офіціант відповів мені, що все, що накажете, усе є, крім чаю. А на перевірку виявилося, що нічого немає, крім чаю, навіть звичайної юшки. Це в Астрахані, у місті, яке половину величезного російського царства годує осетриною! І якби не приїхав сюди у службових справах за два місяці до мене плац-ад’ют[ант] Новопетровського укріплення Бурцов, то мені довелося б ночувати, якщо не на вулиці, то в калмицькій кибитці. Вони тут такі ж чисті, як і брудні халупи, але гостинніші. Дяка Бурцову, він прихистив і нагодував мене в цьому негостинному улусі.
8 [серпня]
Для людини, що животіла, як я, сім років у голій пустелі, будь-яке, навіть богом бережене місто Белебей (найнікчемніше містечко Оренбурзької губернії), мало би справити приємне враження.