Малював би портрети — за гроші немає з кого, а даром працювати соромно. Треба щось придумати для різноманіття. А що — не знаю.
Поринувши в це мудре розмірковування чи вигадування, я випадково натрапив на дім Якобі. Зайшов, пообідав, а після обіду пішов у вітальню на чай до стареньких — тобто madame Якобі та її невтомно говіркої сестриці. Серед різних, на її думку, надзвичайно цікавих пригод її швидкоплинної юності вона розповіла мені про Лабзіна — того самого конференц-секретаря Академії мистецтв, який запропонував Іллю Байкова, царського кучера, обрати в почесні члени Академії, бо він, мовляв, ближчий до Аракчеєва, ніж сам Аракчеєв до государя. За цю дотепність Аракчеєв заслaв його в Симбірськ, де він і помер на руках моєї поважної співрозмовниці. Мені було приємно почути, що цей визначний містик-масон до самої могили зберіг незалежність думки та християнську незлобливість.
Після Лабзіна мова перейшла на І.А. Анненкова, і з розповіді моїх співрозмовниць я дізнався, що подія, так зворушливо описана Герценом у своїх спогадах про Івашева, трапилася з дружиною І.А. Анненкова, яка колись була гувернанткою, мадемуазель Поль.
Вона й досі жива. Старенькі пообіцяли познайомити мене з цією достойною жінкою. Не знаю, чи скоро мені випаде щастя побачити цю безпрецедентну святу героїню.
Дюма, здається, написав сентиментальний роман на цю богатирську тему.
З приводу портрета М.О. Дорохової та її вихованки Ніночки, яких я нещодавно малював, старенькі розповіли, що мати Ніночки — проста якутка, яка й досі жива в Ялуторовську, а батько, пан Пущин, служить десь на помітній посаді в Москві та одружився з багатою вдовою, некою madame Коцебу, власне для того, щоб гідно й пристойно виховати свою Ніночку. Огидний батько.
7 [листопада]
Нещодавно, проходячи через Кремль, я бачив велику юрбу мужиків з непокритими головами перед губернаторським палацом. Видовище це здалося мені чимось незвичним, і до сьогоднішнього дня я не міг дізнатися, в чому річ, а сьогодні Овсянніков розповів мені, в чому була справа.
Селяни поміщика Демидова — того самого мерзотника, якого я знав у Гатчині кирасирським юнкером у 1837 році і який тоді не заплатив мені грошей за портрет своєї нареченої, — тепер, розорившись до краю, живе у своєму селі та грабує селян. Кроткі мужички, замість того щоб просто повісити свого грабіжника, прийшли до губернатора просити управи, а губернатор, не будучи дурнем, наказав їх висікти за те, що вони шукали управи у вищого начальства, тобто почали не зі становим.
Цікаво знати, що буде далі. /127/
8 [листопада]
Малював сьогодні до обіду портрети м[есьє] та м[адам] Якобі, а ввечері пішов до Веймарна; у нього сьогодні полкове свято і, отже, гулянка. Зайшовши до першої кімнати, я зовсім розгубився: мене вразив натовп військових. Цих поважних панів я давно вже, слава Богу, не зустрічав. Особливо один із них так живо нагадав мені своєю товстою телячою фізіономією капітана Косарєва, що я ледь не став струнко і не вигукнув: «Бажаю здоров’я, ваше благородіє!» З цього огидного стану мене вивів сам гостинний господар, запросивши до вітальні; серед інших гостей там я зустрів І.А. Анненкова і протягом усього вечора з ним не розлучався.
9 [листопада]
Закінчив портрети Якобі.
10 [листопада]
Отримав від Куліша книги: «Записки о Южной Руси», два томи, та «Чорну раду». Який милий оригінал має бути цей пан Жемчужников. Як би я був щасливий побачити людину, яка так щиро, без удаваності полюбила мою милу рідну мову та мою прекрасну бідну батьківщину.
11 [листопада]
Сьогодні в мене день великий, урочистий, радісний. Я отримав листа від моєї святої заступниці, графині Н.І. Толстої, — дружній, родинний лист. За що вона мене удостоює цього незбагненного щастя? І чим я віддячу їй за це несподіване світле, сердечне свято? Сльози радості й щира молитва — єдина твоя нагорода, моя благородна, моя свята заступнице.
Вона радить мені написати графу Ф.П. Толстому листа й просити його клопотання про дозвіл мені з’явитися в столиці. Це була й моя перша думка, але мені було соромно турбувати старого. А тепер я остаточно вирішуюся. Ще просить вона передати уклін В.І. Далю — від неї самої та від якогось пана Жадовського. З Далем я тут не бачився, хоча раніше й був знайомий, і тепер доведеться розводити руками. І по заслузі.
12 [листопада]
Відповівши на лист моєї святої заступниці, причепурився і вирушив до В.І. Даля. Але чомусь, не знаю чому, пройшов повз його квартиру та зайшов до ад’ютанта місцевого військового губернатора, князя Володимира Федоровича Голицина — дуже милого молодого чоловіка, пораненого під Севастополем. Слідом за мною зайшла до нього його сестра /128/ — чорноброве, миле, замріяне створіння. Про що сумує, про що думає ця ледь розквітла сантолієвa квітка?
Від князя я зайшов до його шурина Олександра Петровича Варенцова, пообідав, послухав механічної музики і пішов у театр. Усе було пристойно, крім пані Васильєвої. Вона, бідолаха, думала вразити глядачів своїм фанданго й зовсім не вдягла панталонів. Яке варварське розуміння мистецтва! Пан Климовський у ролі Філіпа IV був чудовий, одягнений елегантно й точно відповідно до портрета цього іспанського монарха. А загалом драма «Мати іспанка» — так собі, пересічна п’єса.
13 [листопада]
Сьогодні написав, а завтра надішлю прохального листа графу Ф.П. Толстому. Прошу його звернутися до кого слід, щоб дозволили мені жити в Петербурзі й відвідувати заняття Академії. Лист, здається, вийшов вдалим. Овсянніков каже, що за потреби я міг би зайняти чільне місце серед «прохачів». Побачимо, чи пожнемо бажані плоди від цього хитромудрого твору.
Того ж дня написав листа М.С. Щепкіну. Прошу зустрічі з ним десь у сільській місцевості поблизу Москви. Як би я зрадів побачити цього славетного артиста-ветерана.
14 [листопада]
Почав портрет м[адам] Варенцової. Кремезна, кавалергард-мадам. Жодної жіночності, навіть найзвичайнішого кокетства.
15 [листопада]
Отримав листа від мого милого Броніслава. Скаржиться, що його батько занедужав, і рекомендує мені якусь свою приятельку — Олену Скірмонд, шанувальницю витончених мистецтв, мрійницю й загалом жінку ексцентричну. Це теж не дуже добре. Але все ж краще, ніж моя нова знайома м[адам] Варенцова; правда, вона також жінка ексцентрична, але зосередилася не на поезії чи витончених мистецтвах, а на стайні та псарні. А може, й це свого роду поезія.
16 [листопада]
Закінчив портрет своєї відчайдушної амазонки і почав її миле чадо. Хлопчик років п’яти, розпещений, майбутній собаківник, камер-юнкер і взагалі дрянна людина.
17 [листопада]
Наніс візит В.І. Далю — і добре зробив, що нарешті наважився. Він прийняв мене дуже привітно, розпитував про своїх оренбурзьких знайомих, яких я не бачив із 1850 року, і насамкінець запросив заходити до нього просто, як до давнього приятеля. Не промину скористатися такою милою пропозицією, тим більше, що мої нижньогородські знайомі потроху почали ставати нудними.
18 [листопада]
Після невдалого, млявого сеансу в м[адам] Варенцової зайшов я до її хворого брата, князя Голицина, і застав у нього його молодшу милу, замріяну сестру. Враження від невдалого сеансу наче вітром розвіяло. Помилувавшись цим лагідним створінням, я цілий день був щасливий. Який животворний, чудовий вплив краси на душу людини!
19 [листопада]
На загальну велику радість сьогодні я нарешті закінчив портрет гусароподібної м[адам] Варенцової та її майбутнього собаківника-сина. Вона надзвичайно задоволена портретом, бо він схожий на якусь кокетливу німфу в амазонці з батогом, а я ще більше задоволений, що нарешті розв’язався з цією незграбною Бобеліною.
26 [листопада]
Я вже хотів зовсім покинути свій монотонний журнал, але сьогодні сталося те, чого зі мною раніше ніколи не бувало. Шрейдерс, Кадинський і Фрейліх попросили мене намалювати їхні портрети і запропонували гроші наперед. Я ніколи не брав грошей наперед за роботу, а сьогодні взяв і, добре підкріпившись горілкою, подався до чарівного сімейства м[адам] Гільде, де й заночував. І там у мене вкрали гроші — 125 рублів. І по заслузі: не бери наперед незароблених грошей. Вранці приходжу додому — інше горе: вночі приїжджав Федір Лазаревський. Був у Даля, посилав шукати мене по всьому місту, і, звісно, не знайшли. І тепер його картка лежить у мене на столі, як страшний докір сумлінню.
27 [листопада]
Волі чи неволі сьогодні я мусив обідати в Даля і вигадувати надзвичайну пригоду, що трапилася зі мною минулої ночі. Але замість вигадливої брехні я сказав брехню лаконічну: заявив, що їздив у Балахну з Брилкіним, так, для власного задоволення — і тим завершив справу.
28 [листопада]
Мені стало шкода незароблених грошей. У такому роздратуванні вирушив я до Кудлая просити поліцейської допомоги в моєму горі. Кудлай сам хворий, не може вийти з квартири, але пообіцяв завтра прислати одного зі своїх помічників — якогось відомого майстра. Подивимось, чи сотворить чудо згаданий майстер. /130/
29 [листопада]
Сьогодні зранку, в очікуванні поліцейського майстра, я написав М. Лазаревському листа й щодо фатальної ночі повторив йому ту ж саму брехню, що й В.І. Далю. Одна брехня тягне за собою іншу — це в порядку речей.
Близько першої години з’явився до мене майстер, я розповів йому, у чому справа, і пообіцяв за труди 25 рублів. Але, на жаль, попри всі його старання, результату не було. Що з воза впало — те пропало. Отже, про цей неприємний анекдот і думати більше нічого. Так я й зробив. Пішов до Шрейдерса обідати, з досади ледь знову не впився. Після обіду зайшов до тієї ж підступної мадам Гільде (яке християнське незлоб’я!), трохи відпочив у її чарівному сімействі й о сьомій вечора пішов до князя Голицина. У Голицина зустрів я «левів» місцевої сцени — акторів Климовського і Владимирова. Балакучі й, може, непогані хлопці.
Князь прочитав нам своє «Враження після бою». Не надто вражаюче враження. Після цього мова зайшла про переклади Курочкіна з Беранже. І я прочитав їм напам’ять не переклад, а власний твір.