Це усічена піраміда з портиками, поставлена нібито на тому самому місці, де стояв намет царя Лютого. Похмурий пам’ятник.
14 [вересня]
З нагоди прийняття нового вантажу наш пароплав простояв до 11-ї години ранку біля казанського берега. Користуючись цим рідкісним випадком і хоч похмурою, але не мокрою погодою, я вийшов на берег і зробив два ескізи: загальний вигляд Казані та вид на Волгу навпроти Казані й села Услон. Повертаючись на пароплав, купив я у гарненької перекупки солоного вареного ляща. І, прийшовши на пароплав, влаштував собі справжній плебейський бенкет. Окрім ляща й новопетровської шинки, завершив я свій бенкет головкою часнику з чорним хлібом і провоняв не лише капітанську світлицю, а й увесь "Князь Пожарський". Супутники мої тікали від мене, як чорт від ладану. Лише мила господиня та найдобріша її матуся Катерина Никифорівна Козаченко вирішили, що часник хоч і смердить, але не так нестерпно, щоб при зустрічі зі мною обов’язково затуляти ніс, і навіть більше — щоб довести панам, які не люблять часнику, що часник річ не лише не противна, але й приємна, пообіцяли замовити обід із часником і нагодувати хулителів. Милейша Катерина Никифорівна.
Навпроти міста Свиязька ми благополучно пройшли Василівський перекат (мілину) та зустріли пароплав "Адашев" тієї ж Меркуріївської компанії. Він буксував дві баржі з дровами й одну з них посадив на мілину. "Князь Пожарський" спробував стягнути її з мілини, але безуспішно, і, пройшовши кілька /100/ верст уперед, став на якір на ніч, остерігаючись сісти на В’язовському перекаті. Вище гирла Ками Волга помітно стала вужчою й мілкішою.
15 [вересня]
Я проспав рівно до дев’ятої години ранку. Слід думати, що це трапилося зі мною під глухий шум "Князя Пожарського", адже зі мною цього раніше не бувало, навіть під нетверезу руку. Це дивовижно довге спання закінчилося огидним сновидінням. Ніби Дубельт зі своїми помічниками (Попов і Дестрєм) у своєму затишному кабінеті перед палаючим каміном марно навертав мене на шлях істинний, погрожував тортурами й, насамкінець, плюнув і назвав мене виродком роду людського. Ледве встиг він промовити цей милий епітет, як з’явився в повному мундирі капітан Косарєв і зробив мені майже паличне зауваження за те, що я запізнився на навчання. Тим і закінчився цей ганебний сон. Мене розбудив гуркіт падіння якоря, тобто ланцюга, перед Ураковським перекатом.
Користуючись цією нетривалою стоянкою й довгим тихим переходом через цей Ураковський перекат, я намалював білим і чорним олівцем, досить вдало, портрет Михайла Петровича Комаровського, майбутнього капітана майбутнього пароплава А. Сапожникова, за те, що він подарував мені свої оксамитові теплі чоботи.
О 10-й годині вечора "Князь Пожарський" став на якір перед Грем’ячевським перекатом.
За вечерею Ніна Олександрівна наївно розповідала зміст "Дон Жуана" Байрона, який вона прочитала днями у французькому перекладі. І ще миліше й наївніше просила свого чоловіка навчити її англійської мови.
16 [вересня]
СОБАЧИЙ БЕНКЕТ
(З БАРБ’Є)
Коли зійшла зоря і страшний день багряний,
Народний день настав;
Коли гудів набат і крупний дощ свинцевий
По вулицях хльостав;
Коли Париж заревів, коли народ підвівся
І малий став великим;
Коли, у відповідь на гул старих гармат, грянув
Свободи гучний клик!
Звісно, не було там [видно] вправно зшитих
Мундира наших днів;
Там діяв натиск, лахміттям прикритий,
Заплямованих людей. /101/
Чернь брудною рукою там рушниці заряджала,
І закоптілим ротом
У пороховому димі там голота вигукувала:
"Єбена мати, помремо!"
А ці пестунчики в натягнутих рукавичках,
З батистовою білизною,
Жіночоподібні, в корсетах на підкладках,
Там були під рушницею?
Ні! Їх там не було, коли, все скидаючи
І крізь картеч мчачи,
Та чернь велика і голота та свята
До безсмертя неслась!
А ті паночки, боячись грому й блиску
І чуючи грізний рев,
Тремтіли десь далеко за завісою,
Присівши навпочіпки!
Їх не було видно, їх і в пам’яті не було
При загальній бійці там.
Бо, бачите, свобода не графиня
І не з модних дам,
Що, носячи на виснаженому лиці
Шар рум’ян кармінних,
Готова в зомління при першому впасти крику,
Під першою пальбою.
Свобода — жінка з пружними, сильними грудьми,
З засмагою на щоці.
Свобода — жінка, але в солодострасті щедрому
Обранцям своїм вірна,
Могутніх лише одних до своїх приймає надр
Могутня дружина.
Їй подобається плебей, що зміцнів у прокльонах,
А не гнила знать,
І в свіжій кров’ю димлячихся обіймах
Їй любо тремтіти.
Колись палка, як скажена діва,
Явилась раптом вона,
Готова дати плід від дівочого лона,
Майбутня дружина.
І гордо вдалину вона, при криках шалу,
Свій звершуючи хід,
І цілих п’ять років гарячкою жадання /103/
Спалювала свій народ!
А потім кинулась раптом до палиць, до барабана,
І маркитанкою в стан
До двадцятирічного з’явилась капітана:
"Здоров, капітане!"
Так, — це все вона! Вона з втішною промовою
Являлася нам у стінах,
Побитих ядрами, посічених картеччю, —
З усмішкою на устах;
Вона — вогонь в очах, на щоках життя барва,
Дихання гаряче,
Лахміття, злидні, триколірна пов’язка
Через голе плече!
Вона! У триденний строк французів жереб винесено!
Вона! Вінець додолу!
Розтоптана армія, трон зім’ятий, перекинутий
Кременем з бруківки!
І що ж? О ганьба! Париж, такий благородний
У кипінні гнівних сил,
Париж, де колись великий вихор народний
Владу левову зламав, —
Париж, що весь гробницями заставлений
Величі всіх часів!
Париж, де камінь стін пальбою продірявлений,
Мов рубище знамен!
Париж, відомий син хартій, прокламацій,
Від голови до ніг
Обвитий лаврами, апостол у справі націй,
Народів напівбог!
Париж, що колись, як світлий купол храму
Всесвітнього, сяяв,
Став нині зборищем нечистоти і сорому,
Помийною ямою став,
Вертепом підлих душ, місць, шукаючих у лакеї
Паркетних шаркунів,
Просящих жебрацьки для рабської їхньої лівреї
Мішурних галунів;
Бродяг, які рвуть Францію на частини
І крізь плювки, поштовхи,
Вищачи, зубами рвуть здохлої тронної влади
Криваві шматки!
Так вепр поранений, вражений смертним боєм,
Ледь дихає в злій тузі,
Покритий виразками, палимий сонця спекою, /104/
Простягнений на піску;
Криваві очі потьмяніли, знемігся
Могутній звір. Поник;
Роззявлена паща його шипучою піною вкрилася
І висунутий язик...
Раптом ріг мисливський пустельного простору
Усю площу оголосив,
І спущених собак шалена зграя
З усіх рвонулась сил!
Завили жадібні! Останній пес дворовий
Оскалив гострий зуб
І з вереском кинувся на бенкет йому готовий,
На нерухомий труп!
Хорти, гончі, лягаві, бульдоги:
"Ходім!" — і всі пішли:
"Нема вепра-короля! Звеселіться, боги!
Собаки королі!
Ходім! Вільні ми! Нас не стримають сіттю,
Мотузкою не скрутять!
Суворий сторож нас не вдарить батогом,
Не крикне: "Пес, назад!"
За ті щиглі, поштовхи хоч мертвому відплатимо!
Коли не в кривавий сік
Запустимо морду ми, то падаль ухопимо
Хоч жебрацький шматок!
Ходім!" І почали з усієї собачої злості
Працювати що є сил;
Той пес щетини клок, а той кривавої кості
Обгризок ухопив,
І радий бігти додому, виляючи хвостом кошлатим,
Дітнолюбний пес,
Ревнивій суці на дар і в корм своїм цуценятам
Хоч що-небудь приніс.
І кинувши зі своєї окривавленої пащі
Здобич, каже:
"Ось, їжте! Ця кістка — уривок царської влади!
Бенкетуйте! Вепр убитий".
Бенедиктов
18 [вересня]
Учора святкували іменини найдорожчої бабусі Любові Григорівни Явленської. Сьогодні святкуємо день народження її милого онука А. А. Сапожникова. А поки ще не загрожує сніданок, то я по-вчорашньому скористаюся безтурботним ранком і перепишу ще один вірш із заповітної портфелі нашого найобов’язковішого капітана. /105/
РУСЬКОМУ НАРОДОВІ
1854 РОКУ
— Мене поставив Бог над руською землею, —
Сказав нам руський цар.
— В ім’я Боже схиліться передо мною,
Мій трон — Його вівтар!
Для руських не потрібні турботи громадянина,
Я думаю за вас!
Засніть. Стережe око царське владаря
Росію кожну мить.
Мій розум вас стереже від чужих нападів,
Від внутрішнього зла,
Нехай життя ваше тече геть від турбот у смиренні,
Спокійне й світле!
Поради не потрібні помазаникові Бога,
Мені Бог дає пораду.
Гордiться, руські, бути царськими рабами.
Закон ваш — думка моя!
Вітчизна вам — прапор над гордими палацами,
Росія — це я.
Ми довго вірили, в багні східної ліні
І дрібної марноти
Покірно цілував ряд руських поколінь
Порох царської п’яти.
Бездіяльність розуму над нами тяжіла.
За горами паперів,
За перепискою ми забували справу
У присутственних місцях.
На захист злодійства, на захист недбальства
Ми ставили закон;
Під буквою ховалися злочини,
Та пункт було додержано;
Своїм директорам, міністрам ми служили,
Росію забувши,
Перед ними плазували, чинів у них просили,
Хрестів наперерив.
І стало злодійство нам ділом буденним,
Хто міг схопити, той брав,
І той між нами був усіх більш шанований,
Хто більше украв.
Розвод визначав пізнання генерала —
Чи дурний він, чи розумний,
Церемоніальний марш і виправка вирішували,
Чого він вартий.
Бригадний командир був найкращий губернатор,
Відмінний інженер, правдивіший сенатор, /106/
Найчесніший чоловік;
Начальник, нижчі права не визнаючи,
Був деспот, напівбог;
Безглуздий сатрап був царський бич для краю.
Губив, шкодив, де міг;
Став конюх цензором, шут царський — адміралом,
Клейнміхель графом став!
Росія віддана в оренду грабіжникам...
Що ж руський? Руський спав...
Захекавшись, ніс мужичок, як і раніше, пану
Прадідівський оброк,
Захекавшись, поміщик ніс половину другу
Маєтку в заставу,
Захекавшись, як і раніше, данину руські платили
Писарчукам і владам;
Хитали головою, шепотілися, казали,
Що це сором і ганьба,
Що правди в суді нема, що витрачають мільйони, —
Росії кров і піт, —
На подорожі, кіоски, павільйони,
Що все йде погано.
Потім за єралаш сідали по півгривні,
Косуючись довкола;
Рашель плескали, лаяли Фреццоліні,
Лорнірували дам
І низько кланялися продажному вельможі
Сини вітчизни!
Чи віддалялися в глушину прадідівських маєтків
В бездіяльності жиріти,
Мріяти про пиріг, розмовляти про сіно,
Твариною вмерти,
А якщо хтось, серед загальної летаргії
Мрією захоплений,
Їх кликав на бій за правду і Росію, —
Як був бідолаха смішний!
Як спритно над його безумством глузував
Чиновний фарисей,
Як швидко від нього, бліднучи, відрікався
Учорашнє коло друзів!
І під анафемою громадської думки,
Серед смороду рудників,
Він дізнавався, що гріх перервати заціпеніння
Тяжкий сон рабів.
І він був забутий; часом лише про божевільного
Шепотіли тут і там:
"Може, він і правий... та шкода вільнодумця,
Але яке нам діло?" /107/
Дякую Івану Никифоровичу Явленському за те, що він відмовився від сніданку і допоміг мені закінчити чудове прелюдіє до найпрекраснішого вірша, який я, якщо Бог допоможе, перепишу завтра.
19 [вересня]
Не хвались ідучи на рать,
А хвались ідучи з раті.
Учора ввечері мандрівники та мандрівниці зіграли по останній пульці преферанса в кают-компанії "К[нязя] Пожарського", розрахувалися й розплатилися до копійки за всі пульки, зіграні впродовж рейсу, тобто від 22 серпня.