Він повідомив мені, що на моє ім’я надійшов офіційний папір до місцевого військового губернатора від коман/121/дира Оренбурзького Окремого корпусу. Щоб прочитати цей документ, ми зайшли до губернаторської канцелярії до правителя канцелярії, наймилішої людини — Андрія Кириловича Кадинського. У папері йшлося про те, що мені заборонено в’їзд до обох столиць і що я перебуваю під таємним наглядом поліції. Ото свобода! Собака на прив’язі. Це значить, що дякувати, в[аша] в[еличносте], немає за що.
Що ж я тепер робитиму без моєї Академії? Без моєї улюбленої акватинти, про яку я так солодко й довго мріяв. Що я робитиму? Звернутися знову до моєї святої заступниці графині Настасії Іванівни Толстої? Совісно. Почекаю до завтра. Пораджуся з моїми щирими друзями — П.А. Овсянніковим і М.А. Брилкіним. Вони люди добрі, сердечні та розумні. Вони підкажуть мені, що робити в цій безвихідній ситуації.
24 [жовтня]
Сьогодні ми вирішили так: залишитися мені тут на невизначений час, під приводом удаваної хвороби, а тим часом написати графу Ф.П. Толстому і просити його клопотання про дозвіл жити в Петербурзі хоча б два роки. За два роки, з Божою поміччю, я встигну зробити початкові спроби в моїй улюбленій акватинті.
25 [жовтня]
Продовжую по складах читати й виправляти «Матроса» та лаяти безграмотного переписувача — пияка прапорщика Нагаєва. Читаючи по складах свій твір, природно, я не можу стежити за побудовою фраз. Переконався лише в одному: назву цього оповідання обов’язково треба змінити. Поки не вигадаю моєму «Матросу» іншої, більш пристойної назви, зватиму його так: «Прогулянка з користю і не без моралі».
26 [жовтня]
Зайшов до Варенцова й узяв у нього для читання два номери — 2 і 3 — «Русской беседы». В епілозі до «Чорної ради» П.О. Куліш, говорячи про Гоголя, Квітку та про мене грішного, називає мене великим самобутнім народним поетом. Чи не з дружби це?
У другому номері «Русской беседы» я з насолодою прочитав тристрофний вірш Ф. Тютчева:
Эти бедные селенья,
Эта скудная природа —
Край родной долготерпенья,
Край ты русского народа! /122/
Не поймет и не заметит
Гордый взор иноплеменный,
Что скользит и тайно светит
В наготе твоей смиренной.
Удрученный ношей крестной,
Всю тебя, земля родная,
В рабском виде Царь Небесный
Исходил, благословляя.
27 [жовтня]
Кілька днів поспіль стоїть гарна ясна погода, і сьогодні я не втерпів — пішов на вулицю малювати. Я намалював церкву пророка Іллі з частиною Кремля на другому плані. Церкву пророка Іллі збудовано 1506 року на згадку про вогняну стрілянину, що врятувала Нижній від татар і ногайців.
28 [жовтня]
Сьогодні погода теж майже дозволила мені вийти на вулицю з олівцем. Намалював якось-не-якось церкву Миколи за Почайною, збудовану 1372 року. Ймовірно, теж на відзначення якогось кровопролиття. Дорогою зайшов до мого люб’язного лікаря Гартвіга, застав його вдома, поснідав, випив чудової вишнівки власного приготування й у старому, подертих обкладинках нижньогородському адрес-календарі прочитав, що в Княгининському повіті Н[ижегородської] губернії, в селі Вельдеманові, у травні 1605 року від селянина Міни та його дружини Мар’яни народився знаменитий патріарх Никон.
29 [жовтня]
Ходив до Трубецького, дуже милого князя-людини, та не застав його вдома.
Обідав у М.К. Якобі, а після обіду в театрі слухав, між іншим, увертюру з «Роберта» Мейєрбера в антракті якоїсь кривавої драми. Хіба можливо двадцятиінструментним, ще й напідпитку, оркестром виконати будь-яку увертюру? А тим паче увертюру з «Роберта» Мейєрбера? Прости їм, бо не відають, що творять. Наприкінці кривавої драми половина ламп у залі згасла, і цим закінчилася розкішна вистава.
30 [жовтня]
Скориставшись гарною погодою, я здійснив прогулянку навколо міста — з насолодою і не без користі. На завершення намалював Благовіщенський монастир. Стара будівля, спотворена новими прибудовами. Головна церква, дзвіниця не зовсім уціліли від /123/ варварського оновлення. Лише дві башти над трапезною лишилися недоторканими. І які ж вони красуні! Наче дві юні, прекрасні, чисті дівчини граційно підняли свої голівки до Подателя добра й краси та, здається, дякують Йому за те, що Він захистив їх від руки новітнього архітектора. Прекрасне, ненаглядне творіння!
Благовіщенський монастир засновано у XIV столітті святим Олексієм митрополитом. До цього часу належать і чудові башти. Соборну церкву монастиря збудовано 1649 року. Розташування монастиря — чарівне.
31 [жовтня]
Сьогодні нарешті дочитав свого «Матроса». Він здався мені надто розтягнутим. Може, тому, що я читав його по складах. Прочитаю ще раз у новому примірнику, і якщо він виявиться придатним, то надішлю його М.С. Щепкіну — хай уже там приступить його куди схоче.
Увечері І.П. Грас познайомив мене з Марією Олександрівною Дороховою, директрисою місцевого інституту. Піднесена, симпатична жінка! Незважаючи на свою аристократичну гнилу породу, в ній стільки збереглося простого, незалежного людського почуття, зовнішньої сили та гідності, що я мимоволі порівняв її із зображенням Свободи Барб’є (у «Собачому бенкеті»). Вона ще живо нагадала мені своєю уривчастою прямою мовою, жестами та взагалі зовнішністю мою незабутню подругу — княжну Варвару Миколаївну Репніну. О, якби більше було подібних жінок-матерів, то лакейсько-боярський стан у нас швидко перевівся б.
1 листопада
Малював портрет М.О. Дорохової, і після вдалого сеансу дорогою зайшов до Шрейдерса, зустрів там наймилішого М.І. Попова й люб’язного П.В. Лапу. Випив із гарними людьми чарку горілки, залишився обідати з гарними людьми і за обідом із гарними людьми ледь не впився, як Селіфан. Шрейдерс лишав мене в себе відпочити після обіду, але я відмовився й пішов до madame Гільде, де й кинув якір на ніч.
2 [листопада]
Повертаючись додому з благополучної ночівлі, зайшов я попрощатися до Варенцова. Сьогодні він їде до Петербурга. Я мав намір передати з ним у Москву свого «Матроса», але мій переписувач теж загул з добрими людьми, і рукопис затримався. Прикро. Доведеться чекати Овсяннікова. Коли ж я позбудуся цього нестерпного «Матроса»? /124/
Прийшовши додому і від нічого робити розгорнув січневу книжку «О[течественных] з[аписок]» — і яка насолода випадково трапилася мені на очі. Це вірш без назви З. Тур.
Під час сутінків, коли поля й ліс
Стоять, окутані напівпрозорою імлою,
Із повітряних східців темніючих небес
Спускається на землю, немов невидимка,
Струнка богиня із задумливим лицем.
Імені для неї немає. Вона полохливіша за мрію;
Печальний погляд горить привітним вогнем,
А на щоках помітні сльози.
З кошиком квітів, з усмішкою на устах,
Вона нишком вулицями проходить,
І озирається на гомінких майданах,
І біля палаців полохливо бродить.
Та, побачивши у вікні під дахом
Самотню свічку, що горить і мерехтить,
Де юнак, себе й усіх давно забувши,
Сидить, у мріях гарячий вірш повторюючи,
Вона туди злетить і, засяявши, увійде
У бідне житло, мов мати до рідного сина,
І сяде поруч нього, і щастя розіллє,
І висипле над ним кошик квітів.
3 [листопада]
Сьогодні неділя, і я, як порядна людина, причепурився та вийшов із дому з наміром відвідати моїх добрих знайомих. Зайшов спершу до містера Гранда — англійця від волоска до нігтя. У нього я вперше побачив твори Гоголя, видані моїм другом П. Кулішем. Мій друг трохи перебрав: видання вийшло дещо простуватим, а особливо портрет автора настільки невдалий, що я дивуюся, як знаменитий Йордан погодився підписати під ним своє прославлене ім’я.
У нього ж, у Гранда, я вперше побачив і «Полярную звезду» Іскандера за 1856 рік, другий том. Обкладинка, тобто портрети перших наших апостолів-мучеників, так важко й сумно вразила мене, що й досі не можу позбутися цього гнітючого враження. Як би добре було викарбувати медаль на пам’ять цього ганебного випадку: з одного боку — портрети цих великомучеників з написом «Перші російські благовісники свободи», а на другому — портрет незабутнього Тормоза з написом «Не перший російський коронований кат». /125/
4 [листопада]
Сьогодні закінчив портрети М.О. Дорохової та її вихованки Ніни, позашлюбної дочки Пущина, одного з декабристів. Надзвичайно миле й жваве створіння. Але мені якось стає сумно, коли дивлюся на позашлюбних дітей. Я нікому, а надто захисникові свободи, не вибачаю цієї безнравственної незалежності, що так міцно обплутує цих бідолашних дітей. Це простимо хіба що якомусь забубенному гусару, бо він лише гусар, але аж ніяк не людина. Чи якому-небудь поміщикові-собачнику, бо він собачник і тільки. Але декабристові, що ніс свій хрест у пустельну Сибір в ім’я людської свободи, така незалежність непростима. Якщо він не спромігся піднятися над звичайною людиною, то й не повинен принижувати себе перед нею.
5 [листопада]
Сьогодні остаточно провів Варенцова до Петербурга і цього ж дня через нього отримав листа від Костомарова із Саратова. Учений дивак пише, що марно чекав мене два тижні в Петербурзі й не захотів зробити сто верст гаком, аби відвідати мене в Нижньому. А скільки б радості він приніс своїм несподіваним приїздом! Нічого не повідомляє мені про свій зір і загалом про здоров’я.
6 [листопада]
Написав листа Костомарову та моїм астраханським землякам-друзям. Хоч погода й не зовсім сприятлива, я все ж вирушив на вулицю. Від певного часу, чого раніше не бувало, мені подобається вуличне життя, хоча нижньогородська публіка навіть у сонячний недільний день не з’являється на вулиці, і Велика Покровка, місцевий Невський проспект, постійно нагадує одноманітний довгий карантин. А я все ж люблю пройтися годину-дві вздовж цього пустельного «карантину». Звідки ж ця безглузда любов до вулиці? Після десятирічної перерви я раптом накинувся на книги, переїв і тепер потерпаю від «несварення в шлунку». Іншої причини цього гнітючого морального бездіяння я не знаю. Малювати нічого путнього не можу — нічого не спадає на думку, та й приміщення моє цьому не сприяє.