Упродовж року кожен, хто йшов чи їхав повз могилу нещасного покійника, мав щось кинути на його могилу. Хоч би відірвати рукав сорочки і кинути, якщо не трапилося чогось іншого. Після року, у день його смерті, а частіше у Зелену суботу (напередодні Трійці), спалюють накопичений мотлох як очистну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного.
Чи може бути чистішою, піднесенішою, богугоднішою молитва, ніж молитва за душу нерозкаяного грішника? Християнська релігія, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних своїх дітей, за всіх молиться і всім прощає. А представники цієї лагідної, люблячої релігії відкидають саме тих, за кого мали б молитися. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем-Людинолюбцем? І що язичницького знайшли ви, лжеучителі, в цій християнській всепрощаючій жертві?
У требнику Петра Могили є молитва, що освячує наречене або хрестове братство. У найновішому требнику цю істинно християнську молитву замінено молитвою про вигнання нечистого духа з одержимого цією нібито хворобою та про очищення посудини, оскверненої мишею. Це навіть і не язичницькі молитви. Богомудрі пастирі церкви у дев’ятнадцятому столітті намагаються прищепити дванадцяте. Запізно схаменулися.
Туркмени й киргизи своїм святим (аульє) не ставлять, подібно до батирів, розкішних абу (гробниць), а на тіло святого навалюють потворну купу каміння, накидають верблюжих, кінських і баранячих кісток. Залишки жертвоприношень. Ставлять високий дерев’яний стовп, іноді увінчаний списом, обвивають цей стовп різнокольоровими ганчірками, і на цьому закінчуються посмертні почесті святому. Грішнику ж, залежно від залишеного ним багатства, ставлять більш або менш ве/57/личний пам’ятник. І навпроти пам’ятника, на двох невеликих прикрашених стовпчиках, ставлять мисочки: в одній уночі близькі родичі палять баранячий жир, а в іншу мисочку вдень наливають воду для пташок, щоб пташка, напившись води, помолилася Богові за душу грішного й улюбленого покійника. Безмовна поетична молитва дикуна, у чистоті й піднесеності якої наші освічені архипастирі, певно, засумнівалися б і заборонили б як язичницьке богозневагу.
16 [липня]
Після заходу сонця настала штиль, і в першу годину ночі піднявся вітер із зюйд-осту. Вітер тихий і рівний. Саме такий, який потрібен для нашого поштового човна. Дочекавшись світанку, я видерся на найвищу прибережну скелю й просидів там доти, доки мені не закортіло їсти, тобто до полудня. Не побачивши на горизонті ані жаданого, ані якогось вітрила, я у зневірі повернувся на город і, чекаючи на обід, узявся за свою подорожню шинку. Мій копчений продукт щодня зменшується. Ще кілька днів очікування — і від нього залишаться непотрібні руїни. Добре, якщо я поїду через Астрахань. Там є крамниці сарептських колоністів, а між ними, певно, є і ковбасні. Без ковбаси німець і дня не проживе. Отже, копчений продукт можна поповнити. А якщо доведеться прогулятися через Гур’єв і Уральськ, по злачних і срібних берегах благочестивого Уралу, тоді що? Апетит у торбу, а зуби на полицю. Або, щоб уникнути голодної смерті, прикинутися ворожкою, а найкраще — мучеником за віру, розстригою-попом: тоді, як за помахом чарівної палички, все з’явиться перед тобою, починаючи з каймака та джурмиці й закінчуючи гуртовим гріхом. Мати єдину дочку свою запропонує святому мученику за віру для нічної втіхи. Огидно! Гірше за всяких язичників.
У 1848 році, після тримісячного плавання Аральським морем, ми повернулися в устя Сирдар’ї, де мали провести зиму. Біля форту на острові Косарал, де гарнізон становили уральські козаки, ми вийшли на берег. Уральці, побачивши мене з бородою, широкою, як лопата, відразу здогадалися, що це неодмінно мученик за віру. Негайно донесли своєму командирові, єсаулові Чарторогову. А той, не будучи дурень, покликав мене в очерет та — бац переді мною на коліна. — Благословіть, каже, батюшко, ми, каже, вже все знаємо. — Я теж, не будучи дурень, збагнув, у чому річ, та й перехрестив найсправжнішим розкольницьким хресним знаменням. Захоплений єсаул поцілував мою руку й увечері влаштував нам таку учту, якої нам і вві сні не снилося. /58/Невдовзі після цього випадку, вже поголивши бороду, я вирушив до Раїма, тодішнього головного укріплення на березі Сирдар’ї. У Раїмі зустріли мене уральці зі стриманим захватом. А начальник їхнього загону, полковник Марков, теж не будучи дурень, попросивши мого благословення, запропонував мені 25 рублів, від яких я нерозсудливо відмовився і цим, за їхнім розумінням, безпрецедентним безкорисливістю спонукав благочестиву душу старого висповідатися у табуні в кибитці нишком і, якщо буде змога, причаститися святих тайн від такого безпрецедентного пастиря, як я.
Щоб не нажити собі клопоту з цими сивими безпрецедентними дурнями, я швидше покинув укріплення і вже справно, двічі на тиждень, брию собі бороду. Сталося б це дурне, смішне випадок десь на берегах Уралу, де були б жінки, я б так легко не відкараскався від цих фанатиків. Увесь фанатизм, уся ця мерзота гніздиться в їхніх розпусних дочках і жінках. В Уральську постійно переповнений острог утікачами-солдатами, їхніми удаваними пресвітерами. І попри явні докази, вони благоговіють перед цими розбійниками та волоцюгами. І це не прості, а почесні, чинні козачки. Незрозуміле закам’яніння.
Після полудня вітер відійшов до зюйд-весту, просто в лоб поштовому човну.
17 [липня]
Вітер усе той самий, наче зачарований. Перед вечором у напрямку Астрахані на горизонті з’явився пароплав. В укріпленні заметушилися, побачивши це несподіване явище, а особливо капітан Косарєв зі своїм почесним караулом і з ординарцями. Але кого везе пароплав? Нікому певно не відомо, але всі, навіть найпоміркованіші фантазери, здогадувалися, що якщо не великого князя Костянтина Миколайовича, то неодмінно адмірала Васильєва, астраханського губернатора. Останню здогадку, чи припущення, капітан Косарєв спершу й слухати не хотів, не зважаючи на доводи свого вченого друга, лікаря Нікольського, про неможливість такої суто історичної події в такому глухому кутку імперії, як наше укріплення. І учений муж підкріпив свою думку історичним фактом, сказавши, що після Петра Великого [ніхто] з членів царської родини не відвідав не тільки півострова Мангишлака, а навіть значного портового міста Астрахані. Супроти цього аргументу сказати було нічого. Але кмітливий капітан Косарєв знайшовся, сказавши: "Ну то й що, якщо й не великий князь, то принаймні губернатор, усе ж таки особа в генеральському чині, і почесний караул необхідний". На таке просте, здавалося б, слово навіть учений муж поліз у кишеню за /59/ запереченням. Але, на жаль, поки вчений ескулап рився у своїй розумовій кишені, таємнича загадка розв’язалася. Прискакав козак з пристані й доповів коменданту, що на пароплаві, крім його командира лейтенанта Поскочина, нікого немає. Гора народила мишу.
Комендант послав тарантас по командира пароплава і запросив його до себе на город. А я, щоб мій похід в укріплення не вийшов намарно, зайшов у казарми й поголився. Потім зайшов до Мостовського. Посміявшись із того, що сталося, ми з приводу подібного випадку, що трапився 1847 року в Орській фортеці, перенесли нашу розмову в Орську фортецю, добре пам’ятну і йому, і мені. І Мостовський своїм неживописним стилем так живо описував цю неживописну пустельну фортецю, що я заслухався його. І перші темні дні моєї неволі проясніли й усміхнулися в моїй пам’яті. Невже й для мого теперішнього становища колись настане світлий, усміхнений спогад? Факт перед очима, а все ж не віриться.
О дев’ятій годині вечора я повернувся на город і застав ще моряків, що гучно люб’язничали з комендантшею. Але мені так остогидли ці порожні хвальки, астраханські моряки, що я, здалеку почувши їхні гучні голоси, зробив півоберта праворуч і до зорі обійшов навколо укріплення. Невчасна прогулянка стомила мене і передчасно, на велике моє задоволення, вклала спати. За що я в душі подякував люб’язним астраханським мореплавцям.
Сон мій, однак, не був таким спокійним, як я сподівався. Упродовж ночі я кілька разів прокидався і спостерігав вітер. Перед світанком вітер ущух, і я в надії на його непостійність заспокоївся й заснув. Уві сні бачив Куліша, Костомарова і Семена Артемовського, нібито я зустрів їх у Лубнах під час Успенського ярмарку. Куліша і Костомарова — у звичайних, а Артемовського — в якомусь театральному костюмі. У цьому фантастичному вбранні він постав на вулиці перед Петром Великим, а я тут же для Куліша малював молодого сліпого лірника в тирольському костюмі. Продовженню цієї безладної фантазії завадив мій услужливий дядько. Він приніс мені на город новий кітель і розбудив мене, за що я нагородив його великим огірком і редькою.
Вітер не зрадив моїй надії. До ранку відійшов до зюйд-осту. Пароплав уранці вийшов із гавані й попрямував до Кізляра. Я провів його очима на обрій, узявся за свій чайник, а потім за журнал. /60/
18 [липня]
Закінчивши розповідь про вчорашню подію, я [подумав] про чарку горілки та помірний шматок шинки, аж тут за мною присилає Бажанова, просить на чашку кави. Наш Філат чому й радий. Пішов я. Приходжу. Комендантша тут же. Після привітання розмова почалася про вчорашніх гостей. Я спитав про мету їхнього короткочасного перебування на наших берегах. І на моє пряме запитання отримав відповідь доволі побіжну й заплутану, як то водиться, з відступами, що ні до чого не ведуть. Одним словом, я вислухав із милих уст таку нісенітницю, якої не кожному пощастить почути й у модному салоні. Гостей виявилося не двоє, як я гадав, а п’ятеро. Крім флотських — командира пароплава та його штурмана, вельми освіченого (за словами оповідачок) молодого чоловіка, — ще троє цивільних: двоє вчених, а третій — доктор. І що пароплав ходить біля наших берегів для якихось спостережень, і що цивільні вчені повинні бути не вчені, а просто політичні шпигуни, бо говорили все про вплив на тутешню Туркменську орду. Один із них, молодший, блондин із довгим волоссям à la мужик, може, й справді вчений, бо разом із Данилевським та іншими брав участь в експедиції Бера.