«Для мене нестерпна сама розлука. Особливо останнім часом я страждаю, і тут не допомагають ані розум, ані логіка, ані терпіння. Почуття владно вимагає свого, серце прагне повного щастя — і я нічого не можу з собою вдіяти».
Михайло Михайлович якось сказав мені, що перші два роки вони з дружиною були щасливі, але згодом спільне життя стало йому тягарем.
Наприкінці липня заарештували сестру Коцюбинського, і у зв’язку з цим він раптово виїхав.
Я тоді була у відпустці, і мій лист, надісланий Михайлові Михайловичу до Чернігова, потрапив до рук Віри Іустинівни.
З цим листом Віра Іустинівна прийшла до моєї матері, прочитала його, попросила матір і сестру Зіну вплинути на мене, скаржилася, погрожувала, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства тощо. При цьому сказала, що особисто зі мною розмовляти не буде, бо я торік зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.
І мати, і сестра були приголомшені. Я не розповідала їм про свої стосунки з Коцюбинським, і для них усе це було несподіванкою. Тим часом я отримала листа і від Михайла Михайловича. Він, приїхавши додому ще до розмови з Вірою Іустинівною, написав мені, що сторож статбюро відніс їй мого листа:
«Вера Иустиновна зловеще молчит, но что-то готовится. Последствий случившегося не могу предвидеть. Волнуюсь».
Я теж страшенно хвилювалася, чекаючи наступного листа від Михайла Михайловича. Здавалося, час зупинився…
Через день я одержала новий лист. Я приготувала себе до найгіршого, але він мене вразив.
У першу хвилину я скам’яніла. Боліла голова, плуталися думки…
Ось цей лист:
«Пишу тебе после объяснения, мой друг. Мне предъявлено было твое письмо с добавлением, что это письмо от тебя. Я прочитал и не отрицал. Несмотря на ожидания — никаких упреков, никаких сцен. Наоборот — столько выказано было благородства, участия и доброты, — что я был сражен. Оказалось, что Вера Иустиновна очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех. Мне было так страшно тяжело, так невыносимо, что я плакал. Теперь у меня туман в голове. Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму, этот конфликт между долгом и чувством. Что делать? Мучительно тяжело. Неужели я могу приносить только одно горе окружающим меня и себе самому? Не могу сейчас соображать, не могу писать. Сообщаю тебе только факт и жду от тебя ответа…»
Я була так пригнічена, приголомшена, що не мала сил щось відповісти Михайлові Михайловичу.
Через чотири дні я знову одержала від нього листа, в якому ще виразніше, ніж у попередньому, він підсумовував те, що сталося:
«Когда я рассуждал теоретически, оставить семью мне казалось делом, хотя и не легким, но возможным. Теперь же на практике это оказалось настолько трудным, настолько серьезным, что у меня не хватает сил. То, что я этим разбиваю свою жизнь, — это неважно. Больше всего сердце мое болит за тебя и хотя ты всегда относилась недоверчиво к возможности новой жизни — все же катастрофа нелегко дастся тебе».
Я відповіла, що нам необхідно розстатися, що коли раніше невдоволення нашим життям скрашувалося надією на краще майбутнє, то тепер, після всього, що сталося, продовжувати зустрічі буде нестерпно важко. Радила Михайлові Михайловичу заспокоїтися, не хвилюватися і примиритися з неминучим.
У наступному листі (від 7 серпня) він писав, що без мене нічого не вирішує:
«Как я могу решить без тебя, я только сознаюсь перед тобой, также откровенно, как и перед собой, что мне трудно, труднее чем я думал, разбить семью, что я чувствую, как обязанности тянут меня в сторону жертвы, говорят принести в жертву личное счастье. Может быть ты осудишь меня за то, что я до сих пор жил надеждами на иное и заразил этими надеждами и тебя. Но верь, что я всегда, как и теперь, был искренним».
Я знала, що Михайло Михайлович щирий, у цьому не раз переконувалася. Однак безвихідне становище доводило мене до розпачу.
Адже в умовах дореволюційного часу страшенно важко було продовжувати наше життя. Ми постійно мусили таїтися зі своїми зустрічами. Завжди були напоготові. Бачитися в мене вдома було неможливо, бо я не хотіла тривожити свою матір, яка й так зазнала в житті чимало турбот і горя.
І ось, передумавши все знову й знову, я вирішила, що нам необхідно розстатися, і знову написала про це Михайлові Михайловичу.
Коли я повернулася з відпустки, не хотіла зустрічатися з Михайлом Михайловичем, щоб допомогти йому звикнути до думки про неминучість розлуки. Але, побачивши його змарніле обличчя, мене охопив нестерпний жаль. Він був схожий на людину, що встала після тяжкої хвороби. Я зрозуміла, що розлучитися з ним не зможу. І все ж деякий час я намагалася це зробити. Та Михайло Михайлович був такий змучений, писав такі зворушливі листи, що зрештою я не витримала — і все лишилося по-старому.
Тільки Михайло Михайлович змінився: тепер він майже не сміявся, був завжди замислений, часто мовчав. Припинилися його жартівливі пустощі під час прогулянок, зникли невичерпні ранішні веселощі.
Другою неприємністю того року (1908), яка коштувала Михайлові Михайловичу чимало нервів і болісно відбилася на його здоров’ї, було враження від 14-го археологічного з’їзду в Чернігові.
Цей з’їзд проходив під головуванням чорносотенки графині Уварової. Чорносотенно-патріотичні виступи окремих учасників, адреса, піднесена графині Уваровій місцевими чорносотенцями на чолі з Шелухіним, і загальний дух з’їзду так обурили Михайла Михайловича, що він виступив з відкритим протестом.
Унаслідок цього у вересні, за дорученням губернатора, Коцюбинського та ще кількох осіб було виключено з "Просвіти".
...Поступово життя ввійшло у звичну колію. Ми, як і раніше, знову почали зустрічатися. Михайло Михайлович дедалі менше зважав на погоду. Я теж навчилася не зважати на неї.
Пам’ятаю, якось тієї зими йшов рясний сніг. Здавалося, він хотів засипати все місто. Я вийшла на нашу звичну прогулянку. Пройшовши кілька кроків від дому, хотіла повернутися, бо безумством було йти в таку хуртовину: за кілька хвилин я стала схожа на білу статую. Але, знаючи Михайла Михайловича, я вирішила все ж іти йому назустріч.
Одягнена я була досить легко. Сніг, що невпинно засипав мене, неприємно липнув. Я кілька разів намагалася струсити його з себе, але це була марна робота. На вулиці не було жодної душі.
Ще здалеку я побачила Михайла Михайловича, що повільно наближався… Він був білий з голови до ніг. Я підійшла ближче й дзвінко розсміялася. Засміявся й Михайло Михайлович: він був схожий на снігову статую.
— Я певна, — сказала я, — що таких божевільних, як ми, не знайдеться більше в цілому світі.
Тим часом сніг сипав і сипав…
Того разу ми бачилися не більш як п’ять хвилин. Прощаючись, Михайло Михайлович сказав:
— Ну, тепер піду додому й працюватиму: у мене є настрій.
Я теж повернулася додому з почуттям тихої радості, якоїсь втіхи й заспокоєння… І довго ще перед очима стояла біла постать Михайла Михайловича з його добрим і ласкавим поглядом темних очей.
* # *
Настав 1909 рік. Михайло Михайлович, як і раніше, почувався недобре: нервувався, скаржився на серце. Тяжкі враження 1907-го й особливо 1908 року, посилена робота в бюро та "Просвіті" надломили й без того кволий організм Михайла Михайловича. Але, попри хворобу, він у цей час працював над досить великим оповіданням "Дебют", яке й закінчив того року.
Михайло Михайлович відчував, що йому потрібно негайно відпочити не лише фізично, а й морально. Він задихався в сірому оточенні маленького провінційного міста, у вузькому колі людей, які йому набридли; необхідно було хоча б на короткий час поринути в широкий світ, відчути пульс іншого життя, освіжитися зустрічами з новими людьми.
Михайло Михайлович дуже любив сонце. Він не раз називав себе "сонцепоклонником". «Мій бог — сонце», — писав і говорив він мені не раз. Мрія про подорож на південь цілком опанувала ним.
Грошей у нього, як завжди, не було. Проте це бажання було непереможне, і вихід знайшовся. У нашому бюро існувала каса взаємодопомоги. Михайло Михайлович був її постійним боржником: сплачуючи раніше взяту позику, він одразу ж знову брав аванс. Ця каса допомогла йому і цього разу. Крім того, він отримав аванс за оповідання "Дебют".
Їхати Михайло Михайлович вирішив на Капрі, де на той час жив О. М. Горький, — через Львів, Відень, Рим, Неаполь. Цей маршрут, крім Капрі, був йому трохи знайомий: він проїжджав ці міста 1905 року, а у Львові бував ще раніше, у юнацькі роки.
Виїхав Михайло Михайлович не зовсім здоровим: перед самим від’їздом він захворів на бронхіт.
З першого ж закордонного міста почався вир вражень — радісних, підбадьорливих і водночас стомливих. Зі Львова він писав мені:
"Уже третий день, как я заграницей, и эти дни, как и все время, пока я не выеду из Австрии, наиболее утомительны. Дело в том, что я, к сожалению, пользуюсь здесь большой известностью и со мною так возятся, меня все время окружает такая масса народа, что я смущен и утомлен."
У Відні та Кракові Михайло Михайлович теж був оточений увагою, яка, хоч і була приємною, але водночас стомлювала його. За вдачею він був дуже скромним і, до того ж, на батьківщині не звик до такого ставлення: увагою земляків Михайло Михайлович не був розпещений. Багато хто в Чернігові навіть не знали його як письменника і не читали його творів.
Напередодні від’їзду ми домовилися, що, оскільки за кордоном немає спальних вагонів, він, аби не стомлюватися, вночі не подорожуватиме. Цю обіцянку Михайло Михайлович виконав лише тому, що під час зупинок оглядав міста:
"Эти остановки на один день, в сущности, утомляют, так как желаешь как можно лучше использовать время и больше увидеть. Я совсем отказался бы от них, если бы не стеснялся нарушить данное тебе обещание не ездить ночью. А как только сделаешь перерыв на ночь, хочется остаться и на день."
З ненаситною жадобою вбирав Михайло Михайлович красу і чарівність пам’яток давньої культури, музеїв, чудес архітектури.