До якої міри, одначе, помішалися ці німецькі ідеалісти-живописці. Вони не помітили, що в архітектурі Кленца, для якої вони творили свої готичні потворні творіння, і тіні немає того, що нагадує готичну архітектуру. Дивне, незрозуміле затемнення.
"Umnictwo piękne" Лібельта я сховав у дорожну торбу і знову привів свою постать у горизонтальне положення. Що буде далі, не знаю.
Незабутні, золоті дні, майнули ви світлим, радісним сновидінням переді мною, залишивши по собі незгладимий слід чарівного спогаду. Ми були тоді зі Штернбергом ледве опереними юнаками і, розглядаючи цю єдину колекцію ідеальної потворності, висловлювали вголос свою думку і своєю простодушністю довели того тихого, делікатного Василя Андрійовича до того, що він назвав нас зіпсованими учнями Карла Павловича і вже хотів закрити портфель перед нашими носами, як у кабінет увійшов князь Вяземський і перешкодив благому намірові Василя Андрійовича. Ми продовжували з незворушною байдужістю гортати портфель і були винагороджені за терпіння початковим ескізом "Останнього дня Помпеї", вправно накресленим пером і злегка підмальованим сепією. За цим геніальним нарисом, майже не зміненим у картині, йшло кілька грубих креслень Бруні, які жахнули нас своїм зазубреним, одноманітним потворством. І де та з якого тлінного джерела почерпнув і засвоїв п. Бруні цю неприродну манеру? Невже лише одне бажання бути оригінальним так страшно знівечило твори невтомного Бруні? Жалюгідне бажання. Сумний результат. І ця людина ще мріяла зрівнятися з Карлом Великим! (так зазвичай називав Брюллова В. А. Жуковський).
Один мій знайомий, не художник і навіть не записний, а так просто любитель вишуканого, дивлячись на "Покров Божої Матері", картину Бруні, у Казанському соборі, сказав, що якби він був матір’ю тієї потворної дитини, що валяється на передньому плані картини, то він не лише взяти на руки, а й боявся б підійти до цього маленького кретина. Зауваження надзвичайно влучне й вправно висловлене. А його "Мідний змій"? Це натовп потворних і найталановитіших актрис та акторів. Я бачив цю картину в підмальовку, і вона мене жахнула. Неприємне, але все-таки враження. Закінчена ж ця величезна картина не справила на мене навіть і цього неприємного почуття. А адже її метою було знищити "Останній день Помпеї". Колосальний, але, на жаль, невдалий намір. /49/
11 [липня]
Опівночі змінився вітер. Відійшов на норд-вест.
Я полюбувався прозорими, зникаючими хмарами і ліг спати. Прокинувся до сходу сонця. Небо було чисте. Лише одна-єдина зірочка, як діамант, горіла високо на сході. Це, певно, Аврора. Сонце не встигло виглянути з-за обрію, і вона зникла. Я весело взявся за свій чайник. І коли все було готове для мого ранкового самотнього бенкету, я уважно загострив перо, розгорнув свій журнал і, як то кажуть, ані півбукви не зміг написати, так мені раптом стало весело. І я, напившись чаю і наслухавшись щебету веселих ластівок, подався у укріплення замовити торбу для сухарів і взяти другий том Лібельта. Зайшов до Мостовського, він мені запропонував склянку чаю, від якої я не мав сили відмовитися, бо чай був з лимоном — нечувана розкіш у цій пустелі. За чаєм він повідомив мені про початок слідства над женихом і нареченою. Слідство почалося з медичного огляду нареченої, як то водиться, у присутності понятих. При цьому лікар Нікольський пожартував, знайшовши наречену незайманою, що дало привід до грубих насмішок над женихом. Мерзота!
Замовивши торбу для сухарів, я остаточно запакував свою мізерію, взяв другий том Лібельта і три останні сигари з тих 25, що прислав мені Лазаревський разом із сепією. Чудові сигари, справжні гаванські. Повернувшись на город, я, як зазвичай до обіду, лежав під своєю улюбленою вербою і читав Лібельта. Сьогодні й Лібельт мені здався поміркованим ідеалістом і більше схожим на людину з тілом, ніж на безплотного німця. В одному місці він (звісно, обережно) доводить, що воля і сила духу не можуть проявитися без матерії. Лібельт рішуче подобрішав у моїх очах. Але він усе ж таки школяр. Він пренаївно доводить присутність Всемогутнього Творця Всесвіту в усьому видимому і невидимому нами світі. І так клопочеться про цю стару, як світ, істину, наче це його власне відкриття.
За обідом було веселіше, ніж зазвичай. Комендант піджартовував над моїми зборами в похід, інші йому вторили більш-менш люб’язно, але загалом уся компанія була, як то кажуть, у своїй тарілці. Після обіду я, також як зазвичай, заснув під своєю фавориткою вербою, а перед вечором одягнув чистий кітель, солом’яного саморобного капелюха і пішов на туркменські бакчі (баштани), і, попри мізерність зелені, мені й бакчі сподобалися. Я зайшов до господарів у аул. Біля кибиток гралися з козенятами голі смагляві діти, верещали у кибитках жінки, мабуть, лаялися. А за аулом /50/ чоловіки творили свій намаз перед заходом сонця. Вечір був тихий, світлий. На горизонті чорніла довга смуга моря, а на березі його палали в червонуватому світлі скелі, і на одній зі скель блищали білі стіни другої батареї та всього укріплення. Я милувався своєю семирічною тюрмою. Повертаючись на город, натрапив я на стежку, на вже висохлому багні якої були видні відбитки мініатюрних дитячих ніжок. Я милувався і стежив цей крихітний дитячий слід, доки він не зник у степовому полині разом зі стежкою. На город я прийшов до вечірнього чаю і почастував Іраклія Олександровича (коменданта) і Миколу Єфремовича (наглядача півлікарні) своїми заповітними сигарами. І сам закурив останню. Усі, починаючи з Наташеньки, неабияк здивувалися, побачивши в моєму обличчі стирчучу димлячу сигару. А нянька Авдотія, уральська козачка, та геть у мені розчарувалася, вона й досі думала, що я принаймні «часовенний». А я такий самий єретик-щепотник, як і інші. Усі ж загалом вважали, що мені сигара до лиця і що з сигарою я схожий на вояжера порядного тону. Такому вдалому порівнянню я й не думав перечити. І подумки переносився на палубу пароплава "Меркурія" або "Самолета". А про скромну расшиву, про бурлацькі пісні, про перекази про Сеньку Разіна забув і думати.
Уж скільки разів твердили світу,
Що лестощі гидкі, шкідливі. Та все дарма.
Отуманений лестощами, я, всупереч звичаю і, звісно, на шкоду шлунку, не мав сили відмовитися від пельменів. Пельмені були майстерно приготовані, і я виявив їм неложну честь. Після вечері я довго гуляв навколо городу. І поволі звільняючись від впливу самолюбства, привів, нарешті, свій гордий дух у нормальний стан і тихо заспівав гайдамацьку пісню:
Ой поїзжає по Україні та козаченько Швачка...
Від цієї моєї улюбленої пісні я непомітно перейшов до іншої, не менш улюбленої:
Ой ізійди, зійди, ти зіронько та вечірняя...
Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я і молода дружина Куліша співали в два голоси цю чарівну пісню. Це було наступного дня після їхнього весілля, у фатальному 1847 році. Чи побачу я цю прекрасну блондинку? Чи заспіваю з нею цю задушевну пісню?
Спогади мене вклали спати, я солодко заснув. І бачив уві сні Новгород-Сіверський (ймовірно, внаслідок недавнього /51/ читання "Олексія Однорога"). Вулицею їздили у старосвітському величезному берліні величезні руді п’яні монахи, і серед них опинився мій тверезий друг Семен Гулак-Артемовський. Це все пельмені так наметаморфозували.
12 липня
Одинадцятим непарним, але щасливим для мене числом закінчився перший місяць мого журналу. Який добрий геній прошепотів мені тоді цю думку? Ну, що б я робив протягом цього минулого безкінечно довгого місяця? Хоч і це заняття побіжне, але все ж воно віднімає у безперервної нудьги кілька годин дня. А це важлива для мене тепер послуга. У перші дні мені не подобалося це заняття, як не подобається будь-яке, поки ми його собі не привласнимо, не змішаємо його з нашим насущним хлібом. Спочатку я брався за свій журнал, як за обов’язок, як за пунктики, як за рушничні прийоми. А тепер, і особливо з того щасливого дня, як завівся я мідним чайником, журнал для мене став необхідним, як хліб з маслом до чаю. І якби не це нестерпне очікування, це тяжке бездіяльство, мені б на думку ніколи не спало обзавестися цією еластичною меблею, на якій я тепер щоранку так безтурботно відпочиваю. Справедливо кажуть: нема лиха без добра.
Сьогодні вранці, записавши щасливе одинадцяте число, я надумав спробувати шинки власного приготування. Для цього я випив фундаментальну чарку горілки, закусив молодою редькою, а потім уже приступив до власного виробу. Шинка виявилася чудовою, свіжою, попри те, що приготована ще в січні місяці. Першого січня поточного року я отримав перший радісний лист із Петербурга від графині Толстої. І з того ж дня почав готуватися в дорогу. Оскільки мандрувати мені випадало, можливо, й тепер ще випаде, срібними берегами Уралу, де благочестиві уральці, а особливо уралки, нашому братові [не]розкольнику й води напитися не дадуть, то я й заготовив для важкого шляху цей необхідний копчений продукт. Не знаю, чим захоплюється в уральцях цей статистико-юморист і до того ж брехун Небольсін? Брудніше, грубіше за цих закоренілих розкольників я нічого не знаю. Їхні сусіди, степові дикуни киргизи, в тисячу разів більш товариські, ніж ці прямі нащадки Сеньки Разіна. А згаданий брехун у захваті від їхнього спілкування та удаваної гостинності. Певно, йому п’яному в брудному погребі диктував який-небудь Желєзнов статейку під назвою "Уральські козаки", а він під веселу руку записав та ще й присвятив В. І. Далю. Безсоромні, шкідливі і підлі, нарешті, такі списувачі. /52/
Спробувавши дорожнього продукту і знайшовши його більш ніж задовільним, я самовдоволено заспокоївся під своєю фавориткою вербою і взявся за Лібельта. Він сьогодні мені рішуче подобається. Або він насправді добрий, або він мені тільки здається таким тому, що мені вже другий день навіть зовсім непривабливі речі здаються привабливими.