Вибрав місце. Приліг відпочити. І, пестований теплими променями сонця, задрімав, причому так міцно, що прокинувся вже перед самим заходом. Повертаючись на квартиру повз Георгіївський публічний сад, я зайшов туди, зустрів чимало гуляючої публіки обох статей і всіх вікових груп. Серед жінок, як /112/ на підбір, не трапилося жодної не тільки красуні чи гарненької, навіть більш-менш пристойної. Самі непривабливі, та ще й, здається, здебільшого старі діви. Бідні старі діви!
30 [вересня]
В очікуванні непроханого гостя, пана поліцмейстера, я запропонував сеанс моєму доброму господарю Павлу Абрамовичу Овсяннікову. Портрет було закінчено до другої години досить вдало, а пан Лапа (так його прозивають) до нас не завітав. Погода чудова. Я вийшов на бульвар. Серед іншої публіки зустрів я там дітей — три дівчинки і хлопчика. Дуже милі й жваві. Їхній одяг видався мені і дивним, і жалісним. На дівчатках якісь коротенькі легенькі діряві мантильки дворянсько-німецького крою. Рученята голі, майже босі. На хлопчикові — пояроковий сірий капелюх із пером, мантилька така ж, як у дівчаток, а взуття ще гірше. Загалом вони мені здалися схожими на трупу малолітніх комедіантів. Я дійшов із ними до кондитерської, купив їм солодких пиріжків на полтину і познайомився. Звати їх: Катя (найбільш жвава), Надя й Дуня, а хлопчика — Саня; діти вони якогось Арбеньєва, театрального музиканта. Отже, я майже не помилився. Прощаючись, вони запросили мене до себе в гості, і я, звісно, пообіцяв прийти.
Розставшись із дітьми, я згадав про Олексія Панфилича Панова, кріпосного Паганіні на «Князі Пожарському». Він зимує в Нижньому і мешкає десь навпроти архієрейського дому. З Георгіївської набережної я вирушив туди, маючи намір знайти його квартиру і провідати мого улюбленого віртуоза. Але знайти його помешкання не вдалося, зате я мимохідь зайшов до архієрейського саду. Це переважно липовий гай, обнесений дерев’яним парканом, посередині якого височіє, наче казарма, велика триповерхова будівля (архиєрейська келія). Невдовзі від неї, між деревами, — альтанка з дзвонами, а в іншому боці, теж поміж дерев, — чотири вулики, оздоблені у вигляді надгробків. Усюди пустка й смуток, фізичне тління і моральний застій на всьому відчуваються. Неприємно. Прийшовши на квартиру, я на сон грядущий прочитав «Рассказ маркера» граф[а] Толстого. Підроблена простота цього оповідання надто очевидна. /113/
1 жовтня
Бруд, туман, сльота та інша атмосферна гидота, через що я запропонував сеанс панові Грасу, зятю М.А. Брилкіна. Сеанс на середині перервав прихід пана Лапи та пана Гартвіга. Перший — бравий і люб’язний гвардійський полковник і поліцмейстер. Другий — не бравий, але не менш люб’язний поліцейський медик. Обидва поляки чи литвини, і обидва не говорять польською. Гартвіг, дякувати йому, без жодної формальності визнав мене хворим на якусь затяжну недугу, а чемний пан Лапа засвідчив дійсність цієї удаваної хвороби, і після взаємних нецеремонностей ми розпрощалися. Завдяки цьому візиту я вже уявляю собі своє повернення в Оренбург сумнівним.
Від сьогодні тут починаються вистави, і після обіду М.А. Брилкін запросив мене до своєї ложі. Давали народну сентиментально-патріотичну драму Потєхіна «Суд людський — не Божий». Драма — нісенітниця з подробицями. Пані Мочалова, незалежно від своєї слабкої, натягнутої ролі, мені сподобалася. У неї є рухи справжньої артистки. Пан Климовський, як і його роль, — солодкавий. Водевіль — «Коломенский нахлебник». Водевіль балаганний і виконаний відповідно до свого призначення. Маленький оркестр в антрактах прекрасно грав кілька номерів із «Дон Жуана» Моцарта, можливо, тому, що цей чарівний твір важко зіграти погано. Зала театру невелика, але оздоблена просто й зі смаком. Публіка, особливо жіноча, — вражаюче непоказна і небагатолюдна.
2 [жовтня]
Ранок ясний, тихий, з морозцем. Треба було вчора початий порт[рет] пана Граса сьогодні закінчувати, тож я взявся за роботу з наміром скоріше впоратися і піти до Печерського монастиря, щоб намалювати його. Але, на жаль, цей монастир мені не піддається. Закінчивши портрет, я ненароком, але щиро поснідав, приліг на хвильку перепочити — і проспав рівно до другої. Непростиме свинство! Ледве встиг я підвестися, як увійшов М.А. Брилкін і запропонував мені прогулятися з ним бульваром перед обідом. Там ми зустріли якогось пана Якобі. М[икола] А[лександрович] представив мене цьому панові. Він запросив нас обідати, і ми погодилися. Пан Якобі — один із нижньогородських аристократів, дуже люб’язний, доволі дотепний ліберал і ще й шанувальник живопису. Показав мені свій альбом, ні/114/чим особливим не примітний, і картину — погано освітлену, але з великими достоїнствами, що зображує якогось молодого святого в молитві; вираз обличчя чудовий. Господар запевняє, що ця цінність належить пензлю Гверчіно, а мені вона більше схожа на добру копію з Домінікіно Цампієрі. Але я свого міркування господареві не сказав, бо з досвіду знаю, як важко заперечувати знавцям живопису. Прощаючись, він узяв із нас слово бути завтра ввечері в клубі на виборах старшин, де пообіцяв познайомити мене зі своїми товаришами й пригостити музикою. Я не проти й музики, й знайомств, особливо знайомств. Мені потрібна оплачувана робота, інакше знову доведеться звертатися по святі фінанси до мого щирого М. Лазаревського. Спробую уникнути цієї потреби.
3 [жовтня]
Росіяни, в тому числі й нижньогородці, багато чого запозичили у європейців, зокрема й слово «клуб». Але це слово зовсім не до лиця російській людині. Їм краще було б позичити подібне слово, що, певно, є в китайській мові, та взяти його у китайців чи японців, якщо вони відкинули своє рідне слово «посиденьки», яке напрочуд влучно передає суть дворянських зібрань. У європейців клуб має важливе політичне значення, а в російських дворян це навіть не мирська сходка, а просто посиденьки. Збираються, щоб посидіти за ломберними столами, помовчати, поїсти, випити, а якщо трапиться нагода, то й по пиці один одному надавати.
Після виборів старшин люб’язний пан Якобі представив мене своїм товаришам, серед яких були генерал Веймарн і пан Кудлай (поліцмейстер № 2). Генерал Веймарн примітний тим, що він не схожий на російського генерала, а взагалі — на чудову просту людину, а пан Кудлай, окрім того, що не схожий на поліцмейстера, як і його товариш Лапа, цікавий тим, що він друг і далекий родич мого незабутнього друга й товариша покійного Петра Степановича Петровського. Багато чого він розворушив у моїй душі своїми живими спогадами про чудові минулі дні. Ми з ним так захопилися минулим, що й не помітили, як теперішні посиденьки закінчилися. Наостанок порадили написати братові мого покійного друга, Павлу Степановичу Петровському, щоб він, відклавши всі клопоти, /115/ приїхав до нас у Нижній Новгород. І, якщо можливо, захопив із собою й мого щирого Михайла Лазаревського.
4 [жовтня]
До дванадцятої години поводився чемно. Не закінчивши портрет Аделіди Олексіївни Брилкіної, я попросив у Миколи Олександровича Брилкіна екіпаж із наміром здійснити візити ввічливості. Повернувшись додому, за допомогою Павла Абрамовича Овсяннікова вирядився, як першорядний франт, і почав свою візитацію з пана Веймара. Пан Веймар уперше показався мені в домашній обстановці — людиною акуратною, але без чванства. Ми розмовляли про те, що шляхи сполучення в Росії більш ніж огидні: наприклад, 1843 року в Чернігові на базарі продавали борошно по 20 копійок сріблом за пуд, а в містечку Гомелі те саме борошно — по 1 срібному рублю за пуд. Погомонівши про шляхи сполучення, ми злегка торкнулися й військового стану — одним словом, цілковито огидного, що, звісно, не підлягає жодному сумніву. Завершивши наше взаємне люб’язне спілкування таким висновком про військове становище, я попрощався з паном генералом і поїхав до доктора Гартвіга.
5 [жовтня]
Михайло — хороший слуга, але в секретарі не придатний, малограмотний. Я хотів, за прикладом Юлія Цезаря, і працювати, тобто малювати, і диктувати, але мені не вдалося ані те, ані інше. За двома зайцями поженешся — жодного не впіймаєш. Прислів’я дуже слушне. Не знаю, чи вмів Юлій Цезар малювати? А от диктувати, кажуть, він міг одночасно листи на п’ять цілком різних тем — у що я майже не вірю. Але не про те мова, а про те, що в мене й сьогодні ще тремтить правиця від позавчорашніх п’яних жартів, і вчора я лише робив вигляд, що нібито малюю, а насправді й фон не міг зафарбувати. Так тільки, аби-що.
Ми зупинилися на тому, як я приїхав до доктора Гартвіга.
6 [жовтня]
Учора я тільки встиг умочити перо в чорнило, щоб описати свій візит до доктора Гартвіга і перейти до нецеремонного візиту пана Кудлая, як двері з шумом розчинилися, й до кімнати увійшов сам Кудлай. Звісно, я відклав умочене в чорнило перо, зустрів дорогого світського гостя в самих підштаниках і після поцілунків ми спершу завели звичну порожню розмову, а потім перейшли до спогадів про Петербург, покійного Петровського та великого Брюллова. Наші спогади перервав прихід слуги від М.А. Брилкіна з пропозицією обіду. Я провів свого гостя, одягнувся і вирушив до М[иколи] О[лександровича] обідати. Після обіду жвава мамзель Анхен Шауббе запропонувала супроводити її до театру. Я із задоволенням прийняв її пропозицію і вдруге слухав му/116/зику Моцарта з «Дон Жуана» та вперше побачив драму Коцебу «Син любові», про існування якої знав лише з чуток. Драма моїй жвавій супутниці дуже сподобалася як твір Коцебу, а мені, на жах моєї дами, теж сподобалася, але не зовсім. За це я й отримав з усміхнених вуст захопленої німкені прізвисько грубого варвара, нездатного співчувати нічому прекрасному та моральному. Роль Амалії, дочки барона, виконувала артистка московського т[еат]ру пані Васильєва — природно й благородно, а решта, окрім пана Платонова (роль барона), — як на лубку. Після драми була «Плутанина»; за місцевими мірками добре, а на мою думку — теж лубок.