Іван Никифорович Явленський помітив цю шкоду в моєму вельми нещегольському костюмі та запропонував мені свої чоботи з числа запасних, за що я йому сердечно вдячний. Чоботи його припали мені впору, і я тепер щеголяю майже в нових чоботях, до того ж на високих підборах, що мені не зовсім до вподоби, але дарованому коневі в зуби не дивляться.
9 [вересня]
Симбірськ-от бачиш,
А тиждень ідеш.
Бурлацька приповідка
Зі сходом сонця далеко, на пологому узвишші, що впирається у Волгу, з’явився Симбірськ, тобто кілька білих плямочок невизначеної форми. Матрос вахтовий, показуючи мені на біленькі плямочки, проказав бурлацьку приповідку, яку я тут же й записав. Від Сенгилея до Симбірська 50 верст, і цю відстань ми пройшли не протягом тижня, а протягом цілих десяти годин. "Князь Пожарський" сьогодні якось особливо повільно рухався вперед. А може, мені це так здалося, тому що Симбірськ не сходив з горизонту, куди мені хотілося потрапити засвітла, щоб глянути на монумент Карамзіна. Симбірськ же, замість того щоб наблизитися до мене, він, на жаль! зовсім сховався за непроникною завісою, витканою з дощу та снігу. Ця гидота посилювалася, вечір швидко наближався, і я втрачав надію побачити на місці музу історії, яку я бачив лише в [г]лині в майстерні незабутнього Ставассера. Чого я боявся, те й сталося. Ледве о п’ятій годині "Князь" опустив свій якір біля якоїсь дощатої пристані, решта декорації була закрита дощем зі снігом. Незважаючи на все це, я вирішив вийти на берег. Чорноземний, мій рідний бруд по коліна, і жодного візника. Намочивши в калюжі та багнюці ноги, я повернувся, не можна сказати, благополучно, на пароплав.
Удруге я проїжджаю повз Симбірськ, і вдруге мені не вдається побачити монумент придворного історіографа. Першого разу в 1847-му мене провіз фельд’єгер повз Симбірськ. Тоді було не до монумента Карамзіна. Тоді я ледве встиг пообідати в якійсь харчевні, чи, вірніше сказати, у шинку. У мені була (як я потім дізнався) термінова потреба в Оренбурзі, і тому фельд’єгер незабутнього Гальма не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу поставив в Оренбург, убивши тільки одного поштового коня на всій відстані. Тепер же, у 1857 році, замість терміновості — ніч і з такими огидними варіаціями, що й думати було б безглуздо про монумент Карамзіна.
З нагоди двадцятиоднорічного подружнього життя Катерини Никифорівни Козаченко за сніданком ми подужали двох велетнів під іменем пироги з різними дивовижними нутрощами, і з цієї-то незвичайної нагоди обідали пізно, рівно о 7-й годині, і рівно о 7-й годині опустив поруч з "Князем" якір пароплав "Сусанін". Капітан "Сусаніна" Яків Осипович Возніцин був запрошений самим господарем до обіду. Через невдачу побачити Симбірськ і монумент Карамзіна, в мене народився й швидко виріс величний проєкт: за обідом напитися п’яним. Але, на жаль, цей величний проєкт вдався лише наполовину.
Після обіду зайшли ми до капітанської світлиці (так називають волзькі плавці (матроси) напалубну капітанську каюту) і взялися за чай. Серед інших цікавих розмов за чаєм Возніцин сказав, що він після закриття волзької навігації їде у своє помістя (Тверської губернії) з нагоди звільнення кріпаків. Він хоч і ліберал, але, як сам поміщик, проказав цю величну новину вельми без задоволення. Помітивши це філантропічне почуття в поміщикові Тверської губернії, я вважав зайвим заводити розмову з поміщиком про таку делікатну для нього тему. І, не поділивши захвату, пробудженого цією великою новиною, я закутався в свій чапан і заснув сном праведника.
О 6-й годині вечора приходив до нашого капітана не[хи]й гер Ренінка [м]пф, агент компанії фірми "Меркурій". Пошла, лакейсько-німецька [фізіономія], і нічого більше! А /97/ між іншим, ця придворно-лакейська фізіономія належить статському раднику і голові якоїсь палати, чи не казенної!
10 [вересня]
Учорашній мій величний, наполовину вдалий проєкт сьогодні, і то вже, слава Богу, тільки ввечері, вдався, і вдався з найдрібнішими подробицями, з головним болем та іншим тому подібним.
11 [вересня]
Оскільки від глумлення п’янственного у Тараса коливається десниця і просить шуйцю — але й оная у твердість свою похитнулася (тож від глумлення того ж згубного п’янства), внаслідок чого зі співчуття та любові до немічного приймаю труд описати день, що зникає з пам’яті ослаблої, аби оний був деяким передреченням таких самих майбутніх і стовпом нібито мудрості (що пропадає у пітьмі для людства — не бувши висловлений літерами), мудрості, кажу, минулого; історик промовляє одну істину, і ось вона така:
Борючись зі страстями, що обурюють, — і за порадою великого наставника — "не йди на раду нечестивих і на путь грішних не став, блажен убо" — і скидаючи стару людину — Тарас, іменований, озброївшись духом смирення та усамітнившись у морок думки своєї — ревно бо є за людство — в один вечір, — був причасний уже хрещенню духом за змістом Св. Писання "хрестившись водою і духом — спасенний буде", скуштувавши після першого хрещення водою (у зловонні ж і гидоті непотребного людства — горілкою двічі називаною) — був оний Тарас вельми відповідний по духу св. Єван. — просочений був вельми; не зупинився на півдорозі спасіння, мовивши "Ви, що в Христа хрестилися — в Христа зодягнулися". Не змігши — через тлін і неміч тілесну — досягти цього крайнього межового стану, де ангелам уподібнюються — Тарас зайшов таки далеко, уподібнившись тому богоприємному стану, яким не всі сини Божі нагороджуються, і що на язиці пороку та лжі тлінної мухою зветься. І був лютий у цьому становищі, не даючи мені зімкнути очей уночі — ні на годину — і промовляючи неподобні вислови, гріховному світові цьому, виливаючи йому прокляття, виходячи з постелі своєї босим і в єдиній сорочці як Мойсей преображений, що був написаний рукою Брюно, виступаючим із хмари до поверженого в порох ізраїльтянина, який приносив у жертву золотому тельцю. У тому поселенні був чоловік некий — цього виливу злякався — шубкою прикрився — і тут же як найменший інфузорій легким сном заснув. — Тут слідує прогалина, бо Тарас мав свідком свого величчя та тріумфу немудрого некоего мужа — малого, нерозумного і на язиці того ж злоріччя кочегарем званого, який був тихий і туподумний на дифірамби незворушного Тараса. — В.Кішкін.
P. S. Далі не жди теж від Тараса, о! бідне, ним улюблене людство! ніякого пуття і великого величчя, і мудрого слова, бо — похмелившись, як некий аристократ (за писанням, хрестившись горілкою; похмілля не мале і делікатності не останньої — горілка вишнева числом п’ять (а він каже 4, нехай так буде), при ній цибулі й солоних огірків велика кількість. /98/
12 [вересня]
Погода гидка. "Князь Пожарський" і "Сусанін" опустили на ніч якір у Спаському затоні. Це зимова стоянка пароплава Меркуріївської компанії. Тут влаштовані майстерні, квартири для капітанів, приміщення для майстрових, школа і шинок. Місцевість прекрасна, оточена молодими дубовими гаями, і, незважаючи на холодну погоду, в гаях збереглася свіжа зелень та деякі квіти, з яких я зібрав маленький букет і, як справжній Терсіс Посошков, підніс його милій баронесі Медем, одній із пасажирок "Князя Пожарського" та дружині одного з капітанів Меркуріївської компанії. Мила, приваблива жінка.
Ранок ясний, з морозом до п’яти градусів. До дванадцятої години дня погода, як учора, змінилася на змінний дощ зі снігом. "Князь Пожарський" благополучно перейшов Красновидівський перекат (мілини) і об одинадцятій годині вечора опустив якір за десять верст від Казані.
13 [вересня]
Казань-містечко —
Москви куточок.
Цю приповідку я почув уперше в 1847 році на поштовій станції в Симбірській губернії, коли препроваджувався я на фельд’єгері в Оренбург. Якийсь вгодований симбірський степовик, описуючи моєму супроводжувачеві велич міста Казані, замкнув свій опис цією вправною приповідкою. Сьогодні вранці я побачив здалеку Казань, і давно чуту приповідку сама собою згадав і мимоволі проказав. Ледве пароплав устиг опустити якір, як я вискочив на берег, розмістився за чвертак у татарському візку і пустився в місто. Як здалеку, так і зблизька, так і всередині Казань надзвичайно яскраво нагадує собою куточок Москви: починаючи від церков, дзвіниць до сайок і калачів, — всюди, на кожному кроці, бачиш вплив білокамінної Москви. Навіть вежа Сюмбіке, безсумнівний пам’ятник часів татарських, здалася мені єдиноутробною сестрою Сухаревої вежі. Велика вулиця (звісно, Московська), що веде в Кремль, скидається на Невський проспект своєю чепурністю і торцевою мостовою. Вулиця ця починається величною будівлею університету, прикрашеного грандіозними трьома іонічними портиками. Шкода, що цій прекрасній будівлі бракує площі. Вона б багато виграла, і монумент співця Катерини не красувався б у дворі в мініатюрному палісаднику, меланхолійно спогляданий рудою коровою.
Полюбувавшись разом з рудою коровою статуєю плетаря урочистих од і іншої гидкої лестощів, я, проходячи через двір, зустрів студента з добряче синім підборіддям, /99/ чому й дійшов висновку, що він не новачок у цій аудиторії. На цій підставі я звернувся до нього з питанням, чи не пам’ятає він Посяду та Андруського, переведених у 1847 році з Київського університету в Казанський. Він сказав, що не пам’ятає, і порадив мені звернутися до старого сторожа Ігнатьєва. Я ввічливо подякував йому за настанову, але, не вважаючи за потрібне застосувати до справи цю милу настанову, я вийшов на вулицю. Вийшовши на вулицю, я почув глухий шум барабана і побачив густий натовп народу, що проводжав на страту злочинця. Щоб не зустріти цю гидку процесію, я звернув у провулок і серед тих, хто біг дивитися цю процесію, я побачив молоду дівчину з шарманкою за плечима і обдертого хлопчика з тамбурином у руках. Мені стало не сумно, а якось особливо бридко, і я знову за чвертак узяв татарський візок і повернувся на пароплав.
Повертаючись на пароплав, я побачив праворуч від дороги пам’ятник, зведений над кістками вбитих при взятті Казані царем Іваном Лютим.