Але оскільки в моїй фізичній діяльності, чи, краще сказати, бездіяльності, не відбулося рішучої зміни і, як видається, раніше 8 серпня не слід чекати ситцевої переміни, то, щоб уникнути рішучого безділля, а паче спокусливої лимонівки, я, не порушуючи заведений порядок, і надалі щоранку на/65/гріватиму свій чайник і число за числом, рівно, як солдатський стрій, вестиму свій журнал. Від безділля й таке рукоділля.
Сьогодні комендант сказав мені, що він не може дати мені перепустку від Новопетровського укріплення через Астрахань до Петербурга, бо він не має наказу по корпусу про моє звільнення, і якщо такого наказу не отримає на наступній пошті, то задумана мною мальовнича, спокійна й дешева подорож Волгою не відбудеться. Та це біда поправна. В Оренбурзі, з допомогою моїх друзів Бюрно і Герна, я відновлю свої збіднілі фіна[н]си. Шкода лише, що непотрібний відступ від прямої дороги змусить мене відмовитися від бажання побачити цього року художню виставку в Академії — запізнюся, а ще більше шкода, що мушу відкласти радісну зустріч із Лазаревським та іншими моїми земляками-друзями. А ще більше мені шкода, що цілком зайві 1000 верст віддалять від мене хвилину блаженного щастя. Хвилину, в яку я сердечною сльозою вдячності зрошую руку моєї найшляхетнішої заступниці графині Настасії Іванівни та її великодушного чоловіка, графа Федора Петровича. О мої незабутні благодійники! Без вашого людинолюбного заступництва, без вашої теплої, родинної участі в моїй сумній долі мене б задушив всемогутній сатрап у цьому безвідрадному ув’язненні. Дякую вам, мої заступники, мої визволителі. Уся радість, усе щастя, все моє світле майбутнє — це ваше нетлінне добро, мої єдині, мої святі заступники!
Графу Федору Петровичу з цією ж поштою я напишу листа. О як мені не хочеться писати тих бездушних каракуль, які виражають лише одну чепурну ве[ж]лив[іс]ть і нічого більше. Графині Настасії Іванівні я тепер писати не можу: усе, що б я їй не написав, і тіні не передасть того захоплено-солодкого почуття вдячності, яким переповнене моє серце і яке я можу вилити лише сльозами при особистій зустрічі з нею.
Лазаревському замість листа надішлю ці два зошити мого журналу, нехай читає з Семеном, очікуючи мене, свого щирого щасливого друга.
На сьогодні досить. Піду в укріплення, дістану свіжого чорнила від Куліка, нове перо та паперу на третій зошит для цього журналу. Настала нова епоха — у моєму старому житті все має бути новим.
23 [липня]
Кулік, забезпечивши мене папером, пером і чорнилом, запропонував мені пообідати з ним, може, востаннє. На такий зворушливий аргумент нічого було й сказати, і я погодився тим охот/66/ніше, що й Фіялковський, веселий і розумний хлопець, трапився тут же й також не відмовився від солдатської трапези. Кулік, як каптенармус, до звичних щів і каші додав шматок смаженої баранини, я витяг із кишені великий огірок (без цього ласоща я не з’являюся в укріпленні). А Фіялковський також дістав із кишені й поставив на стіл пляшку з горілкою. Не розкішно, але з апетитом і так щиро-весело ми пообідали, як, боронь Боже, кожній добрій людині так щодня обідати. Під час обіду та після нього Фіялковський жартома підсміювався з Куліка, його чину, а особливо з його тепленького місця. Кулік, щоб відкараскатися від невичерпного Фіялковського, звернувся до мене з питанням, як мені подобається книга, яку він приніс для мене з Уральська. Я, звісно, сказав, що дуже подобається, на що Фіялковський страшенно розсміявся й голосно назвав Лібельта просто дурнем за те, що він написав таку книгу, Пшевлоцького — за те, що він її купив, а Куліка дубельтовим дурнем за те, що він 500 верст ніс на плечах цю порожню важку книжку. Кулік не на жарт образився такою безцеремонною критикою й вимагав чітких доказів на таку грубу наклепницьку оцінку. Щоб вгамувати назрілу сварку, я запросив приятелів до себе на город пити чай. Пропозицію прийняли, і ми вирушили під мою вербу. Лібельт лежав у мене під подушкою, і я, чекаючи на чайник, запропонував Фіялковському прочитати вголос сторінку з цього великого твору. Він охоче це виконав. Кулік не повірив почутому. Він думав, що Фіялковський імпровізує і далі кепкує з його важкої ноші. Вирвав у нього з рук книжку і сам прочитав увесь параграф "Про фантазію". "Що?" — спитав Фіялковський наївно здивованого Куліка. "Пшевлоцький, — відповів той, — цивілізований дурень, от і все". Насмішки Фіялковський відновив із колишньою силою, доки не зупинив його своєю появою наш спільний приятель Кампіньйоні. Цей безсоромний п’яниця заради чарки лимонівки не посоромився підійти до нас і привітати мене з отриманням волі. Ми підвелися й розійшлися в різні боки, залишивши в повне розпорядження непроханого гостя чайник і пляшку з лимонівкою. Ввічливість за ввічливість.
Ніч була місячна, тиха, чарівна. Я довго гуляв по городу. А наші ніжні дами (комендантша і Бажанова), з остраху застудитися, сиділи за сальним огарком у смердючій киргизькій кибитці й, звісно, пліткували. Їм би запропонувати естетику Лібельта — що б вони з неї зробили? Напевно, папільйотки. І це природно. Для людини-матеріаліста, якій Бог відмовив у святому, радісному почутті розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси, /67/ для такого напівлюдини всяка теорія прекрасного — не більш ніж порожня балаканина. Для ж людини, обдарованої цим божественним розумом-почуттям, подібна теорія також порожня балаканина, а ще гірше — шарлатанство. Якби ці безживні вчені естетики, ці хірурги прекрасного, замість теорії писали історію витончених мистецтв, тоді була б очевидна користь. Вазарі переживе цілі легіони Лібельтів.
24 [липня]
Перед світанком пройшла сильна злива з грозою, і біля городу в запруджену балку налилося зі скельних ярів стільки води, що можна плавати пристойним човном, що ми й випробували з Іраклієм Олександровичем після обіду. Шкода, що в цій лощині піщаний ґрунт, і вода на його поверхні не може довго триматися. А яке б то було оздоблення й користь цьому безводному місцю.
Увечері капітан Косарєв повідомив мені, з претензією на вдячність, що він, за наказом коменданта, віддав розпорядження по півбатальйону про моє звільнення. За що я найнижче подякував пану коменданту.
25 [липня]
Цілий день провів у гостях у Мостовського на ближньому причалі. Він заарештований на тиждень за розпорядженням окружного начальника артилерії генерала Фреймана, внаслідок доносу свого цейхвахтера, огиднішого надвірного радника Мєшкова. Арешт Мостовського — нічого більше, як маска. А надвірному раднику наказано подати у відставку й передати свою підполковницьку посаду нижньому чину, якомусь феєрверкеру Михайлу Іванову. Це у своєму роді теж маска.
Перед вечором приїхав на причал комендант і взяв мене з собою на город. А ввечері ми ще раз покаталися човном по дощовому ставу.
26 [липня]
Сьогодні цілий день і до півночі працював я над листом до графа Федора Петровича і нічого не зміг зробити з цим невдалим листом. Мені хочеться висловитися якнайпростіше й найшляхетніше, а виходить або високопарно до смішного, або зворушливо до безглуздого, або, нарешті, улесливо до підлого, але ніяк не виходить того, чого б мені хотілося. Це, ймовірно, від того, що я ще не отямився від радості; треба зачекати, час ще терпить — раніше 8 серпня пошта з укріплення не вирушить. Час ще терпить. Запишу хіба чорнове на пам’ять і згодом на дозвіллі по/68/правлю, щоб уникнути приказки: «поспішиш — людей насмішиш», як я це зробив моєю відповіддю на лист графині Настасії Іванівни від 12 жовтня минулого року, яким вона першою сповістила мене про майбутню волю і на який я нагородив її такою захопленою дурницею (поспіхом, звісно), що вона вважала мене або за збожеволілого, або просто за п’яного. А щоб цього тепер не сталося, то напишу спершу чорновий лист, а, охолонувши трохи, напишу й біловий.
"Ваша світлосте,
граф Федоре Петровичу.
Вашому великодушному заступництву і святій, людинолюбній участі графині Настасії Іванівни я завдячую своє нове життя, своє радісне оновлення. Я тепер такий щасливий, такий невимовно щасливий, що не знаходжу слів гідно висловити вам мою сердечну, мою безмежну вдячність. Без вашої людинолюбної, християнської участі в моїй безвідрадній долі мене б задушили в цій широкій тюрмі, у цій безкраїй безлюдній пустелі. А тепер я вільний, тепер незалежно ні від чиєї волі я будую своє райдужне майбутнє, своє безтурботне прийдешнє. Яка радість, яке повне щастя наповнює мою душу при думці, що я знову побачу Академію, побачу вас, мого єдиного рятівника, і сльозами радості та вдячності зрошую ваші чудотворні руки. Молю Милосердого Господа скоротити шлях і час до цього безмежного щастя. А тепер, Боже Всемогутній, почуй мою чисту, щиру молитву і надовго-надовго продовж мої дні для слави божественного мистецтва і для щастя людей, близьких вашому люблячому серцю.
21 липня тут отримано офіційне повідомлення про моє звільнення. Того ж дня я просив коменданта дати мені перепустку через Астрахань до Петербурга, але він без волі вищого начальства не може цього зробити. І я, щоб отримати цей дорогоцінний паспорт, мушу побувати ще раз в Оренбурзі й зробити з цієї нагоди 1000 верст зайвих майже пустелею. Та Господь Милосердний, який допомагав мені пройти в усіх напрямках цю безлюдну пустелю, не залишить мене і на цьому тепер короткому шляху. Сумно лише, що цей непотрібний шлях віддалить щонайменше на місяць радісну хвилину зустрічі з вами і з графинею Настасією Іванівною, головною винуватицею мого щастя.
Всемогутній і Премилосердний Господь не позбавив мене здоров’я в цьому багаторічному і суворому випробуванні; і любов, яку я з раннього дитинства несвідомо плекав до /69/ прекрасних мистецтв, тепер посилає Він мені любов свідому і світлу та міцну, як алмаз. Художником-творцем я бути не можу, про таке щастя нерозумно було б і мріяти.