З приводу "Собачого бенкету" наш добрий, милий капітан Володимир Васильович Кішкін дістав зі своєї заповітної портфелі його ж, Бенедиктова, "Вхід заборонено" і з почуттям шанувальника рідної оновленої поезії прочитав нам, уважним слухачам. Потім прочитав також його "На новий 1857 рік". Я дивувався і вухам своїм не вірив. Ще чимало чого-небудь пружного, свіжого, живого було прочитано нашим милим капітаном. Але я всю свою увагу та подив зосередив на Бенедиктові. А решту ледь слухав.
Отже, у нас сьогодні з буденної балачки вийшов надзвичайно ефектний літературний ранок. Приємно було б повторити таку імпровізацію. На завершення цього поетичного зібрання О. О. Сапожников надихнувся і написав двовірш, граціозний і по-братськи щирий.
Уночі навпроти міста Волжська (місце центральної контори дому Сапожникових) пароплав на кілька годин зупинився. О. О. зійшов на берег і невдовзі повернувся на пароплав зі своїм головним управителем Тихоном Зіновій/91/овичем Єпіфановим. Білий із чорними бровами, свіжий, надзвичайно гарний старий, з прекрасними манерами, і тіні не нагадуючи російського купця. Він мені живо нагадав своєю вишуканою зовнішністю мого дядька Шевченка-Гриня.
3 [вересня]
Не забувайте того, хто вас любить, І. Явленський.
Їв, пив, спав. Уві сні бачив Орську фортецю і корпусного єфрейтора Обручева. Я так злякався цього гидкого єфрейтора, що від страху прокинувся і довго не міг отямитися від цього обурливого сновидіння.
4 [вересня]
Упродовж ночі пароплав вантажився дровами навпроти міста Хвалинська: єдиного місця на берегах Волги, що нагадує давню назву Каспійського моря. Вранці, знявшись з якоря, ми зібралися в каюті нашого доброго капітана, і після нетривалого прелюдію склалося у нас знову літературно-поетичне ранкування. Обов’язковий Володимир Васильович прочитав нам зі своєї заповітної портфелі кілька животрепетних віршів невідомих авторів і, між іншим, "Кающуюся Россию" Хом’якова. Глибоко сумний цей вірш я заніс до свого журналу на пам’ять про наші ранкові бесіди на пароплаві "Князь Пожарський".
КАЮЩАЯСЯ РОССИЯ
Не уклони серце твоє в словеса
лукавства, не піклуйся про гріхи твої.
Тебе призвав на брань святу,
Тебе Господь наш полюбив,
Тобі дав силу рокову,
Щоб звершила ти волю злу
Сліпих, безумних, буйних сил.
Вставай, країно моя рідна,
За братів! Бог тебе кличе
Крізь хвилі гнівного Дунаю
Туди, де, землю огинаючи,
Шумлять струмені Егейських вод.
Та пам’ятай, бути знаряддям Бога
Земним створінням тяжко;
Своїх рабів Він судить строго,
А на тобі, на жаль, як багато
Гріхів страшних налягло. /92/
В судах чорна неправдою чорною
І ярмом рабства таврована,
Безчесної лесті, лжі тлінної
І лінощів мертвих і ганебних
І всякої мерзоти сповнена!
І, недостойна обрання,
Ти обрана; швидше обмий
Себе водою покаяння,
Щоб грім подвійного покарання
Не грянув над твоєю головою.
З душею колінопреклоненною,
З головою, що лежить у поросі,
Молися молитвою смиренною
І рани совісті розтлінної
Єлеєм плачу зціли.
І встань потім, вірна покликанню,
І кинься в пил кривавих січ.
Борись за братів міцною бранню,
Тримай сталь міцною Божою дланню,
Рази мечем, то Божий меч.
А. Хом’яков
5 [вересня]
Береги Волги дедалі більше змінюються, набирають вигляду одноманітного й суворого. Пласкі узвишшя правого берега вкриті лісом, здебільшого дубовим. Подекуди рідко блищать білі стовбури беріз і сірі матові стовбури осик. Деревне листя помітно жовтіє. Температура повітря змінюється, холодає. Щоб вона мене не захопила зненацька. Сьогодні був перший ранковий заморозок. Ноги змерзли. Треба буде в Самарі купити коти і дублений кожушок. Нічого не читаю й не малюю. Малювати не дає машина своїм невгамовним шумом і тремтінням, а читати — безцінні береги Волги. Уві сні бачив церкву святої Анни у Вільні і в цій церкві молящуся милу Дуню, чорноброву Гусиковську. Це, певно, внаслідок читання "Королеви Варвари Радзивілл". Г. Попов — історик нового і прекрасного стилю. Він, здається, учень Соловйова. Треба буде прочитати його в "Русском вестнике" "Турецьку війну за царя Федора Олексійовича". Мені тепер багато треба прочитати. Я зовсім відстав від нової літератури. Які гарні "Губернські нариси", у тому числі й "Мавра Кузьмівна" Салтикова, і як чудово їх читає Панченко (домашній медик Сапожникова), без тіні деклама/93/ції. Мені здається, що подібні, глибоко сумні твори інакше й читати не слід. Монотонне, одноманітне читання сильніше, рельєфніше змальовує цих бездушних, холодних, цих огидних гарпій. Я благоговію перед Салтиковим. О Гоголю, наш безсмертний Гоголю! Якою радістю зраділа б благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких геніальних учнів своїх. Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідну, брудну, ображену чернь! За цього зганьбленого безсловесного смерда!
6 [вересня]
О 10-й годині ранку "Князь Пожарський" кинув якір біля набережної міста Самари. Здалеку ця першої гільдії дівиця дуже й навіть дуже неприваблива. Я вийшов на берег і пішов глянути ближче на цю чепурну юну купчиху та купити коти. На вулиці трапився мені І. Явленський, і ми гуртом вирушили споглядати місто. Рівне, гладке, вибілене, нафарбоване, до нудоти одноманітне місто. Живий представник царювання незабутнього Миколи Гальма.
Як із цікавості, так і внаслідок пекучого апетиту, а це сталося близько другої години, ми звеліли візникові їхати до найкращого трактиру в місті; він і поїхав і привіз нас до найкращого закладу, тобто трактиру. Ледве ми ступили на сходи цього закладу, як обоє в один голос проказали: "Тут російський дух, тут Руссю пахне" — тобто салом, гаром і всілякою гидотою. У нас, однак, вистачило хоробрості замовити собі котлети, але, на жаль, не вистачило терпіння дочекатися цих безкінечних котлет. Явленський кинув офіціантові полтинник, трохи його вилаяв, на що той мовчки з усмішкою вклонився, і ми вийшли із закладу. Величезна хлібна пристань на Волзі, прибережний Новий Орлеан! І немає пристойного трактиру. О Русь!
Після удаваного обіду ми поїхали в крамниці. У крамницях, навіть у крамничках, не виявилося такого товару, який мені був потрібен (коти), і ми вирушили на пароплав.
У капітанській каюті на підлозі я побачив зім’ятий аркуш старого знайомця "Русского инвалида", підняв його і знічев’я почав читати фейлетон. Там ішлося про китайських інсургентів і про те, яку промову виголосив Гонг, ватажок інсургентів, перед штурмом Нанкіна. Промова починалася так: "Бог іде з нами. Що ж зможуть проти нас демони? Мандарини ці — жирна забійна худоба, придатна лише в жертву нашому Небесному Отцеві, Найвищому Володарю, Єдиному Істинному Богові". Чи скоро можна буде на весь голос сказати про російських бояр те саме? /94/
У Самарі живе багатий купець Сєтов. Голова секти молокан. Уряд (лагідними заходами) змушував його прийняти православ’я, але він, попри лагідні заходи, рішуче відмовився від православ’я і виявив бажання прийняти кальвінізм. На що, однак, уряд не виявив свого бажання і залишив його в спокої, заборонивши йому та його секті торгувати (один із лагідних заходів).
7 [вересня]
О 10-й годині ранку при свіжому норді з дощем і снігом ми залишили Самару. Від Самари вгору починає підніматися лівий берег Волги: це пласке узвишшя Жигулівських гір. Через дві години ми підійшли до воріт Жигулівських гір. Це ущелина, що звузила Волгу до однієї версти; за горами, наче за рамою, відкрилася нам нова, досі небачена панорама, всіяна темно-синіми смугами. Це мешканець півночі — сосновий ліс. На перший план цієї [панорами] з-за ущелини, порослої чорним лісом, висунулася оголена окрема гора. Це Царів Курган; народне переказування каже, що Петро Перший, подорожуючи по Волзі, зупинявся на цьому місці й в[с]ходив на цю гору, внаслідок чого вона й отримала назву Царевого Кургана.
Гора ця своєю формою і величиною нагадала мені таку ж гору біля Звенигородки, Київської губернії, у селі Гудзівці. І Гудзівську гору, можливо, якийсь помазаник-шахрай освятив своїм сходженням, але земляки мої якось тупо зберігають у своїй пам’яті подібні освячення. Вони (земляки мої) ледве чи здогадуються, що коли цар зійде на таку гору, то, певно, недарма, а найімовірніше для того, щоб ненаситним оком оглянути околицю, на якій (якщо він полководець) скільки в один прийом можна вбити вірнопідданих. А якщо він, борони Боже, агроном, то це ще гірше, особливо якщо околиця виявиться безплідною, тоді він найвищим чином накаже зробити її родючою, і тоді потом і кров’ю кріпака удобриться безплідний солончак. Земляки мої, мабуть, недаремно не освячують своєю пам’яттю подібних урочищ.
Не зміг я довідатися, на якому народному переказі ґрунтуючись, покійний князь Воронцов назвав у своїх Мошнах гору звичайну Святославовою горою, з якої нібито цей п’яний варяг-розбійник милувався на свою шайку, що пінула святий Дніпро своїми розбійницькими човнами. Я думаю, це просто фантазія світлої голови й нічого більше. Світлому англоману просто забаглося прикрасити свій величний парк баштою на зразок маяка, ось він і вигадав народне переказування, пристосувавши його до місцевості, і недоладну /95/ свою башту назвав баштою Святослава. А Михайло Грабовський (не в осуд будь сказано) мало не документально довів народний переказ про Святославову гору.
Капітан наш, спасибі йому, здогадався сьогодні зі своєї каюти-ажуру зробити за допомогою кошма каюту-в’язницю та влаштував у ній чавунну піч, і я тепер буквально перебуваю в теплих обіймах друга.
Ось тобі й волзькі комарі, яких я так боявся.
8 [вересня]
Ранок ясний, тихий, з морозцем. Лівий берег Волги від самого Царевого Кургана помітно знижується, і сьогодні зранку я його побачив таким самим, як і до Самари: рівний, плаский, одноманітний. Правий берег, як і раніше, похмуро підвищений і вкритий дрібним лісом. Якби й можна було малювати, то зовсім нічого малювати, хіба що величезну розшиву, що стоїть на якорі посеред Волги, наче на дзеркалі.
Я розраховував, що казенні оглядові чоботи слугуватимуть мені принаймні до Москви, а вони й до Симбірська не дотягли, зрадили, прокляті, тобто казенні.