А я, по приїзді до Академії, з Божою поміччю і з допомогою добрих та просвічених людей, буду гравером à la aquatinta і, покладаючись на милість і допомогу Божу та на ваші поради й покровительство, сподіваюся зробити щось гідне улюбленого мистецтва. Поширювати за допомогою гравюри славу славетних художників, поширювати в суспільстві смак і любов до доброго й прекрасного — це найчистіша, найугодніша молитва Чоловіколюбцю Богу. І посильна безкорислива послуга людині. Це моє єдине, непорушне прагнення. На більше я не можу сподіватися. І тільки проситиму не залишити мене вашим просвіченим сприянням у цій моїй милій ясній надії.
Цілую руку моєї святої заступниці г[рафині] Н[астасії] І[ванівни], цілую вас, ваше сімейство, цілую все близьке вашому доброму серцю і залишаюся довіку вдячний художник Т. Шевченко".
Я не міг собі відмовити в радості підписати під цим чорновим листом "художник Т. Шевченко". Упродовж 10 років я писався й підписувався "рядовий Т. Шевченко". І сьогодні вперше написав я це душу тішаче звання.
27 [липня]
Сьогодні за обідом Іраклій Олександрович повідомив мені важливу художню новину, яку він вичитав у "Русском инвалиде". Новина ця для мене цікава своєю не-новиною. "Інвалід" сповіщає, що нарешті колосальне диво живопису, картина Іванова "Іоанн Хреститель" закінчена! І була представлена римській публіці під час перебування в Римі вдовуючої імператриці Олександри Федорівни. І, за словами самого художника, як сказано в газеті скромно, справила фурор, якого він не чекав. Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти. Але мені щось страшно за автора "Марії Магдалини". Двадцятирічна праця — чи зберегла вона соковитість і свіжість життя, чи не зів’яла, як південна розкішна квітка від довгого й непотрібного поливання? Чи не запліснявіла, як хмільне пиво від затяжного бродіння? Боже, бережи кожного митця від такого сумного й запізнілого уроку.
Ще перебуваючи в Академії, я багато чув про цю колосальну, тоді вже майже закінчену працю. Художники говорили про неї нерішуче. Аматори ж захоплювалися беззастережно, серед них і покійний Гоголь. Карл Павлович Брюллов ніколи ні слова не говорив про картину Іванова, самого ж /70/ Іванова жартома називав німцем, тобто кропуном. А кропання, за словами великого Брюллова, — вірна ознака бездарності, з чим я не можу погодитися щодо Іванова, дивлячись на його "Марію Магдалину".
Захоплений лист Гоголя нічого не сказав ані художнику, ані навіть досвідченому знавцю про цей твір. Теоретики всі одним миром мазані. Граф де Кенсі написав чудовий трактат про "Юпітера Олімпійського" — статую Фідія. Видав його in folio розкішно, як на свій час (на початку поточного століття), і якби не додав до свого розкішного видання рисунків, художники б подумали, що душа самого великого Фідія говорить устами натхненного графа. Але незграбні викривальні рисунки зіпсували всю справу. Як після цього вірити цим захопленим теоретикам? Говорить, наче й до ладу, а робить чортзна-що. Шанованому графу, ймовірно, подобалися ці рисунки-потвори, якщо він додав їх до свого вченого трактату.
Як би я зрадів, якби картина Іванова спростувала моє упередження. До колекції моїх майбутніх естампів à la aquatinta додався б ще один чудовий естамп.
Про картину Моллера "Іван Богослов проповідує на острові Патмос під час свята вакханалій", про яку я випадково прочитав у "Русском инвалиде", що її показують у Петербурзі публічно на користь поранених у Севастополі. Не знаю, чому я маю вигідніше уявлення про картину Моллера, ніж про багаторічний твір Іванова.
28 [липня]
Ще вчора, тобто в суботу ввечері, домовилися ми з Фіялковським провести сьогоднішній недільний [день] десь подалі від набридлого укріплення, і для цієї усамітненої радості вибрали місце в балці, у глибокому дикому яру, верстах у п’яти від укріплення, де можна знайти і захист від сонця під скелями, і джерельну свіжу воду. Домовилися ми йти туди рано і провести цілий день у ущелинах цього похмурого яру. Щодо провіанту, то вирішили, що він візьме шматок сирої баранини, фунтів 5, для кебаба, відповідну кількість хліба і пляшку горілки. А я — чайник, чаю, цукру, склянку і 5 огірків. Усе влаштовано якнайкраще, і дешево, і надійно. І я вже, за своїм звичаєм, насолоджувався подумки в обіймах похмурого яру. Минуло ніч, настало ранок, і сонечко зійшло, а Фіялковський не з’являється на город, як ми домовились. Я чекаю-чекаю, а його все нема. Я нагрів чайник і взявся до чаю, не перестаючи дивитися на укріплення. Нарешті добряче вилаяв зрадника і взявся строчити новий зошит. А Андрій Обеременко (город/71/ник з пересувної команди і близький мій земляк), якого я запросив зі мною в балку як товариша і міхоношу, випивши замість склянки чаю чарку горілки, почав лаяти проклятого нечестивого ляха.
Добре посумнівавшись у гідності багаторічної праці Іванова, я закрив зошит і пішов в укріплення вирішувати задачу, задану мені паном Фіялковським. Приходжу, а він сидить на ґаночку біля казарм і лає Дахміщина, солдата-жида, за те, що той не дає йому більше 20 копійок за койку. "А що ж ти, — кажу я, — про балку забув?" "Почекай, дай закінчити гандель", — каже він. Закінчивши гандель, він зізнався мені, що від заходу до сходу сонця тягнув штоса і протягнувся до снаги. Кулік навіть подушку взяв. Поспівчувавши трохи його невдачі, я запропонував знову подорож у балку вже о 3 годині після обіду, взявши на свій кошт і хліб, і м’ясо, і горілку. Він охоче погодився, і ми, сказавши один одному "обов’язково", розійшлися. Взяв я у артільника в борг 5 фунтів баранини, стільки ж фунтів хліба і, повернувшись на город, послав Оберем[ен]ка в шинок по горілку.
Після обіду я, як звичайно, дрімнув трохи під вербою, і рівно до трьох годин ми з Обеременком зібралися в дорогу. Зібравшись, сіли ми знову під вербою, пробило 4 години — нема нашого пана Фіялковського. Андрій мовчки глянув на мене і взявся знову за свою люльку-буруньку. Пробило й п’ять годин, а пана Фіялковського не видно. Андрій знову глянув на мене і вже не витримав — сплюнув. Минуло ще півгодини, і Андрій почав розташовувати торбу з провіантом і, виймаючи баранину, промовив: "Понапрасну тілько добро знивечили. Сказано — лях, — додав він наче про себе, — невіра. То так і пропаде, так і здохне невірою". Я не вважав за потрібне переконувати Андрія в протилежному, наказав йому віднести баранину в комендантську кухню і попросити кухаря підсмажити її на вечір, а сам пішов на ближній причал провідати ув’язненого друга Мостовського.
Минаючи першу батарею, або флагшток, я побачив унизу під скелею купку солдатів, що грали в орлянку. Спершу я не звернув уваги на цю вельми звичну картину. Але мені наче хтось шепнув: чи не тут Фіялковський? Придивляюся — і очам не вірю. Мій Фіялковський, спустивши з правого плеча шинель, з вправністю знавця справи кинув щось угору, кружок гравців швидко підняв голови й потім повільно опустив, вигукнувши: "Орел!" Фіялковський нахилився очистити кон, а я, побажавши йому успіху, пішов далі.
Погостювавши у Мостовського до сходу ледь ушкодженого місяця, я зібрався в зворотну путь. Прощаючись, він дякував мені за відвідини і ще за те, що два роки тому я не /72/ прийняв його шляхетної пропозиції оселитися в нього на квартирі. Тепер він лише зрозумів, яку підлу кляузу міг би вивести Мєшков з нашого співжиття. У нього не здригнулася б рука скористатися силою військових кримінальних законів, де сказано, що офіцер, який дозволив собі фамільярне ставлення до нижнього чину, віддається під військовий суд. Тепер лише він побачив прірву, від якої я його відвів, знаючи краще за нього огидного надвірного радника Мєшкова.
Ніч місячна, тиха, чарівна ніч. Як прекрасно й вірно гармоніювала ця чарівна пустельна картина з чарівними віршами Лермонтова, які я мимоволі прочитав кілька разів як найкращу молитву Творцеві цієї невимовної гармонії у своєму безмежному світі. Не доходячи до укріплення, на кам’янистому узвишші я сів відпочити. І, дивлячись на освітлену місяцем також кам’янисту дорогу, ще раз прочитав:
Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит.
Ночь тиха, пустыня внемлет Богу,
[И] звезда с звездою говорит.
Відпочиваючи на камені, я дивився на похмуру батарею, що високо вирізнялася на скелі, і багато, багато згадав зі свого минулого невільничого життя. Наостанок подякував Всемогутньому Чоловіколюбцю, який дарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий, тернистий шлях, не вразивши себе й не принизивши в собі людської гідності.
Заспокоївши себе святою молитвою, я побрів тихенько на город, порушивши глибоку тишу чарівної ночі піснею:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому.
Не доходячи з півверсти до городу (це вже була перша година ночі), мене зустрів Андрій Обеременко питанням: "Де це вас Бог носить до такої доби?" — У гостях, кажу, був. — "Та я бачу, що в гостях, бо добрі люди тільки йдучи з гостей співають". Я, наче не чуючи його слів, заспівав:
Іде багач, іде дукач,
П’ян шатається,
Над бідною голотою
Насміхається.
— Та годі вже вам, — перебиває мене ласкаво Андрій, — ідіть краще та вкладiться спати. — А я продовжую: /73/
Один веде за чуприну,
Другий з тила б’є, —
Не йди туди, вражий сину,
Де голота п’є.
Андрій, переконавшись, що я зовсім п’яний, узяв мене обережно під руку, привів до верби, розстелив свою шинель, нарвав і поклав під голову бур’яну, поклав мене, перехрестив і пішов. Мені не випадало розчаровувати старого в його богоугодному подвигу і тим більше виявляти перед ним свої лицедійські здібності. Я від душі мовчки подякував йому і, недовго поворочавшись, заснув.
29 [липня]
Бачив у сні Семена Артемовського з дружиною, що виходив із обідні з церкви Покрова. На Сінній площі нібито розведено парк, дерева ще молоді, але величезні, особливо вразив мене своїми розмірами папороть. Справжній китайський ясен. У парку зустріли Куліша, теж із дружиною, і разом пішли в гості до Михайла Лазаревського.
Усе, що серцю дороге, згрупувалося цього разу в моєму сновидінні.