Восхитительное, солодко-заспокійливе оформлення! І вся ця вродливість, вся ця зримa німа гармонія озивається тихими задушевними звуками скрипки. Три ночі поспіль цей вільновідпущений чудотворець безплатно підносить мою душу до творця вічної [гармонії] полонливими звуками своєї лубочної скрипки. Він каже, що на пароплаві не можна тримати добрий інструмент, але й з цього недоброго він видобуває чарівні звуки, особливо в мазурках Шопена. Я ніколи не наслухаюся цих загальнослов’янських, сердечно, глибоко тужливих пісень. Дякую тобі, кріпацький Паганіні. Дякую тобі, мій випадковий, мій благородний. Із твоєї бідної скрипки злітають стогони зневаженої кріпацької душі та зливаються в один протяжний, похмурий, глибокий стогін мільйонів кріпацьких душ. Чи скоро долетять ці пронизливі зойки до твого свинцевого вуха, наш праведний, невблаганний, неублажимий Боже?
Під впливом скорботних, волаючих звуків цього бідного вільновідпущеника пароплав у нічному похоронному спокої мені уявляється якимось величезним, глухо ревучим чудовиськом із розкритою величезною пащею, готовою проковтнути поміщиків-інквізиторів. Великий Фултон! І великий Ватт! Ваше молоде, не по днях, а по годинах зростаюче дитя незабаром пожере нагаї, престоли й корони, а дипломатами та /87/ поміщиками тільки закусить, побавиться, як школяр льодяником. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить на всій нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя. Моє пророцтво безсумнівне. Молю тільки багатостраждального Господа зменшити малу частину свого бездушного терпіння. Молю Його доторкнутися своїм свинцевим вухом хоч до однієї повноти цього душу роздираючого зойку, зойку своїх щирих, простосердих молільників.
28 [серпня]
Від дня виходу пароплава з Астрахані, тобто з 22 серпня, я не можу ні за що, навіть за свій журнал, взятися до роботи так акуратно, як це було у Новопетровському укріпленні. Я досі не можу й не хочу звільнитися з-під впливу, справленого на мене в Астрахані моїми земляками. І повтореного цього чудового впливу Олександром Олександровичем Сапожниковим та всіма його родичами й друзями, які його супроводжували. Усі вони, починаючи з господині (Ніни Олександрівни) та господаря, такі по-дружньому прості, такі уважні, що я від надміру захвату не знаю, що з собою робити, і, звісно, тільки бігаю туди-сюди по палубі, як школяр, що вирвався з школи. Лише тепер я усвідомлюю огидний вплив десятирічного приниження. Лише тепер я повністю відчуваю, як глибоко в мені засіла казарма з усіма її принизливими подробицями. І такий швидкий і несподіваний контраст іще не дає мені отямитися. Просте людське ставлення до мене тепер видається чимось надприродним, неймовірним.
Береги Волги від Царицина й Дубовки щогодини стають вищими, мальовничішими, чарівнішими. А я ще не зробив жодного нарису. Ніколи. Усі книжки всіх російських журналів за поточний рік добрий Олександр Олександрович запропонував до моїх послуг, і я тільки сьогодні почав читати "Королеву Варвару" Попова. І тільки почав. А свій журнал, який у ці дні мав би наповнюватися такими чарівними подіями, я зовсім покинув, виправдовуючи себе неможливістю писати через тремтіння палуби. О як би я бажав продовжити цей солодкий стан, це відчуття життєдайного, чарівного безділля.
Я залишив спекотний степ у кітелі та туркменському верблюжому чапані. В Астрахані я думав тільки про полог від комарів. А північ, до якої я прямував, мені й на думку не спадала. І сьогодні я міг би бути добряче покараний за неуважність до біловолосого Борея, якби не виручив мене Олександр Олександрович. Упродовж ночі дув свіжий норд-ост, і до ранку стало досить холодно, так, що й тулуп не завадив би. А в мене, крім кітеля й згаданого /88/ чапана, нічого не було. Олександр Олександрович, спасибі йому, запропонував мені своє тепле пальто, штани та жилет. Я з подякою прийняв усе це як дар, посланий мені згори, і за хвилину з’явився на палубі перетворений на справжнього денді. Бог хай нагородить тебе, мій добрий Сашо, за це по-братськи дружнє перевтілення!
29 [серпня]
Береги Волги з кожною годиною стають вищими та привабливішими. Я спробував зробити нарис одного місця з палуби пароплава, але, на жаль, жодної можливості. Палуба тремтить, і контури берегів швидко змінюються. І мені зі своїм давнім новопетровським задумом малювати береги матінки Волги тепер доводиться проститися. Сьогодні з півночі й до сходу сонця пароплав вантажився дровами біля Камишина, і я ледь устиг зробити легенький нарис камишинської пристані з правим берегом Волги. Дров узято до Саратова, а значить, ближче Саратова я нічого не зроблю. Вище Камишина за 60 верст на правому березі Волги лоцман пароплава пока[за]в мені горб Сеньки Разіна. Це було на світанку, і я не міг добре роздивитися цю відому, але немальовничу місцевість. Історичний горб цей, — не знаю, чому його називають горбом, — він і на вершок не вищий за навколишню місцевість. І якби лоцман мені не вказав на нього, я б і не помітив цієї нікчемної твердині славетного лицаря Сеньки Разіна, цього волзького барона й, нарешті, постраху московського царя та перського шаха. Відкриті великі грабіжники злякалися прихованого нічного злодюжки! Так білоголового велетня-хижака беркута іноді лякає нікчемний нетопир.
Найпласкіше суздальське зображення прославленого предмета таке ж цікаве, як і найвишуканіший твір живопису. Усвідомлюючи цю істину, мені ще прикріше, що я не зміг зробити бодай слабкого нарису з цього дуже славетного горба. Сонце ще не зійшло, а горб залишався за нами верст за де[с]ять, і я мусив задовольнитися невеликим фантастичним оповіданням небагатослівного лоцмана.
Волзькі рибалки й узагалі простий люд вірить, що Сенька Разін живе й досі в одній із прибережних ущелин біля свого горба, і що (за словами лоцмана) минулого літа якісь матроси, пливучи з Казані, зупинялися біля його горба, ходили в ущелину, бачили й розмовляли з самим Семеном Степановичем Разіним. Весь він, казали матроси, обріс волоссям, мов звір який, а говорить по-людськи. Він уже почав було щось розповідати про свою долю, як настав полудень, і з печери виповз змій та почав смоктати йому серце, а він так страшно застогнав, що матроси з жаху роз/89/біглися хто куди. А за те його, додав лоцман, щоденно змій за серце смокче, що він проклятий у всіх соборах, а прокля[т]ий він за те, що вбив астраханського архієрея Йосифа. А вбив він його за те, що той його чаклунству чинив опір.
За словами того ж оповідача, Разін не був розбійником, а тільки на Волзі брандвахту тримав і збирав мито з кораблів та роздавав його бідним людям. Комуніст, виходить.
30 [серпня]
Із поваги до іменинника й прийнятого звичаю дарувати іменинникам, я сьогодні подарував Олександрові Олександровичу портрет його тещі m-me Козаченко. Портрет зроблений за один сеанс білим і чорним олівцями досить грубувато, але не позбавлений експресії. Іменинник, за своєю звичкою, був веселий і люб’язний, а гості його, в тому числі й нас, Господи, влаштуй, також не відмовилися від охулки, і невимушена мила гармонія панувала на палубі "Князя Пожарського".
Увечері від саратовської пасажирки, деякої дуже люб’язної дами Тетяни Павлівни Соколовської, випадково дізнався я, що М. І. Костомаров виїхав за кордон. А мати його живе в Саратові. Я попросив у неї адресу Костомарової і...
31 [серпня]
Ледь пароплав устиг зупинитися біля Саратовської набережної, як я вже був у місті, і за вказівками обов’язкової m-me Соколовської я, мов за писаним, без допомоги дорого[го] візника знайшов квартиру Тетяни Петрівни Костомарової. Добра старенька впізнала мене за голосом, але, глянувши на мене, засумнівалася у своїй здогадці. Переконавшись же, що це справді я, а не хтось інший, вона привітала мене, як рідного сина, радісним поцілунком і щирими сльозами.
Пароплав простояв у Саратовській пристані до наступного ранку, і я з полудня до першої години попівночі провів у Тетяни Петрівни. І, Боже мій, чого ми з нею не згадали, про що ми з нею не поговорили. Вона мені показувала листи свого Миколаші з-за кордону й пелюстки фіалок, надіслані їй сином в одному з листів зі Стокгольма від 30 травня. Це число нагадало нам фатальне 30 травня 1847 року, і ми, як діти, заплакали. О першій ночі я розстався з найщасливішою й найшляхетнішою матір’ю найпрекраснішого сина.
1 вересня
Петро Ульянов Чекмарьов
Новий місяць почався новим, надзвичайно приємним знайомством. За півгодини до підняття якоря з’явився в капітанській каюті, та й у моєму тимчасовому помешканні, чоловік не/90/гарної, але привабливо-симпатичної зовнішності. Після монотонно промовленого: "Петро Ульянов Чекмарьов", він сказав із запалом: "Марія Григорівна Солоніна, незнана вами ваша мила землячка й прихильниця, доручила мені передати вам її сердечний сестринський поцілунок і привітати вас із жаданою свободою". І тут запечатав на моїй лисині два повновагих щирих поцілунки: один — за землячку, а другий — за себе і за саратовське братство. Довго я не міг отямитися від цього несподіваного щастя, і, прийшовши до тями, я витяг із моєї бідної торбинки якусь пісеньку та попросив свого нового друга передати цю лепту моїй милій, сердечній землячці. Незабаром почали піднімати якір, і ми розсталися, давши одне одному слово зустрітися наступної зими в Петербурзі.
2 [вересня]
П’ятнадцять літ не змінили нас,
Я, як був Сашко, так і є, ти так само — Тарас.
Олександр Сапожников
Сьогодні о 7-й годині ранку ми випадково зібралися в капітанській каюті й, слово за слово, з буденної розмови перейшли до сучасної літератури та поезії. Після нетривалих пересудів я запропонував О. О. Сапожникову прочитати "Собачий бенкет" із Барб’є у перекладі Бенедиктова, і він майстерно його прочитав. Після читання перекладу було прочитано оригінал, і всі одностайно вирішили, що переклад кращий за оригінал. Бенедиктов, співець кучерів та іншого подібного, не перекладає, а відтворює Барб’є. Незбагненно! Невже зі смертю цього величезного нашого Гальма, як висловився Іскандер, поети воскресли, оновилися? Іншої причини я не знаю.