Закінчивши цю статтю, сіли до вечері, приготованої з останніх запасів. Повечеряли, розуміється, востаннє в кают-компанії. Випили останній херес, мадеру і, здається, шампанське, склали проєкт завтрашнього обіду в Нижньому Новеграді й розійшлися спати. Добре. На світанку «К[нязь] Пожарський» підняв якір, свиснув, пирхнув і весело захлопав своїми величезними колесами. Добре. Береги швидко змінюють свої контури. Пролітаємо повз гарне за розташуванням село Зіменки поміщика Дадьянова, знамените через таку подію. Минулого літа, коли доспіло жито і пшениця, мужиків вигнали жати, а вони, щоб закінчити панщину за один раз, підпалили його з усіх боків при сприятливому вітрі. Шкода, що ярі не встигли, а то й їх би одним разом закінчили. Втішна подія. Так ось, летимо ми щодуху повз це знамените село. Як раптом ліве колесо перестало крутитися, і з «К[нязя] Пожарського»-дельфіна зробилася черепаха. «Що сталося?» — пролунав загальний голос. «Шатун луснув!» — пролунав у відповідь самотній голос машиніста. Я зрозумів, що раніше вечора ми не будемо в Нижньому Новеграді, тобто раніше вечора не будемо обідати; збагнувши це, я пішов у капітанську каюту, випив добру чарку лимонівки, закусив рештками новопетровської шинки, взяв якусь газету, ліг та й заснув собі з Богом. Прокидаюся, а наш «К[нязь] Пожарський» стоїть собі, теж з Богом, на Телячому броді. Собачий брід якось-не-якось переповз, а Телячий став непосильним. Що робити? Паузитися, тобто перевантажуватися. Пауза ця триває й досі, тобто до першої години ночі. А мандрівниці й мандрівники перебиваються натще в єралаш у чеканні нижегородського обіду.
20 [вересня]
Пауза тривала за північ. На світанку «К[нязь] Пожарський» підняв якір і, наче підстрелений орел, захлопав одним своїм колесом. Зійшло сонце й освітилися чарівні околиці Нижнього Новеграда. Я хотів був хоч щось начерти, але /108/ на жаль, тремтіння палуби при одному колесі ще відчутніше, а сірі вологі хмарки не забарилися закрити животворне світило й затягти прозорим сірим туманом живу декорацію. Декорація від туману стала ще чарівнішою, але малювати її рішуче неможливо: небесні хмарки, вічні мандрівниці, пустили з себе таку гидоту, що я вкрився в капітанській каюті й узявся до своїх чумайданів (торб).
Об одинадцятій годині ранку «К[нязь] Пожарський» кинув якір навпроти Нижнього Новогорода. Хмарки розійшлися, й сонечко привітно освітили місто та його чудові околиці. Я вийшов на берег і без допомоги візника, повз красуню XVII століття, церкву св. Георгія, піднявся на гору. Зайшов у гімназію до Бобржицкого, колишнього студента Київського університету; не заставши його вдома, я пішов у Кремль. Новий собор — огидна будівля. Це величезна квадратна ступа з п’ятьма короткими товкачами. Невже це справа рук Константина Тона? Неймовірно. Скоріше це творіння самого незабутнього Тормоза. Далі. Приношення вдячного потомства громадянину Мініну й кн. Пожарському. Копійчане, ганьбяче невдячне потомство приношення! Втішно, що цей дешевий обеліск уже тріснув.
З Кремля зайшов я знову до Бобржицкого й знову не застав його вдома. З гімназії пішов я шукати на Покровській вулиці будинок Сверчкова, квартиру А.А. Сапожникова. Знайшов. І тільки-но встиг привітати з тимчасовим новосіллям господиню, господаря й узагалі супутниць та супутників, як з’являється Микола Олександрович Брилкін (головний керівник компанії пароплавства «Меркурій») і потай від інших повідомляє спершу господареві, а потім мені, що він має особливе розпорядження поліцмейстера дати йому знати про мій приїзд до міста. Я хоч і бувалий, але така несподіванка мене збентежила. Поснідавши абияк, я вирушив на пароплав, подякував своєму доброму другові капітанові за його люб’язність, узяв свій паспорт і передав його разом із речами М.О. Брилкіну. Заспокоївшись трохи, я втретє пішов до Бобржицкого й цього разу застав його вдома з широко розкритими обіймами. О восьмій вечора я вирушив до М.О. Брилкіна, провів у нього години дві у дружній бесіді, узяв у нього для читання «Голоси з Росії», лондонське видання, і вирушив до Павла Абрамовича Овсянникова на свою тимчасову квартиру.
21 [вересня]
Добрі мої нові друзі, М. А. Брилкін і П. А. Овсянников, порадили мені прикинутися хворим, аби уникнути подорожі, можливо, по етапах, до Оренбурга за отриманням указу про відставку. Я вирішив, що не гріх підлість відвернути лицемірством, і вдав, що занедужав. До першої години лежав, читав "Голоса из России" і чекав на медика та поліцмейстера. А в першу годину махнув рукою і пішов до Сапожникових. Після обіду провів моїх добрих, милих супутників і супутниць до поштової контори та попрощався з ними. Вони в поштових каретах вирушили до Москви. Коли я знову побачуся з вами, найпрекрасніші люди? Просив Комаровського й Явленського поцілувати в Москві мого старого друга М. С. Щепкіна, а Сапожникова — в Петербурзі поцілувати мою святу заступницю графиню Н. І. Толсту. Ось тобі й Москва! Ось тобі й Петербург! І театр, і Академія, і Ермітаж, і солодкі дружні обійми земляків, друзів моїх Лазаревського та Гулака-Артемовського! Прокляття вам, корпусні та інші командири, мої безкарні мучителі! Огидно! Нелюдяно! Вкрай огидно!
О 7 годині вечора зайшов я до М. А. Брилкіна, зустрів у нього Овсянникова і Кішкіна та щирою дружньою бесідою заглушив крик так раптово, так підло й брудно ураженого серця. Якби не ці добрі люди, мені б тепер довелося сидіти за ґратами й чекати указу про відставку або просто кинутися в обійми красуні Волги. Останнє, здається, було б легше.
22 [вересня]
Сьогодні, як і вчора, погода кепська — сльота й мерзота. Вийти на вулицю неможливо. З-за стіни Кремля показує собор свої потворні «товкачи» з ріпоподібними верхівками, і більше нічого з моєї квартири не видно. Нудьга. Лікаря та поліцмейстера чекав, як і вчора, та, не дочекавшись, пішов до М. А. Брилкіна обідати. Після обіду, як і до нього, лежав і читав "Богдана Хмельницького" Костомарова. Чудова книга, що цілком передає образ цього геніального бунтаря. Повчальна, змістовна книга! Історична література значно просунулася вперед за останнє десятиліття. Вона висвітлила подробиці, закопчені димом фіміаму, що його старанно кадили перед порфірородними ідолами.
23 [вересня]
Погода й далі погана. Я весь час лежу й читаю Зіновія Богдана. Прекрасна, сучасна книга! Від нічого робити сьогодні намалював портрет В. В. Кішкіна — вийшло задовільно. Обідав, як звичайно, у М. А. Брилкіна, і, як звичайно, після обіду читав і спав.
24 [вересня]
М. А. Брилкін їздив у Балахну з містером Стремом, американським інженером, подивитися на пароплав і баржі, що будуються там для компанії "Меркурій". Від нічого робити й я напросився супроводжувати їх. Чепурний, новенький пароплав "Лоцман" опівдні підняв якір і повіз нас угору Волгою. З різними зупинками о 5-й годині вечора ми нарешті пристали до Балахни. Ледь встиг я видертися на купу колод і глянути на цю матір незліченних мальовничих розшив, як інспекція закінчилася, і я пішов на "Лоцмана".
Із розповідей дізнався, що Балахна — одна з головних верфей на берегах Волги, те саме, що на Оці Дєдново, де голландські майстри збудували перший російський корабель "Орел". Близько десятої години вечора повернулися в Нижній, повечеряли чи то пообідали — і розійшлися спати.
25 [вересня]
Ранок був хоч і похмурий, але без вітру й дощу. Скориставшись цією тьмяною погодою, я з ґанку своєї квартири замалював верхівку церкви св. Георгія. Хоч щось та зробив.
26 [вересня]
Знову дощ, знову сльота. Справжнє безвихідне становище. Старовинні нижньогородські церкви мене просто зачарували. Вони такі милі, так гармонійно строкаті, а гидка погода не дає мені їх малювати. Сьогодні, однак, я перехитрив уперту погоду. Рано-вранці пішов у трактир, замовив чаю й намалював із вікна Благовіщенський собор. Найдавніша в Нижньому церква. Треба буде дізнатися час її зведення. Але в кого? До п’яних кошлатих жерців звертатися не хочу, а більше ні до кого. Нижній Новгород у багатьох відношеннях цікавий, але не має друкованого путівника. Дико! По-татарськи дико!
27 [вересня]
Проходячи повз церкву святого Георгія й побачивши, що двері відчинені, я зайшов у притвор і в жаху зупинився. Мене вразило якесь потворне чудовисько, намальоване на трьохаршинній круглій дошці. Спершу я подумав, що це індійський Ману або Вішну заблукав у християнський храм поласувати ладаном і дерев’яною олією. Я хотів увійти до самої церкви, та двері відчинилися, і вийшла пишно, франтовито вбрана пані, вже не зовсім свіжа, і, обернувшись до намальованого чудовиська, тричі побожно й кокетливо перехрестилася та вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця! І, певно, блудниця. І вона ж не одна! Мільйони таких самих бездумних, спотворених ідолопоклонниць. Де ж християнки? Де християни? Де безтілесна ідея добра й чистоти? Швидше в шинку, ніж у цих спотворених звірячих капищах. У мене не вистачило духу перехреститися й зайти в церкву; з притвору я вийшов на вулицю, і моїм очам постала на темному тлі широкого лугу блискуча, граційно звивиста красуня Волга. Я зітхнув вільно, мимоволі перехрестився й пішов додому.
28 [вересня]
Намалював портрет мамзель Анген Шауббе — гувернантки Брилкіних, дуже милої молодої німкені, жвавої, наївної, справжнього хлопця в спідниці.
Прочитав комедію Островського "Доходное место". Не сподобалася. Багато зайвого, нічого не промовляючого. І загалом незграбно, особливо жінки — не природні. Незабаром її даватимуть на місцевій сцені. Треба буде подивитися.
Перед вечором поліція вимагала мене чомусь, але я не пішов.
29 [вересня]
Сонце сьогодні зійшло світле, веселе. Я пішов у Кремль і почав малювати соборну дзвіницю, але руки так змерзли, що я ледве міг зробити загальний ескіз. Скориставшись усмішкою осіннього дня, після сніданку я вирушив до Печерського монастиря з наміром замалювати цю мальовничу обитель.