Зі мною сталося не так. Отже, я ще не зовсім здичавів. Це добре. Сьогодні зранку вийшов я в місто з наміром відшукати ковбасну крамницю, щоб запастися міцною провізією для дороги та пильніше придивитися до зовнішнього вигляду міста. Проходячи Московською вулицею (Невський проспект), у мене почало згладжуватися перше неприємне враження. Вулиця хоч куди. Доми здебільшого триповерхові, оздоблені знизу, як водиться, вивісками, переважно блакитними із золотом. Із крамниць, переважно галантерейних, визирають мляво красиві вірменські, а подекуди й перські виразні обличчя. Гостинний двір, незважаючи на масивність, будівля легка і навіть граційна, у смаку Гваренгі. Губернаторський дім теж будівля масивна, щодо приватних будинків, бельетаж а-ля ренесанс, виглядає весело, наче бонтонний готель, підтримуваний масив/78/ною галереєю аркад, під якими розташовані крамниці з різними благородними товарами, в тому числі й з кумисом. Спершу мене це вразило своєю дисгармонією — у помешканні представника верховної влади крамниці з різними товарами, в тому числі й з кумисом. Дивно. Але, як мирна промисловість не може інакше процвітати, як під егідою влади, то я з цією думкою примирився й пішов далі. Обійшовши вкритий пилом сквер, я вийшов на іншу, паралельну Московській, вулицю, вже менш оздоблену вивісками і вірменами. Із цієї нічим особливо не примітної вулиці я звернув ліворуч і, перейшовши дерев’яний міст, опинився за Кутумом.
Пройшовши кроків сто вулицею, перед будинком, зовнішністю схожим на заміський трактир середньої руки, дерев’яним, одноповерховим, з бельведером, і з широкою галереєю, що оточує бельведер, вусатий кавалер у сірому пальтосаку й із срібним Георгієм прогулюється і з гідністю позирає на снувальних плебеїв, калмиків і татар. Справжній гренадер під фірмою лон-лакея. Чи не дворянське це астраханське зібрання? — подумав я і хотів іти далі, аж тут мені майнула перед очима над воротами жовта табличка з написом: "Дім Сапожникова". Якби Олександр Олександрович Сапожников не був діамантовою зорею астраханського горизонту і безоплатним астраханським метрдотелем, я зайшов би до нього, як до давнього знайомого, але ці його величні вади мене зупинили.
За домом і садом Сапожникова видніються вдалині халупи. Я, як живописець, люблю блукати цими брудними мальовничими закутками, але як людина, щиро любляча людину, я перед домом мільйонера повернув ліворуч колом і незабаром опинився в центрі міста.
У центрі міста, тобто на Московській вулиці, я зайшов до готелю під фірмою "Москва", замовив собі пару чаю і вмостився в товаристві татар та вірмен. Машину накрутив якийсь молодець у солдатській шинелі, і вона задзвеніла увертюрою "Роберта-Диявола". Незважаючи на відсутність будь-якої гармонії, мене зворушила, і до сліз зворушила, ця понівечена красуня-мелодія. Отже, я вже давно не слухав нічого, навіть віддалено схожого на музику. Барабан і горн зачерствили мій слух, але не зачерствили серце, що сприймає прекрасне.
Після увертюри "Роберта" машина зашипіла "Уж как веет ветерок". І це шипіння я вислухав із насолодою і, майже примирений з Астраханню, заплатив п’ятиалтынний за чай і вийшов на вулицю.
Московська вулиця. Чи існує хоч одне губернське місто в Росії без Московської вулиці? Здається, ні. А без ковбасної крамниці існують багато губернських міст, у тому /79/ числі й портове місто Астрахань. Дрянь, нікуди не придатне портове місто Астрахань. Я обійшов усі головні й неголовні вулиці. Прочитав усіх кольорів великі й малі вивіски, що здебільшого говорили про продаж чихирю та панських товарів, але жодна з них не казала про продаж копчених ковбас. Ех, німці, німці сарептські, і ви акліматизувалися, а я напевне розраховував на вашу стійку ковбасолюбну натуру.
Після обіду, за порадою Авдотьї, куховарки Бурцова, пішов я шукати німецьку булочну, у якій, за її словами, продаються і німецькі ковбаси. Топографія міста мені вже більш-менш відома. І я, за вказівками тієї ж Авдотьї, без особливих труднощів знайшов німецьку булочну. Добродушне кругле обличчя німця витягнулося й обережно всміхнулося, коли я замість булки спитав ковбасу. Але, оскільки я не жартома питав, то німець не жартома й відповів мені, що він булочний, але не ковбасний майстер, і що ковбасного майстра в усьому місті немає жодного, і що якщо в сарептській крамниці я не знайду цього товару, то аж до самого Саратова я не побачу жодної ковбаси. Але, оскільки сарептська крамниця, за словами того ж німця, дуже не близько до центру міста, то я й відклав свої пошуки до завтрашнього дня.
Сьогодні 8 серпня. Сьогодні вийде поштова лодка з Новопетровського укріплення в Гур’єв-містечко і візьме з собою Фіялковського та інших звільнених разом зі мною. Бажаю тобі кращого майбутнього, Фіялковський, ти цілком його гідний. На прощання він і Мостовський дали мені свої майбутні адреси, але навряд чи у нас зав’яжеться коли-небудь переписка, бо я не належу до касти пустомель, а вони, як люди більш за мене практичні, теж не будуть переливати з пустого в порожнє. Але я завжди збережу спогад про вас, мої благородні друзі.
9 [серпня]
О 5 годині ранку пішов я, не маючи чого робити, на косу (пристань) проведати моїх новопетровських аргонавтів, що так швидко перепливли зі мною Хвалинське море. Рибу вони свою продали, купили хліба і з цим золотим руном відпливуть завтра до пустельних берегів півострова Мангишлака. Бажаю вам щасливого плавання, безстрашні плавці. Поклоніться від мене прибережним скелям, на яких я провів стільки безсонних ночей. Поклоніться від мене комендантові й благородному Мостовському. І більше нікому.
Попрощавшись з аргонавтами, я пішов на малі іса́ди (продовольчий базар). Окрім фруктів, городини і хліба /80/печеного, на цих ісадах я нічого не помітив, м’ясо не продається з нагоди посту, а риба продається на човнах. Публіка ринкова, як і всюди, перекупки, кухарі та куховарки, зрідка трапляється заплила жиром купчиха-гастрономка та така ж за змістом особа духовного чину, подвійно дбаюча про плоть гріховну. У щеголя червонобородого кизилбаша купив я за 5 срібних копійок 5 голівок часнику (це добро завозиться сюди з Персії) і подався в Кремль помилуватися зблизька красенем собором. Він, як щеголь XVII століття, красується у мереживі перед усім містом.
Із чуток знаю я про існування книги під назвою "Опис міста Астрахані". Але про придбання її тут, на місці, й мови бути не може. Місто, що не має книжкової крамниці, отже, й читачів не має. А як би доречно тепер мати цю книгу в руках. Там, певно, подані документальні відомості про час будівництва Кремля і собору, як головних прикрас міста. Хто ж мені замінить цю дорогу книгу? До кого звернутися мені зі своєю антикварною цікавістю? І, як рання відправа ще не закінчилася, то я пішов просто до собору з метою зустріти там священника і звернутися до нього зі своєю антикварською цікавістю. На щастя моє, я зустрів самого ключаря собору отця Гавриїла Пальмова. Так він мені представився. Але задовольнити мою цікавість сьогодні він не міг через нестачу часу й призначив мені побачення в соборі в неділю після пізньої відправи. Почекаю.
10 [серпня]
Ходив у контору "Меркурія" довідатися, скоро чи прибуде цей син Юпітера. І мені сказали, що його чекають не раніше 15 серпня, а до 20 серпня він вирушить назад у Нижній. Очікування, як і будь-яке очікування, нестерпне. Але до цього очікування липнуть ще й витрати, які я думав усунути, оселившись у Бурцова на квартирі. А він, як на зло, надумав одружитися (це загальна слабкість Новопетровського гарнізону). 17 серпня в нього весілля, і я, звісно, виявився зовсім зайвою людиною. З метою знайти собі куточок на кілька днів, пішов я блукати провулками навколо контори "Меркурія". Тут усе замкнено, крім шпаківень на високих жердинах, що свідчать про житла меломанів. Постукав я в кілька замкнених воріт навмання, бо білетиків тут над воротами не наклеюють, як це заведено в порядних містах. Після довгих пошуків пощастило мені знайти найманий чулан із мініатюрним віконцем, що виходить прямо на сміттєву яму. На безриб’ї й рак риба, на безлюдді й Фома людина, каже приказка. Внаслідок цієї мудрої приказки, із завтрашнього дня я но/81/чую в чулані за 20 коп. сріблом на добу, 6 рублів на місяць — чулан зі сміттєвою ямою! Та це хоч і в Сан-Франциско, так саме впору.
Давши завдаток, я прийшов до Бурцова, і, з нагоди задухи та пилу на вулиці, я пробув увесь день у кімнаті, написав радісні листи друзям моїм Лазаревському та Герну. Кухаренкові напишу завтра. Чекаю від нього відповіді на "Москалеву криницю". Не знаю, що значить його мовчання?
Перед вечором вийшов я, як то кажуть, і себе показати, і на людей подивитися. Вийшов я на набережну каналу. Тут це Англінська набережна, у моральному відношенні, а у фізичному — дерев’яна, дошчата. Канал сам по собі дрянь. Але як справа приватної особи — це творіння гігантське, капітальне. Я не зміг дізнатися часу його будівництва, довідався тільки, що він збудований коштом якогось багатого грека Варвараці. Честь і слава покійному елліну. Так на цій-то набережній увечері прогулюється цвіт місцевого товариства.
Жінки місцеві неприродно білі й переважно сухотні. Чоловіки загалом у білих кашкетах із кокардою, не виключаючи й чоловіків цивільного відомства. Незрозуміла любов до лівреї. Нерідко трапляються леви й левиці, ці всюдисущі хижаки не кліматизуються, вони й тут такої ж шерсті, як і в Архангельську, як і всюди. Плебейська ж фізіономія калмика і татарина тут рідко трапляється, її місце на ісадах і в брудних провулках. Вдивляючись уважніше в панівну тут вузькооку фізіономію калмика, я знаходжу в ній простодушний, лагідний вираз. І ця прекрасна риса робить шляхетним цей некрасивий тип. Найвірніші слуги й найкращі працівники тут — калмики. Улюблений колір — жовтий і синій, їжа — яка завгодно, не виключаючи й падалі. Місце проживання — кибитки, а заняття — риболовля і взагалі важка праця. Мені сподобалися ці родоначальники монгольського племені.
11 [серпня]
Після пізньої відправи в соборі обов’язковий отець Гавриїл показав мені ризницю собору, примітну небагатьма, але за якістю роботи й старовиною вельми рідкісними речами.